О, сусіде мій молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря доступний, відкритий для усіх; я стояв потовчений і розгублений. Мені хотілося крикнути: "Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусіться од страху!" Та кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках; село вдавало начеб мене й не помічає. Отже село від мене відцуралося, а не я від нього. Чи, може, це було взаємне відчуження.
Очевидно, я цього заслужив... очевидно, все, що мною пережито — це покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман іще за старої Польщі сидів у криміналі за політику, за те, що зв'язався з комуністами й що з усіх сил прагнув, щоб той "щасливий і справедливий лад", котрий панував за Збручем, укоренився також у нас. І в тому, що сьогодні Горопахи заструпіли в страху, за те, що вони безпам'ятні, є і моя вина, бо життя і смерть мого сина — це цеглина в будівлі радянської влади... є отже, і моя вина, що ідеальний суспільний лад, про який мріяв мій син і за який наївний хлопець віддав життя, ідеальним був тільки на папері, в теорії, а в житті... а в житті — арешти, розстріли, ненависть, підозри, потоптування моралі, глумления з усього святого. Я часто замислююся — тепер маю час на роздуми й ніхто мені в цьому не заважає — що позитивні свої риси людство виробляло протягом тисячоліть, сприяли цьому релігія, родові звичаї, державні ідеології, культура. Ніхто ж, скажімо, не заохочував злодійство або ж доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед війною, якщо, не дайбіг, сусід перекине на своє поле чужий сніп жита, або ж вночі вкраде остривку сіна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то убогий той злодій був зганьблений до гробової дошки: про його злодійство говорив у церкві з казальниці священик, під церквою в неділю війт прилюдно виставляв його ім'я на поганьблення, в читальні "Просвіти" ґазди не подавали йому руки. Оце, я тобі скажу, був громадський вплив і суд. Нині ж, холєра ясна, навпаки — з того, що в колгоспі не вкраде, посмішковуються, як із останнього дурня. Чесність нині не в моді. Боюся подумати, але чи не здається тобі, що річ не в тому, мовляв, крадемо колгоспне, не наше, державне... річ у душевній потребі вкрасти: виплодився інстинкт злодійства. Тисячоліттями людство воювало з крадіями, і заповідь Божу записало "Не вкради", у деяких країнах злодюгам обтинали руки на пострах іншим, а тут за шістдесят років перекреслено набуток тисячоліть. Жах, скажу я тобі.
Звичайно, ніхто навмисне не вчить: вкради. Міліція навіть пробує боротися з поголовним злом. Учить красти саме життя. Людина, в даному випадку колгоспник, була заплішена в такі лещата, що не було виходу: хочеш вижити — вкради. А що, ні? На трудодень видавали грами. Городи обрізали попри самі причілки. Душили поборами. А тут родина, діти малі хліба просять. Ось і мусиш вкрасти. Вже потім, коли й хліб на столі зарум'янився, почали красти із звички. Рефлекс, холєра ясна, виробився. Певно, що така сама ситуація і в місті на різних фабриках і заводах, на складах, у склепах, де людям теж платять копійки... а якщо платять копійки на заводі, то, ясна річ, це вже інший бік медалі — така й "ударна" робота: аби з ранку до вечора. Мене дивує: невже в Москві чи в Києві, у тій партії, що нібито стала державною церквою, нема розумних людей... невже, холєра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так постановили, щоб люди жебракували і ставали ницими духом? Невже вони вірять, що хтось направду сприймає їхні лозунги, що комунізм ось-ось прийде в Горопахи? Ая, тримай мішок ширше.
Якби мій Роман воскрес із попелу Майданека... якби мій син рушив нашою землею і на свої очі побачив усе те, що виробляють з людьми, із землею, з містами й селами його колеги по партії, то напевно згорів би наново на попіл або ж помандрував би на Соловки. І ще мені здається, що він вимурував би у власній душі не менш страшні Соловки... якби він почув, як гірко я плачу ночами над його долею.
Він заразився більшовизмом іще в гімназії; був там професором математики Пантелюк, колишній січовий стрілець, який взимі чотирнадцятого року потрапив у Карпатах до російського полону, десь там навіть запізнався з Леніним. Ну, а вже на початку двадцятого року повернувся додому стопроцентним більшовиком. Я знав його особисто. Це був високий підтягнутий мужчина, про таких кажуть — спортовець. Мав високе чоло, довге волосся. А головне, був направду порядною людиною, вірив у рівність і справедливість. Його арештували за "перших Совітів" разом із багатьма... з десятками тисяч і розстріляли в Бистричанській тюрмі.
