І я повинен був усе це виказати в ту саму хвилину, коли він, обійнявши мене, заглянув у вічі, і в його голові, певно, складалися, може, перші штрихи мого портрета: він мене побачив самотнього, нікому не знаного? Він мене пожалів?
Одначе я промовчав, не хотів ображати людину. Окрім того, хіба він винен? І чи він один марширує в хомуті "лєвой"? І чи маю я право в чомусь йому дорікати? Якщо поправді, то хто з нас має рацію? Я, "внутрішній емігрант", "вільний поет", який пише собі, що хоче; цей "вільний поет" гордиться своєю волею і незалежністю, а вірші його, немов вівці, нипають у тісній кошарі... хто їх там чує... хто бодай уздрить їхню самотню смерть? Чи, може, таки має рацію професор Бережан, який учора й позавчора малював фальшиві полотна, а перед-торік відреставрував разом із бригадою своїх хлопців Соколівський іконостас XVII століття, а нині створить картину, на якій буде возвеличений Святий Дух, старезна липа й присадкуваті білі хрестики на цвинтарі... він назве свою картину для того, щоб ввести в оману єфрейтора, "Хрести над минулим". На його виставці люди розшукають бодай одну правдиву роботу, будуть довго ціпеніти перед нею і схвильовано роздумувати про себе, про тих, хто жив сто чи двіста років тому. І ластівки сідатимуть людям на плечі. Хіба це мало?
Втім, хай нас розсудить час.
— Я переконаний, так засвідчує історія, — промовив Бережан, — що порожнеча й глухота навколо вартісної мистецької речі котрогось дня зникають, бо і єфрейтори не вічні. Цілком може бути, що порожнеча не розвіється протягом одного дня, витвір правдивого мистця може поступово, заледве потепліє і повіє південний вітер, дірявити заскорузлі сніги й пробиватися до сонця. Пам'ятаєте "дрібну цвітку" Шашкевича? Тільки-но, хто знає, коли білий цвіт проб'ється крізь сніги. Завтра? Через рік? Через сто років? Уявіть собі: сто років будуть йти потоптом, кирзаками гупаючи, збайдужілі покоління по дрібних і ніжних пелюстках. Що лишиться з білої квітки? І може статися, що внуки й правнуки взагалі не потрібуватимуть якогось скромного польового квіту... хіба в нашій історії один раз уже так не було? В нашій історії так багато зради й відступництва. Тому я думаю: чи не варто йти на компроміс? Ні, Боже спаси, я нічого вам не раджу, це вас не стосується, я говорю про себе: хтось мусить залишитися спузарем коло ватри й підтримувати вогонь. Люди ж простягають руки до вогню, їх треба обігріти... бодай обігріти. — Бережан набив тютюном люльку, і запальничка клацнула в його долоні, як револьвер. — Мені шкода, що ніхто не чує вашої молитви про Страдчу долину. Я зрозумів його натяк.
— Не вмію йти на компроміс, добре це чи зле, але не вмію, з самого початку не піддався намові й через те постраждав. Так було легко й просто зрадити себе, — відповів я йому. — Досить було поступитися, і я нині, ймовірно, ходив би в поетичній "обоймі". І не скнів би в глухому Черчені, не косив би траву для маминої корівчини на старому кладовищі. Життя напевно склалося б інакше. Тільки... де є гарантія, що в тому іншому ситому житті знайшлося б місце для молитви про Страдчу долину. Та й чи став би я ключарем при Святому Дусі?
— Це для вас так важливо: бути ключарем? — спитав Бережан, знову пильно глянувши на мене. Він мене впізнавав; він малював мене в уяві, вилущував у мені головне. Цікаво, цікаво, як він мене бачить, що в мені є головним? Дотепер, скажу по правді, я не звертав уваги, хто і як мене бачить, хто й що про мене говорить: одні судили, другі дивувалися, треті стискали незрозуміле плечима, четверті крутили пальцями по скроні, мовляв, розсипалися клепки в Павла, Ключаревого сина, ще п'яті вважали мене невдахою, шості мали за релігійного й радили вступати до духовної семінарії. Черчен — село немале, у кожній хаті ґазда й ґаздиня з своїм розумом. В районі ж, у Рогачі, начальство косило на мене оком однозначно: не наш.
Я був різним для різних людей, ніколи не намагався виглядати в їхніх очах кращим, не спростовував якоїсь приписуваної мені риси, і через це, а не тільки через нічліги в сіні коло церкви, вважали мене "таємничим". Я був сам собою; був у злагоді з собою, а це вже немало важило в житті. І я хотів таким себе побачити на полотні професора Бережана.
— Так, для мене важливо носити на шиї ключ від Святого Духа. Я, так би мовити, при народному ділі. Це теж, гадаю, є оберігання білої цвітки... тієї Шашкевичевої.
— Розумію і хвалю, — сказав Бережан. — Обтулюєте квітку долонями, дихаєте на неї теплом, бо навколо мороз. Це так потрібно.
Тільки, — зітхнув, — таким способом "білу цвітку" не порятуєш, знаю це по собі... або ж порятуєш лише тимчасово. А хто ж поворожить: скільки-но лютих зим попереду? А байдужі в кирзаках сунуть й сунуть: несть їм числа. — В його голосі сколихнувся сум: він теж журився, як зберегти дрібний білий цвіт.
