Я гірко всміхнувся; гіркота залила мою душу; я стояв перед людьми згорблений і знищений... мене знищив, зрадив, ударив під дих котрийсь з моїх учнів, яким я недавно приносив розп'яття — прекрасну мистецьку річ, що засвідчувала вічний потяг людини до бунту й до краси. Хіба я не так говорив вам, мої школярі, даючи кожному з вас у руки стародавнє розп'яття, щоб ви могли відчути живе дихання невідомого майстра, щоб ви торкнулися своїми пальцями його гарячих пальців... щоб ви поєдналися, щоб ви відчули єднання.
Яка ж тут проповідь релігії? Хто мене зрадив, шепнувши брехливо у зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
А може, й не содіялося ніякої зради? Діти ж бо є дітьми. Похвалилися вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
— Це смішно... — і я таки засміявся голосно, полегшено. Мені було радісно, що хтось з моїх учнів лише випадково проговорився удома... так, лише випадково, злого, навмисного тут не сталося. — Смішно мене звинувачувати в проповіді церковщини тільки тому, що я приніс до класу мистецьку річ. Мистецьку? — крикнув я на цілу салю. — Музеї в цілому світі повні таких речей, що колись служили церкві. І що з того? Церква, як відомо, використовувала красу, взяла її собі на службу. Той невідомий майстер вирізьбив розп'яття, може, й не для того, щоб до нього молитися... вирізьбив для того, щоб показати свою муку, ребра свої сухі, руки свої спрацьовані.
— Досить розводити антимонію! — не втерпів-таки й скрикнув, перебиваючи мене, опер Ступа. — Ми знаємо, що ви красноуст, але я не дозволю... не дозволю отут у клубі морочити людям голови розглагольщиною про церковну красу. Факт залишається фактом: до школи ви принесли культову річ... і вчили наших дітей їй поклонятися. Хіба не так?
Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку, принісши до класу розп'яття? Бог із ним, із тим невідомим стражденним майстром, що жив двісті років тому. Кому нині треба знати про його пориви й про його страждання?
А чому б і не знати?
— Я вчив дітей поклонятися талантам... а ще я вчив, що нічого на світі не пропадає: ні зло, ні добро, ні краса, — відповів я спокійно. Розгуба моя минулася, я вже в нічому не каявся.
— Ми знаємо вашу проповідь добра, — погрозив мені Ступа пальцем. — Хіба не ви, Гайдаш, заманюєте до своєї хати дітей і даєте їм читати книжки, що видрукувані бозна-якими видавництвами й бозна-які у цих книжках закладені ідеї. — Оперуповноважений Ступа нападав на мене, як шуліка, зверху, зі сцени, котроїсь хвилини мені здалося, що він не втримається, злетить і сяде мені на плечі, зігне в каблук і вдарить виблищеними чобітьми попід ребра.
Я мовчав; що я мав казати в обороні своїх книжок, до яких допускав кращих учнів... допускав і вчив книжки любити. Сказати йому. Ступі, що нема в мене жодної ворожої книжки, що це принаймні несерйозно вважати шкідливими деякі книжки тільки тому, що їх видали не радянські видавництва. Невже шкідливий також Апостол першодрукаря Івана Федорова, бо видрукувано його чотириста років тому?
Але я продовжував мовчати.
Я зрозумів, що і розп'яття, і мої книжки — це тільки привід; оперуповноваженому забаглося потоптати мене перед людьми, принизити, а може, підготувати грунт до чогось страшнішого... до того, щоб позбутися мене з села?
— І ще які я маю гріхи супроти Горопах і супроти радянської влади? — врешті спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь проріс бадилиною на полях попід Любліном... і згадав його червоні праведні прапори; ці прапори благословенні овіювали мене не вельми чистим вітром.
— Розкажіть ще селові, як ви їздили в район в енкаведе, де, піддавшись намові бандерівської вовчиці, а може, бандери вас купили, і ви, куплені, продані, випрошували трупи синів тієї вовчиці, щоб могла їх поховати нібито по-християнському, по-людському, начебто вони чогось людського заслужили, окрім презирства. Я маю на увазі Софію Корчувату. Що, може, неправда? Може, й тут будете відпекуватися, що керувалися проповіддю добра і краси? Хіба усе разом, докупи взяте... і ще багато інших ваших дєлішек, про які я знаю, не дає мені права трактувати це як ворожу діяльність?
Оперуповноважений походжав по сцені розпалений і дуже собою задоволений; він нарешті розчавив мене, знищив, я йому заважав у селі, дотепер мусив на мене зважати, остерігатися, він пам'ятав, що я міг дійти, шукаючи справедливості і милосердя, не лише до району, а й до самої Москви.