Коли, бувало, Роман, учень старших класів гімназії, приїжджав на вакації додому й до нього почали навідуватися всілякі там кур'єри, які приносили пачки комуністичних брошур та різного підпільного папір'я... коли одного разу на вільхах Петра Сови в Зарубі (ти повинен пам'ятати це місце над Унявою-річкою, бо ковбури там глибокі й зручні для купання, а вільховий гайок служив гейби сільським парком, де ми влаштовували фестини, було там витоптане місце для танців, а для музик хлопці витесали, щоб було де сісти, зручну колоду, я сам з Іриною не один літній вечір провів у Вільховому гаї... співали ми там, політикували, і гризли там нас запекло комарі), коли ж дізнався, що на Жовтневі свята на відзнаку роковин більшовицької революції в Росії мій син на двадцяти височенних вільхах вивісив червоні прапори — мала потім поліція немалу роботу — я запитував Романа, чи добру він стежку вибрав. Боже борони, я не ліз йому в душу не чорнив його комуністичні ідеали, він, прецінь, був дорослою людиною, я тільки просив його зважити, чи ідеали, які він обожнює, справді чесні й людяні? "Адже ти знаєш, сину, — казав я йому, — що дорога, яка вже пройдена більшовиками... та дорога, що на Великій Україні, всипана кістками і зрошена кров'ю. Обабіч дороги — тюрми, голод, розстріли. Люди в колгоспах — то почорнілі панщизняні кріпаки, а робітник на фабриці — раб".
Мій Роман був лагідним, усміхненим хлопцем — вдався геть чисто в Ірину: білий лицем, світловолосий, очі — голубі, а характер — хоч до рани прикладай. Зате впертість перебрав від мене, бо небіжка Ірина була м'якою, ніколи мені не перечила.
Роман брав мене за обидві руки, потім обіймав за плечі й тулився по-дитячому до грудей. "Невже я схожий, тату, на божевільного, який, не знаючи броду, кидається стрімголов у річку... не знаючи, чи та ріка життєдайна, чи смертоносна? — запитував, дивлячись мені увічі. — Те, про що ти говориш... про арешти, розстріли, голод — перебільшене устократ нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селі, куркуль, як їх на Великій Україні називають. А щодо судів та розстрілів, то мусить робітничо-селянська держава оборонятися від ворога, який їй шкодить на кожному кроці. Я так міркую".
Я запитував Романа, чому власне комуністична ідея припала йому до душі. Маємо в Галичині партії та організації, в тому числі й такі, які жорстоко переслідуються польською поліцією, скажімо, ОУН, організацію, яку не запідозриш в угодовстві з окупантом.
Роман, був готовий до такого запитання; він очікував, що рано чи пізно батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
— Як тобі відповісти, тату? — чомусь схвилювався мій Роман... розхвилювався й очі його спалахнули синім вогнем. — Якщо відпо-вісги високими словами, то вабить мене ідея всесвітнього братства, рівності, відсутності експлуатації людини людиною, задоволення матеріальних потреб: кожному за потребою. Ти собі уявляєш, тату? Нема бідаків і багачів.
— Ой, чи не стануть усі бідні, — таки я не витримав. Якщо по правді, то я не вірив у рай на землі. Крім того, ніхто не знає, коли, ї якого дня, у якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
— Ми й так бідні, — вперто відповів Роман. — Я говорю про Галичину. В селі — безземелля, пролетаризація. В місті — нема роботи, а якщо вона є, то для поляка. Рано чи пізно, а мусить настати соціальний вибух... і ми, комуністи, цей вибух готуємо в ім'я щасливого майбутнього.
— Почекай, — зупинив я синову палку трибунатику. — Ти й твої наставники... той професор Пантелюк сушать собі голову завтрашнім щастям для чоловіка, так? А я хочу жити по-людському вже нині. Капіталізм, як ти знаєш, уже не такий вовчий, яким він був сто років тому. Сьогодні він каже робітникові: "Працюй-но, чоловіче, краще й будеш жити по-людському".
— Дурниці, — відмахнувся Роман. — Ти, тату, черпаєш знання про світовий робітничий рух з львівського "Діла" або ж із тикторівського "Нового часу": панички галицькі залюбки оббріхують совітів, а комуністів у цілому називають "агентами енкаведе" та ще й при цьому глузують з "більшовицького раю". Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумів одне: капітал загниває, а все, що гниле — розкладається. Це аксіома. Ніяка ідеологія сьогодні не спроможна щось краще робітникові пообіцяти, накреслити перед ним конкретні обрії, вказати дорогу до цих обріїв, хай і омріяних, окрім нашої.
Я навіть не сподівався, що мій лагідний, податливий син аж до такого ступеня... якби то сказати... аж до такого ступеня наелектризований комунізмом, ідея аж шумувала в крові й зблискувала в очах: торкнешся — згориш.
(Продовження на наступній сторінці)