Але вітер на дно ізвору й не потикався. Він ліниво, як пес, що за літо обріс реп'яхами, копотив монастирським дворищем, колись мурованим ребристими, рівняками, А тепер геть чисто занехаяним: скрізь видніли вирви, вижолоблені весняними потоками, купи каміння і посіченою на друзки цегли, порослої лободою та лопухами. Зрідка, припадаючи тужаві осінні гульки, вітер струшував із себе дрімоту і рвучко налітав на столітні мури Сурп-Хача, де ще вцілілі, а де обернуті н румовища, густо засновані плющем і здичавілим виноградом. Пориви ні тру були короткі, як північний лет, але й цих забав вистачало, щоб у монастирі оживали шерехи й потріскування: то, мабуть, сіявся крізь шпаринки пісок, відколювалися глина і вапно. Кажуть, минає двісті років відтоді, як Сурп-Хач спорожнів двісті років він повільно вмирає, та, мабуть, ще стільки буде вмирати,бо вітер, сонце, дощі й морози дарують йому замало часу для конання. Хіба що люди, не зваживши на охоронну таблицю, прискорять годину його смерті.
Людей тієї днини в Сурп-Хачі було небагато: крім мене, Золотої Тріски та двох "піратів" з Сердалікожії-затоки, тут походжали дві поважні дами в супроводі патлатого чоловіка, схожого на священика. Кілька юнаків залишили на стежці свої горбаті заплічники і, натрапивши в монастирській церковці східці, що вели на стіни, відразу подерлися на верхотуру. Потім пришкандибав молодик, фотограф з коктебельських пляжів, котрого мої "пірати" називали Козою. Була ще дівчина. Вона сиділа за похідним мольбертом. У руці бігав олівець, цей олівець, аркуш білого паперу і старий Сурп-Хач геть заполонили дівчину, вона тільки зрідка оглядалась, ніби вишукуючи якісь деталі на околичних порослих лісом горбах, і тоді з-під гриви розпущеного смоляного волосся зблискували величезні кавказькі очі.
І була ще в Сурп-Хачі вона, жінка...
їй одній, здавалося, посеред цього вікового пустища було байдуже і до пекучого сонця, і до густого й терпкого трунку полинів, і навіть до румовищ Сурп-Хача, що в перекладі означає — святий хрест.
Вперше я помітив її на дні ізвору, куди забрів, щоб знизу подивитися на крепиди старих терас, де колись ченці плекали виноградну лозу і садову деревину. Жінка сиділа на кам'яній брилі, потупивши донизу очі. В чорній одежинід в такій же хустині, вона скидалася на заблукану, згорьовану монастирським життям схимницю. її руки, розпластані на колінах, нервово посмикувалися, а груди, плескаті, висхлі, ходили як ковальський міх.
Жінка перепочивала...
Жінка перепочила хвилину-другу, потім перев'язала вузол хустини, з-під якої прялося біле повісмо, перехрестилася і поклала на плече добрезний кусень плитняку, який бозна-коли зсунувся з напіврозвалених крепид.
З цим тягарем жінка рушила вгору.
Старі пощерблені сходи спиналися уверх стрімко, навіть молодій, здоровій людині п'ятися ними важко. Звідси, з дна ізвору, мені було видно, як десь посеред сходів у старої жінки дрібно заделькотіли коліна, камінь на плечі гнув її в каблук. Я заплющив очі, бо здалося, жінка ось-ось хитнеться і покотиться на дно ізвору; очі заплющив, а руки мимоволі тяглися вгору, до неї, руки хотіли оберегти жінку.
Тиша била бубнами у вуха: бум, бум...
Так тривало довго, жінка на крутих сходах збиралася з силою, хоч, певне, тієї силоньки у неї жевріла маленька жменя; потім відривала ногу зі сходинки, несла її до повищої довго і важко. А все ж крок зроблено, мученицьку сходинку подолано. Одну подолано, а всіх я нарахував понад сорок; вона сорок разів витерплювала муку, витерплювала, але камінь з плеча не кидала і не сідала відпочити. Лише нагорі, діставшись дворища, поклала свою ношу під стіною монастиря і витерла з чола піт.
Мусив краплитися її піт кров'ю..
А потім я бачив, як вона прямувала до чуркала, цідила в долоні воду і зволожувала губи; губи її чорніли запечено, як два пощерблені вінчики глечика.
І вона сама, ця висока і сувора жінка в чорній одежині, і її сізіфова праця видалися мені явленими або з біблії, або з якогось старезного фоліанта про страждання святих мучеників; жінка і її страждання були безглуздими посеред білого-білого дня поруч з довгогривою дівчиною та юнаками, що й під банею монастирського храму цигикали на крикливих транзисторах. Я зважився зачепити її словом, вона ж пройшла мимо глуха, задивлена в себе; жінка йшла до дівчини, що сиділа за мольбертом. А та після кожної появи старої на монастирському дворищі клала побіч себе грудку землі або шматок цеглини. З тих грудок і цеглин вишнурувала довге намисто. Жінка схилилася над дивним разком, торкалася його кістлявим пальцем — лічила. Дівчина їй казала:
— Сьогодні двадцять два винесли, пані... Може, доволі вже?