Який він сліпий і жалюгідний. Що з того, що в нього розстебнута кобура пістолета, що кулемет стоїть на червоному столі, що з того, що, по суті, він виголосив мені вирок! За мною стоять Горопахи, учні сьогоднішні, вчорашні й позавчорашні, я понад тридцять років учу їх добра, вони знають кожен мій крок, я не таївся перед ними нічим, і вони теж не таїлися переді мною.
Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вірив, що моя наука проросла в кожного в душі і кожен сьогодні стане в моїй обороні.
— Най люди скажуть... най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, — сказав я тихо. — Хай вони посвідчать.
Я був упевнений...
О так, я був упевнений, що ціла читальня зараз встане й підніме вгору кулаки, не злякавшись націленого зі сцени кулемета; я цілком був упевнений, що опер зійде зі сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю; я не просив у людей помочі, я вірив у їхню підтримку; я споглядав на Ступу, і мені було його жаль; він ціпенів посеред сцени, заклавши по-наполеонівському руки на грудях; кулаків його не було видно; але минали довгі хвилини, саля за моєю спиною німувала... так, саля німувала, і я тепер уже виразно побачив Ступині кулаки: в обох сціплених кулаках він тримав людські душі, і я зрозумів, що сьогодні Горопахи не стануть мене боронити.
І я не знав, хто сьогодні був більше потоптаний: я чи Горопахи? Я не міг дивитися людям у вічі; люди не могли дивитися мені у вічі; люди мене зрадили.
І я пішов од них геть.
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
12
Мама скрипнули дверима, поклали дійницю на лаву і, зітхнувши, сказали:
— Облава, сину. До школи нині не підеш.
Був ранок пізньої осені. Густий туман, як хмара, впав на село і стояв непорушне, заклято: за вікном не було видно ні вулиці, ні садів, нічого, і не було чутно ніякого згуку, собаки не гавкали і не піяли півні, було таке враження, що Горопахи втопилися у білій безодні вище голови, вище дзвіниці й церковних смерек, і все, отже, живе в селі вимерло, захлинулося білою білизною, і лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
— Звідки ви знаєте про облаву? — спитав я маму недовірливо, і в ту ж хвилину пожалів: я помітив, що, цідячи молоко, мамині руки тремтіли, і цідилко дрібно цокотіло об криси горщика, а на її обличчі застигла тривога.
Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нічого такого підозрілого сині кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно і боляче, що два-три енкаведисти або й більше вломлювалися на подвір'я, в хату й високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи бандерівських схронів, в саду, в стайні під яслами, проштрикували вилами й щупами сіно в стодолі, в хаті зазирали в кожний кут, перевертали скрині з одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм під руки, нипали на горищі, й при цьому котрийсь з солдатів уважно приглядався до мене й до мами, чи не полотніємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологічний дослід, випробовування, однак мама сиділи на лаві незворушно, закаменіло, і від неї, здавалось, відскакував підозрілий і пронизливий солдатський погляд і взагалі уся енкаведистська ворожість. Під час котроїсь чергової облави я відкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерівські краївки, вся їхня руйнація, квапливий обшук, коли часом і образи скидали зі стін, а заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнуті зі скрині мамині сорочки, мимоволі свідчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних ворогів; завойовники горланили сороміцькі слова, замахувалися прикладами, дуже часто могли й украсти якусь річ — хустину чи рушник на онучі, від них смерділо горілкою, очі щулили у вузькі щілини, й звідти цідилася зненависть, їх, зрештою, можна було зрозуміти, ці рослі, плечисті дядьки перейшли усі фронти, там вони на кожному кроці зазирали смерті у вічі, там вони поховали у чужих землях свою молодість і своїх друзів, і тепер уже стільки часу після війни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за вуглом, за парканом підстерігала їх на нашому Кам'яному полі смерть.
Через багато років, у шістдесят четвертому, напровесні я їздив на етюди по Шевченківських місцях; мене манила прозорість, глибини горбатих полів, якийсь особливий настрій, який панував тільки у Моринцях та Кирилівці; я трепетно й поспішно замальовував плахти озимини, головасті дуплаві верби, що випромінювали сум, традиційні білі хати, безліч разів малював тополі, що у провесняні дні стояли немовби у зелено-мерехтливих німбах; тополі в Шевченковому краї були схожі на святих... а може, були вони схожі на козацьких мучеників, на страчених гайдамаків? Мені здавалося, що я тут відкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повітрі, в просторі і яка таїлася в кожній грудці, в деревині, в камені.
Хіба дивно, що я почувався тут, як у храмі?
(Продовження на наступній сторінці)