Ось це дівча, що на таблиці креслить кути, хіба не може бути донькою або ж онукою того, котрий прострелив із автомата її, Насті Хмурої, родичів? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителі хвалять за відмінні оцінки, напевно знає, що і його тато був у бандерівцях? А ось ця згорблена, з коштуром у руці жінка, яка дибає навстріч, змивала, мабуть, кучеряву голову своєму синові, який вночі після довгої розлуки закрався, поки енкаведисти та стрибки дрімали у своїх засідках, до маминої хати. А ось цей статечний дідуган Тимко Черешнівський, який схилився на ворота, хіба не стріляє в неї білими очима, немов цілиться з карабіна... цілиться і вбиває. А ось молодичка, яка босоніж чимчикує з поля, навмисне вітається по-старорежимному, "Славайсу", так, навмисне, щоб мені допекти, щоб підкреслити: хоч влада нібито панує совіцька, а в селі, прошу пані-професорко, нічого не змінилося, те що було зверху й усі його бачили, пішло в еподи, в коріння... в корінні, пані професорко, ми живемо. Майтеся в обачності.
Усе, що оповідаю вам. Майстре, про свою тещу, я довідувався від Ольги; Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотність, сповідалася доньці й очікувала, певно, від неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама жахалася чорної пустелі... жахалася чорних пісків, якими пішкувала її мама.
І куди вона йшла?
І чому мама посіяла навкруг море чорних пісків, що стелилися до горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пісками, мамо, починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорні піски, треба лише хотіти побачити голубу й зелену землю.
Донька плакала, голублячи маму, обціловувала їй руки, розчісувала волосся, зазираючи їй увічі. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа була замкнута за сімома замками, кожен замок був заворожений, а ключі втоплені в безоднях.
Того осіннього ранку перед початком уроків, коли вигулькували із мряки, як постріли, воронячі крики, коли вітер чалапав попід голими деревами, як мокра курка, й коли, немов у передчутті тривоги й непевності, висіла на високих грушках і ясенах заніміла глуха тиша, й коли шелест учнівських зошитів нагадував шарудіння крил зелених бабок, я поранився, немов об уламок пивної пляшки, сліпою ненавистю моєї тещі... поранився і заболів у мене жаль за неї. Мене вразила відчужена її самотність; і мені баглося по-синівському її обняти, посміхнутися, поцікавитися її здоров'ям; я навіть підступив до її столика; я навіть приготував кілька щирих слів, що не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
Весна ще повер...
Не посмів заговорити. Анастасія Степанівна, немовби вгадуючи мій жалісливий порив, різко підвелася з стільця, косо зиркнула на мене... позирк був, ну... немов ударила навідмаш, і з піднятою головою пішла на перший урок.
Зірвався з шнурка старий ще австрійський шкільний дзвінок. Починався день.
Був у нашому мирному співіснуванні з Анастасією Степанівною один пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не поріднив нас, то принаймні зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в Рогачі Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили коньяку, теща теж пригубила — внучатко, здавалося, принесло з собою у розлогий котедж колгоспного голови незвідану, чужу у цих стінах людську теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первісткою, буквально не відходила від колиски, і я подумав, що в її душі розтоплюється лід, бо, виявляється, навіть у похмурій душі є сили, які засвічують давно забуті сонечка.
Ми вибирали нашій донечці ім'я.
Ми з Ольгою давно вирішили, що дівчинку назвемо Соломією, а якщо народиться хлопчик, то буде у нас Северин, ці імена нам подобалися, ми до них звикли... і я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й, жартуючи, запитував: "Ну, як тобі там, Северку?", або ж переінакшував Соломію на Солому, на Солю, і навіть кликав її Стебелинкою.
Але й тоді, коли в тещиній душі шкварчали, немов із лою вилиті, підняті з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозуміти, що наше діло робити дідові й бабі внучат, а вже витрушувати їх із пелюшок, одягати і виховувати — то це бабина й дідова турбота. А остільки виховання починається з імені, то наші солом'яні імена були ущент розкритиковані й викинуті на смітник як архаїчні й взагалі — не радянські. Теща мала в запасі цілий тузін імен: Наташа, Валентина, Ліда, Лєна, Віка, Тоня; знову ж підхмеленому тестеві подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як звичайно, скапітулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був згідний на Оксану, справді гарне ім'я, хоч останнім часом Оксани навально увійшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якійсь Ії чи Лілі.