Дівина розмовляла по-російському не дуже гладко, м'яке російське "є" викочувалося з її уст твердим і гранчастим "е", проте вона її розуміла. Жінка хитала заперечливо головою, пошепки дораховувала грудки до кінця, а потім повернулася до східців, щоб спуститися на дно ізвору і повторити свою муку. І мука таки повторювалася, бо дівчина дошнуровувала до намиста двадцять третю грудку і двадцять четверту...
А хто зна, скільки тих грудок має бути? Сотня? Тисяча? Жінка в жалобі не просто викликала подив; вона лякала приреченістю і заворожувала фанатичною впертістю. Мені вже несила було оглядати руїни Сурп-Хача, хоч для того, власне, сюди й приїхав, і не міг ні про що інше думати, окрім цієї жінки. Хто вона? Звідки? Яка чорна сила примушує її двигати з дна провалля важкі каменюки? Навіть моя Золота Тріска, що ловить світ легко і широко, мов хатнє вікно сонячне тепло, підступила до дівчини і, хмурячи брівки, допитувалася:
— Вона несповна розуму... правда? — показала пальчиком на яр.
Дівчина відкинула назад волосся, що заслоняло вид, олівець в її руці тремтів, у великих очах чомусь краплилися сльози. Дівчина, очевидно, не помічала своїх сліз, бо не змахнула їх і очей не ховала; вона сказала Золотій Трісці, а може, сказала мені й мирним "піратам", що стовбичили поруч:
— Наївна моя простото. Ми всі, дитино, прагнемо пояснити туманне, незрозуміле нам, таке, що виходить за рамці звичного, дивацтвом або ж недоумом...— Дівчина мала глухий голос, зрештою, інший їй не пасував би, вся вона була виліплена крупно, міцно й аж променилася молодою силою, через те більше скидалася на селянку, ніж на малярку. Я дивився в її заплакані очі й чомусь в'язав дівчину родинними вузлами з т і є ю, що в цю хвилю в'янула на крутих східцях, несучи вгору свій хрест.
— Ви донька тієї жінки? — злетіло в мене з губ. Слово не горобець, через хвилю я каявся, що сказав дурницю. Дівчина, щоправда, охоче пояснила, що зветься Марієттою Возіян, що приблукала сюди з Єревана, а жінку вона не знає, знає тільки, що вона тутешня, десь із Старого Криму або з близького села, бо приходить сюди ось уже третій день спозаранку, приходить і впрягається до каторжної праці. Ма-рієтта могла й не пояснювати, бо передо мною на мольберті білів аркуш паперу: вірменка малювала руїни монастиря. Ні, на малюнку не вмістився увесь Сурп-Хач. Низом на аркуші купчилися, одна одну перекреслюючи, напівзруйновані стіни й чорніли заштриховані щілини бійниць, прямокутники вікон, а верхом з цих руїн, з бійниць вікон, з порослого на мурах бадилля вистрілювала в небо баня монастирського храму. Кругла, візантійського стилю храмова маківка росла вгору все вище й вище, мовби символізувала прагнення будівничого до простору, мовби в ній втілилися потаємні надії купки ченців видобутися з цих мурів у грішний, але все ж таки звабливий світ. Тепер мені вже були зрозумілими Марієттині сльози: вона сплакнула від утіхи, що проникла у тайні помисли ченців, про які не здогадувалися ні отець ігумен, ні сам Господь. Ченці давно зотліли в землі, їх келії стали норами, куди можна дістатися тільки плазом, а людські помисли потайні зосталися жити в храмовій маківці. Дівчина з Єревана плакала над долями людей у чорних каптурах; була безпорадна розтовмачити ці долі, складні й суперечливі, бо з одного боку — поривання простору, а з другого — муровані стіни, що замикали простір у кам'яну скриню. Можливо, її відповідь Оксанці була відповіддю на власну гризоту? А може, все це я домислив, вигадав? Марієтта могла мати на гадці зовсім інше, безпосередньо дотичне до т і є ї жінки?
Жінка тим часом винесла з дна ізвору свою двадцять п'яту брилу. На цей раз до Марієтти не підступала, певно, остерігаючись моїх розпитів. Дівчина сама поклала до вишнурованого намиста свіжу грудочку.
— Лічу,— пояснила коротко.
— А ви... а ви зайві дві-три грудочки докладіть,— несподівано порадила Золота Тріска, і її оченята по-змовницькому блиснули.— А що? Т і й жінці стало б легше...
— Боюся,— зітхнула Марієтта.— Вона відбуває якусь покуту. Повідала мені, начебто щороку виносить з яруги по сто каменів, од-коли скінчилася війна. Так заприсяглася перед Богом.
— Вона Богові каміння носить? — Оксанчині очі заокруглилися, як ґудзики. Дотепер нічого подібного не чула й не бачила.
— Гадаєш, воно її Богові потрібне, оте каміння? — сумувала Марієтта.— Каміння потрібне самій жінці. Це її мука і покута. А взагалі, усі ми якоюсь мірою сповнюємо покуту. Кожний двигає свою,— повернулася вона до мене.— Правда ж?
— І ви теж... покутуєте? — спитав я.
— Теж,— відповіла поважно. Я замалим не розсміявся.
(Продовження на наступній сторінці)