— Якщо ж пробуджувати байдужих, дати їм по іскорці, по гран-чику з тієї ватри, про яку ви говорили, Майстре? Я хочу вірити в пробудження. — Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути ватрі; він лише не міг уявити, яким чином я, походжаючи навколо Святого Духа, збираюся пробуджувати збайдужілих.
— Колись... ще по останній війні при вході на цей цвинтар споконвіку стояли закопані два дубові стовпи, на них — поперечка з невеликим дзвоном. Існував звичай: кожний, хто переступав ворота цвинтаря, вдаряв два-три рази у дзвін. Ніхто нині не оповість, що то означало. Таким способом сповіщали мертвих, що йдуть до них живі? А чи людина, вдаривши у дзвін, скидала з себе суєту, буденщину й входила поміж могили з чистою душею? Я, наприклад, обстоюю останню версію. Як просто й мудро будили душу: додзвонювались до неї.
На Бережанових устах блимнула гірка усмішка.
— Давно це діялося... душі були тоді доступніші й відмикалися вони на голос дзвону. А сьогодні... а сьогодні є душі, яких не розбудиш гарматою. Хто, приміром, сюди, до Святого Духа, повертає? Стариня з села? Заблуканий турист зі Львова або з Бистричан? Художник, який вишукує для своїх полотен архаїку? І ще хто?
Я йому відповів, що сюди приходить багато, навіть дуже багато з навколишніх сіл, містечок, зі Львова; це традиція давня, як ще сюди ходили на прощу. В тридцяті роки до старої традиції доточилася нова: тисячі й тисячі людей протоптували сюди стежки. Ще й тепер буває, що Черчен запруджують автомобілі... Думаєте, марно районне начальство косить оком на Страдчу долину? Вони лякаються традицій, бояться, що байдужі, не дай Бог, спам'ятаються.
І тут, Майстре, настає моя черга. Я кожного байдужого зустрічаю на тому самому місці, де були стовпи із дзвоном, і читаю їм вірші чи молитви, чи як хочете назвіть те, що пишу про Страдчу долину. В районі погрожують: "Ти, Ключаре, замовчи, це проповідь релігії, чи містики, чи й взагалі націоналізму, ти ще не нюхав Іванової хати, а таки — понюхаєш".
Я їм вірю, Майстре; це так їм легко запакувати Ключара до Йванової хати або ж до божевільні. А хто ж тоді стоятиме біля дзвона, коли мимо сунуть, як потопт, байдужі?
7
Та й чи в усіх воскрешають душі? Хіба кожний, хто стає на стежку, що веде у Страдчу долину, прислуховується до молитви, що я написав, чи завдає собі труду замислитись над сказаним мною? Є, є такі молоді... молоді і старі, котрі аж горбатіють від думок, начебто я завдаю їм на плечі усі ці предковічні білі хрести, а разом із хрестами завдаю також доброчинства і гріхи тих, які лежать під хрестами; завдаю, отже, пам'ять, і ще завдаю кожному на плечі церкву оцю, Святого Духа, несіть, двигайте, сходіть потом і кров'ю, падайте й підводьтеся, і йдіть, прямуйте далі з цим: тягар ваш призначений і для тих, що прийдуть після вас. Високо-бо на горах Єрусалим.
Знову й знову моє серце кервавиться від жалю — ступає на стежку, що веде до Святого Духа, ох, як багато глухих і сліпих; їх так багато, що часом я починаю сумніватися: навіщо я тут? І навіщо цим глухоманам і німакам моє слово? Й чому вони заблукали в Страдчу долину? Я колись спробував спитати їх, міських парубків і дівуль, що вони тут загубили? А вони реготали: "Ти, папаша, чудак. Що тут можна загубити чи знайти? От нудно нам на світі жити, шукаємо новизни". Нудно їм...
Я безсилий перед їхньою знудьгованістю, вони теж безсилі, і світ безсилий, бо нічим їм не може допомогти; вони, безсилі, байдужі, знудьговані, скидають свої рюкзаки поміж хрестами в тіні старої липи, роздягаються догола — вигріваються; їдять ліниво, п'ють теж ліниво, час від часу водять дівчат у корчі...
А над Святим Духом верещить магнітофон про те, що треба жити, поки живеться, і любити, поки любиться, а решта — тринь-трава. Решта — тлінь?
Я слухаю це верещання і мовчу; коли б я був священиком, то відслужив би цілу Службу Божу за очищення їхніх душ; коли б я був мітинговим оратором, то докрикувався б до їхнього сумління; коли б я був лікарем, то лікував би їхні хвороби.
А я лише знаю, що в їхній крові пливе сліпа сонна риба... А я лише невдаха-поет, і моє слово вони не почули — Коли б я мав той дзвін, що висів правіками біля входу на цвинтар... коли б я його мав. Може, бодай його вони б почули? Чи почули б?
Але ні, нічого цього професору зі Львова я не розкажу, не пожаліюся, нащо йому знати мої жалі.
...Десь вночі посеред літа з погашеними фарами прокрався польовою дорогою мотоцикл. Два молодики з рискалями, перебрівши річку, заходилися розкопувати хрест, що потрапив під їхню руку скраю. Хтось, певно, уже колекціонує вироби народних каменярів і за старовинний хрест пообіцяв молодикам не одну сотчину.
(Продовження на наступній сторінці)