Зовсім інша річ з людьми, які з тієї чи іншої причини не "увійшли" до роману. Ось, приміром, я сподіваюся, що в "Манускрипті з вулиці Руської" знайду місце показати чи не першого у Львові вчителя першої відомої нам з історичних джерел руської школи, яка існувала при Бого-явленській церкі на Галицькому передмісті. Щоправда, архіви не зберегли нам імені Вчителя, але він довго не давав мені спати — настирливий, упертий у своїх діяннях і починаннях, який вірив: руський народ, що стогнав під католиками, треба пробуджувати Словом. Я навіть знав, де стояв будинок цього Вчителя — на території теперішнього скверу, що на перехресті вулиць Івана Франка і Ватутіна. Там височіла й церква. Під час облоги Львова військами Хмельницького біля церкви були поховані загиблі козаки. Наприкінці минулого століття, коли стару церкву розкидали і ліквідували цвинтар, на Личаківське кладовище звідти вивезли не один віз кісток.
Був там прах і мого Вчителя, який чекав свого другого пришестя у моєму романі... він чекав, а руки в мене до нього не дійшли, його мовби одіпхнули Рогатинець та його жона-католичка, пані Абрекова, Лисий Мацько та багато інших людей, котрі понапихалися у роман, як у корчму або ж у храм.
Його одіпхнули, а я не помітив... не мав, мабуть, права помічати, бо роман розвивається за своїми законами.
Тепер Учитель не дає мені спати.
Хто знає, з чого насправді починається історичний роман? Із сотень карточок, дрібно списаних в архівах та бібліотеках? Із внутрішньої потреби письменника? Чи, може, письменника спонукують до роботи час і суспільство? Чи, може, письменник, йдучи, скажімо, міською вуличкою чи стародавнім парком, випадково торкається струни, яка мовби тільки для нього натягнута від дерева до дерева, від каменя до каменя... і тільки він один чує її звучання? Чи, може, на письменницькому столі справді лежить згорток пергамена, лежить вічна таїна, і він силкується пергамен розгладити і прочитати, як це було з Андрієм Чай-ковським?
А може, письменник спотикнеться об зламаний меч і поранить собі душу?
Хто знає, як починається історичний роман?
Якось Іваничук розповідав, що його до глибини душі схвилювало слово "головник", почуте на одній з вулиць "сріблястого масиву" у Шевченківському районі міста Львова. Він забрів туди з простої цікавості після того, коли прочитав у пресі, що львівські архітектори дістали за проектування і забудову "Сріблястого масиву" Шевченківську премію.
Масив — кілька десятків невисоких затишних будинків, облицьованих срібно-сірою цеглою, припав письменникові до душі. Від нього віяло добротністю, спокоєм, будинки не були тільки раціональними сотами для людей, як це інколи вражає в житлових масивах, вони на-правду прикрашали собою і цю околицю Львова, і всю землю. Так здавалося Романові Івановичу.
І раптом він почув, як із недалекого балкона на другому поверсі молода вродлива жінка крикнула своєму синові, що їздив по асфальтовій доріжці на велосипедику:
— Дивися-но мені, далеко від дому не заїжджай, бо тебе голов-ник візьме!
Хто? Хто?
Вона могла сказати "бандит", "розбійник", "збуй", "харциз", "фашист", "хуліган", "злодій" чи якось інакше, а вона, однак, сказала "го-ловник", сказала і зникла з балкона.
Звідки вона знала це прадавнє слово? Принесла його з бойківського чи гуцульського села? Але і там його давно не чути! Чи, може, слово жило тут, на околиці Львова, ще з тих часів, коли писалася "Правда Руська", яка, власне, і називала душогубів "головниками"? Древнє слово жило в цій жінці, вона сама про його давність не знала, аж ось випадково застерегла сина — слово з минувшини, враз оживши, викотилося на асфальтовану доріжку.
— Нічого нема простого в історії...
Ми щойно поховали Ірину Вільде.
Щойно замовкли промови і оркестр, щойно виросла свіжа могила з жовтої піщаної глини... могилу густо встелили вінками та квітами, і здавалося, із-за вінків, із-за горбика землі зараз визирне усміхнена Дарина Дмитрівна і скаже:
— А душно мені і тяжко лежати, хлопці.
З цвинтарних дерев облітало останнє листя; осінь густо притрусила золотистою ковдрою пристановище мертвих, мовби турбуючись про їх спокій, і живі, що розходилися з похорону поміж могилами і алеями Личаківського кладовища, піддавшись настроєві падолиста, жебоніли поміж собою притишено і сумливо.
Ми з Іваничуком, приголомшені смертю Ірини Вільде і вколисані сумним шерехом цвинтарного опалого листя, теж ішли до брами.
— А знаєш,— сказав тоді Роман Іванович,— ми живі, не вельми, з певної причини, розуміється, полюбляємо це місце... та й защо любити кладовище — воно нагадує нам про смерть. Я, однак, особисто вклоняюся мудрості кладовищ, тут мовби розставлені терези, які вимірюють протягом років, десятиліть і століть вартість людського життя. Коли я писав останній свій роман із львівського циклу "Вода з каменю", то часто ходив на кладовище. Ні, звичайно не за мінорним настроєм. Просто я блукав алеями личаківського горба, ущерть перенаселеного і скромними могилками трудового люду, і гробівцями родовитих львівських бюргерів, і розкішними усипальницями графів, єпископів, професорів. Більшість із тих імен, що викарбувані на мармурах і на гранітах, нічого до людей не промовляють... навіть не промовляють до мене, який, так би мовити, у романі "Вода з каменю" склав екзамен із львівського життя початку XIX століття. Більшість імен тих, які потрясали львівським світом сто—сто п'ятдесят років тому, поросли мохом забуття. Сильні світу цього не служили людям, добру, рідній землі... служили переважно цісареві, самі собі, і тому на їхніх могилах ні сльози, ні квіточки, ні спомину, ні зітхання. Ніхто не знає, навіщо вони жили і чи насправді жили?