— Знаєте що, діду й бабо, — рятував я свою доньку від козячих кличок, — не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нині на кожному кроці зустрінеш. Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломією, то згадаймо, що є у нашої дівчинки бабуся, яка носить рідкісне й милозвучне ім'я Настя, Анастасія, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи як кажете? — Очевидно, на радощах я теж випив, і тон мій був піднесений й підхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б ні?
Я прагнув миру й любові в своїй хаті.
...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.
3
Цю історію. Майстре, можна порівняти до великої полотняної торби, з якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвітські жебраки; тільки старосвітські жебраки, "діди" чи старці виповнювали свої торби скибками хліба, картоплею, воречками з просом і кукурудзяним борошном, а я своєю чергою наладував у свою торбу каміння; перший камінь я поклав у неї ще влітку під час косовиці... власне я скидав молоде пахуче сіно в копиці, а мої мама принесли мені в "Дубники", де колгосп "на постійне" виділяв мамі ділянку сіножаті, косарський обід: вареники з сиром і сметаною та рисову кашу на молоці. Вода була поруч: з-під коріння усохлого дуба про-жолобилася криничка — пий і насолоджуйся.
По обіді я сказав мамі, що Пиндилик — партійний секретар у нашому селі агітує мене вступили до партії; я сказав це начебто між іншим, начебто Пиндиликова агітація стосується когось іншого, чужого, а не мене особисто, начебто це була така собі дрібничка... якась агітація... якась партія... якесь далеке торохкотіння воза посеред ночі: і хай собі нічний віз котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.
Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру вони не прийняли; стовбеніли, опершись на граблі; на їхнє гостроносе аскетичне обличчя впала тінь; мені з дитинства був знайомий цей пташиний вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь налякані, заскочені зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетіти — такі вони були напружені й легкотілі; порив до лету однак тривав недовго, злякана птаха залишалася на землі: мама, стиснувши уста, готувалися до оборони.
— Це дуже поважна справа, сину, — сказали вони. — І не вдавай, прошу тебе, що Пиндиликову пропозицію ти в одне вухо впустив, а другим — випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти з гадюкою в пазусі, щохвилини відчуваючи, як вона оперізує твоє тіло... оперізує і чекає на твоє рішення. А ти закаменів на роздоріжжі... дві дороги ведуть з роздоріжжя в світи: направо підеш з партійним квитком і до партійного раю заведе тебе рівна дорога, устелена килимами... там у раю, начальницьке крісло, файна платня, права усякі й блага писані й неписані; у партійному раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрі вибрали другу дорогу — ліву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є вибір.
— Чи нема... чи нема третьої дороги? — запитував я маму. Й мушу признатися, що якраз на сіножаті, на цій круглій, як сковорода, поляні, отороченій зусібіч лісом й ущерть залитій сонцем і виповненій людськими голосами, передзвоном кіс (а ще хтось із косарів, який теж тут мав ділянку "на сіно", приніс радіо, що вигойкувало щось ритмічно-монотонне, чуже, як папуга на вербі) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася мені непомітною поміж травами й зарослями терену, одначе прямою і чесною, без компромісів із самим собою.
— Чого ж, є іще третя дорога, — відповіли мама, неначе підтверджуючи мою думку. — Тільки нелегка вона в наш час... устократ вона важча для інтелігента, котрий завше у громади на очах. Вона хіба придатна для того, хто в полі з сапою або ж — із трактором. Тому АТО в полі, простіше: відробив свою норму, висапав свою ділянку — і нікому нема до тебе діла, і ти ні від кого не залежиш. Хай там собі вмирають Сталіни, най Хрущов обіцяє комунізм, що нібито ось-ось має настати — йому до всього байдуже. Ти маєш свою роботу, свій хліб, свою хату, свою худібку в оборі, свого Бога на стіні і свою правду. Та я міркую, що навіть тому, хто в полі, доводиться із своїм Богом та із своєю правдою нелегко, дарма, що він відгороджений від світу... світ його зманює, він зі світом так чи інакше змотужений і від нього залежний.
(Продовження на наступній сторінці)