Роман Іванович замовк. Пожадливо запалив цигарку і додав:
— У тому забутті вирок часу, який виміряє: а що ти, чоловіче, зробив єси для добра людського, для добра землі?
За життя, приміром, дуже мале коло людей оцінювало і розуміло просто-таки революційну діяльність Маркіяна Шашкевича, який підняв із пилу, із потопання погорджене і зневажене рідне слово і підніс його вгору. Виданий "Руською трійцею" альманах "Русалка Дністровая" розійшовся поміж людьми буквально лише в кількох десятках примірників, решта тиражу гнила в цензурних підвалах. Сам Маркіян помер у тяжких злиднях, сліпий і зболений. І всіма забутий.
Та тільки так здавалося, що забутий. Слово, "цвітка дрібная", хоч несміливо, але поступово і вперто пускало коріння, відновлювалося, виростало, множилося, росло.
Тепер же на могилі Маркіяновій ні взимку, ні восени, ні влітку — ніколи не в'януть квіти... якісь проліски, якісь безсмертники... якісь польові блавати.
Може, ці скромні квіти на Маркіяновій могилі збудили в мені образ того мужа, який на поклик Агасфера міг з повним правом сказати:
— Так, я у чорну годину подав страднику чистої води. Я подав. І він ожив...
У 1977 році у єреванському видавництві "Советекан грох" вийшла антологія українського оповідання і новели, присвячена Дням української літератури у Вірменській PCP. У книжці була також надрукована моя новела, власне, самостійний розділ із повісті "Турецький міст" під назвою "Жінка у чорному". У новелі йшлося про молоду вірменську художницю, яка замальовувала до свого блокнота руїни старовинного вірменського монастиря Сурбхач, що на околиці міста Старий Крим.
Не знаю, чи я зумів у новелі передати моє хвилювання від зустрічі з вірменськими старожитностями, чи спрацювала "тематика", близька вірменському читачеві, котрий, як звичайно, дуже чуйно й уважно ставиться до своєї історії, досить того, що я одержав із Вірменії з десяток листів читачів, які дякували "за правдиве слово" про їхній народ.
Серед нових моїх кореспондентів був Рафаел Володимирович Ангаладян — педагог на пенсії, який проживав у Єревані. Він писав, що "маючи вільний час, багато подорожує по Радянському Союзі — по містах, пов'язаних із вірменськими поселеннями". В західних областях України ще не був, але з наукових джерел добре знає, що великі вірменські колонії існували у Львові, Івано-Франківську, Тисмениці, Кутах та в багатьох інших містах і містечках. Був він і в Криму, у Сурбхачі.
Через рік ми з Рафаелом Володимировичем зустрілися у Львові. Був це старий чоловік із "Зорким" через плече; був це старий чоловік із великою любов'ю у серці до тих країв і земель, які давали в минулому притулок і хліб його співвітчизникам. І треба було бачити, з яким трепетом, душевним хвилюванням, із побожністю він то змальовував, то фотографував, то тремтячими руками вимацував кожен штрих, літеру, заглибину на вірменських пам'ятках у Львові. При цьому мені пояснював:
— Вам видається, може, що старий Рафаел цікавиться лише історією, що перед історією тільки схиляється? Річ, мабуть, не в історії, Романе-джан. Просто ми люди, які себе поважають... люди, які хочуть знати, хто був перед ними... люди, які хочуть знати: що їхні попередники робили, як жили, як воювали, як працювали...
Я збираю колоски з великого снопа... колоски ці, дарма що розсипані скрізь і всюди, непорожні, невиклювані, тугі. Вилущиш із них зерно і засієш поле. Хіба не так? — запитував мене старий вірменин.
Може, історичні романи Романа Іваничука — це снопи колосся, повного незнищених зерен?
Мені сподобалася думка Рафаела Ангаладяна про колоски і сніп. Власне, скоріше зворушила. Адже в нашому літературознавстві, у критиці і навіть у розмовній мові вже прижилася метафора — літературне поле, літературна нива. А на ниві — невсипуща праця.
Романа Іваничука бачу копітким господарем, тямущим і працелюбним працівником на ниві сучасної літератури. Бачу щодня уже багато років підряд. На посаді редактора художньої прози журналу "Жовтень" він з 1963 року. Понад двадцять років. Скільки за цей час перечитано-перегорнуто сторінок?! Підрахувати годі. Легше назвати імена письменників, які з його участю, з його благословення ввійшли у сучасну українську літературу. їх буде також довга низка. Чи забуде Дмитро Герасимчук, автор кількох прозових книг, як приніс Іваничукові перші свої новели, з яким хвилюванням чекав його присуду і яку пережив радість, коли почув схвальні слова і обіцянку пропонувати новели молодого автора до друку. А Броніслав Грищук, а Ніна Бічуя, а Левко Різник, а... А недавнє справжнє відкриття Романа Івановича — фотокореспондент Фастівської районної газети Василь Портяк. Іваничук-письменник привабив до себе скромного молодого автора, який потайки писав новели, Іваничук-редактор побачив у ньому талант, підтримав, благословив і підштовхнув до праці на літературній ниві. Сьогодні вже Василь Портяк лауреат премії імені Павла Усенка. За першу книгу новел "Крислачі".
Плекаймо свою ниву, вирощуймо свій сад.