«Фріц і Йоган» Олесь Досвітній

Читати онлайн оповідання Олеся Досвітнього «Фріц і Йоган»

A- A+ A A1 A2 A3

За обідом Йоганн, замість додержувати етикету, розглядав гостей. Він давно вже знав їх. Але тепер вони для нього були нові, зовсім не ті, що були вчора. От, наприклад, отой стрункий оберст, схожий на портрет кайзера, що сидів, ніби проглинувши шворінь. Невже його чемне поводження, лагідна усмішка й застережливі рухи — то тільки омана? Невже в тій людині сидить кат, і його лікті, заховані в блакитні, гарно випрасувані рукава,— забруднені кров'ю? Або давній його приятель із сивими вусами й обличчям, схожим трохи на мордочку гадюки,— невже цей фабрикант Стінне понапихав у ті брудні комірчини робітників, Гартшталевих приятелів, і тримає їх там без стільців, порцелянових тарілок, без картин, рояля, служниць і годує їх тільки однією юшкою? А ота сувора, як папа римський, пані, консулова дружина, що розповідала про азіатів-дикунів Шаньдуна, звідки вона оце тільки-но приїхала з товстеньким, як барильце, паном Фрайтагом,— невже вона та її чоловік є ті, що захопили злидарів у чужих краях і стрижуть із них пфеніги? Нараз він почув. Знане ім'я!

— Гартшталь? Це прізвище нашого гофмаршала, і на тобі! Один із бунтівників!

— Так, але він нічого спільного не має з родом гофмаршала. Так собі, робітник, із старого кварталу,— відказав Йоганнів батько.

— Чи скоро вже ми їх позбудемось? — байдуже кинув оберст, відпивши золотого напою з блискучої кришталево-прозорої чарки.

— А за тиждень вже заженемо до цитаделі...— також байдуже відповів Йоганнів батько й підніс серветку до вуст.

Ніби щось ударило Йоганна в тім'я. У голові закружляли люди, що тільки сьогодні їх бачив. Фріц, його суха мати, малий Лео, голуби... Щось стисло глотку й серце. Руки затремтіли, а очі запнуло туманом сліз.

— Кати! Кати! — щосили пролунав Йоганнів голос, і він, зірвавши з себе серветку, жбурнув її в оберста.

За столом шестеро душ, елегантних чоловіків і жінок, скам'яніли. На мить ніхто навіть не доторкнувся до перекинутої кришталевої чарки, що з неї на блискучої білизни скатертину поллявся золотий напій.

Мов навіжений Йоганн винісся геть із їдальні, перекинувши свого стільця.

Мати, бліда, здвигнула плечима, а батько, червоний, тремтливими губами прошепотів:

— Що з ним? Що таке?

В їдальні стало смутно, лякливо, ніби всі раптом відчули тут зачумлене повітря.

Йоганн лежав обличчям до червоного перського килима і, немов води в рот набравши, мовчав.

— Чому ти мовчиш? Йоганне, люба дитино! Ти ж зовсім здоровенький. Адже так, пане професоре? — звернувся батько до поритого зморшками старечого дідка.

— Ну, скажи, що тобі прийшло до голови? — ласкавим тоном промовляв батько, погладивши синові голову.

Але Йоганн мовчав. Тільки коли лікар пішов з кімнати, він повернувся до батька й спокійним, але погрозливим тоном промовив:

— Посадовиш Гартшталя до тюрми — я втечу з дому...

Батько прикипів до крісла. Так кілька хвилин обидва сиділи й мовчали. Нарешті суддя підвівся, узяв сина за підборіддя, задер трохи голову і, зиркнувши йому в вічі, промовив:

— Дурне хлоп'я! — і пішов з покою.

Йоганн люто подивився йому вслід і закусив губи.

Товариші!
Хто справжній наш ворог?
Той, хто жере котлети, П'є вино
Та ковтає сметанку... Чи, може, той
Нещасний французький солдат,
Сербський селянин?!
Часто, коли забивав я ворога,
Мені здавалось,
Що я втикаю багнета
У власне обличчя.
Всю ту сволоту,
Що розкошує По будуарах,
Кабінетах, Борделях,
Отелях, Ресторанах,
Кав'ярнях, Палацах —
Всіх би гуртом Загнати у шахти!
У рудні, У темні копальні!
Хай там попрацюють 12 годин на добу.

Суддя Брайхер ще хвилинку тримав у руці списаний віршем листок, потім підвівся й зачовгав капцями по паркету. Біля портрета старого вояки у формі генерала він спинився, уважно оглянув його ордени й знову пішов до столу. Він ще раз переклав книжечки й товсті томи, іноді придивляючись до оглаву їх. Подивився на годинника, прислухався до грюкоту, що почувся з коридора, запнув поли халата й, склавши руки на животі, заходив по кімнаті.

Тихо засичали двері, увійшов Йоганн. Він кинув бистрий погляд на батька, поклав свого капелюха на стілець і зніяковіло спинився посеред покою.

— Маєте якусь справу, тату? — запитав він.

— Йоганн,— ласкаво промовив суддя,— я проглянув твої книжки... читав вірші,— показав він рукою до столу.— Я хотів тебе просити одне... Можна? — принижено, як прохач, поспитав він.

— Прошу! Дати ще світла? — взявшись рукою за вимикач, проказав Йоганн.

— Ні, не треба. Сядь.— А після короткої мовчанки почав: — Я теж був молодим. Я теж читав ту літературу. Тобі це, як майбутньому правникові, навіть треба знати. Бачиш, я не перечив, що ти, замість іти до воєнної академії, пішов до університету і саме на правничий відділ. Гаразд, ти не хтів і матері поступитись— йти на інженера... Але навіщо писати вірші? Власне, вірші й я теж за юнацтва писав. Хто їх не писав. Але такі, такі вірші... бунтівничі, що кажуть за твої якісь переконання... Погані, шкідливі, руйнацькі для нашої країни вірші! Просто кримінальні вірші! Проти війни? За бунт? — Брайхер на мить замовк, ніби гадаючи сказати щось уразливіше, але чемним тоном закінчив: — Так... Я хтів тебе поспитати: ти справді? Чи це тільки вправи?

— Справді, тату! Цілком справді і серйозно,— з болем у тоні відповів Йоганн.— Мало того, ці вірші з'являться завтра в тисячах листівок серед робітників.

Батько відхитнувся до спинки крісла, і йому затремтіли губи. Потім він схилився на руку і так, схилений, сидів.

— Бач, Йоганне,— почав він згодом.— Я знаю, ти сильної волі людина. Я це ще п'ять років тому зрозумів, пам'ятаєш, як ти за обідом кинув серветкою в оберста. Ти пішов у мене. Але я відчуваю — станеться щось жахливе. Ти будеш мені, а я тобі ворогом. Я почуваю, ти не злякаєшся ні тюрми, ні чогось гіршого. Але ти в нас один. Мати не витримає, і ти зведеш її в могилу... ти накличеш на неї довгу, болісну хворобу. Подумай про це все. Згадай, якого ти роду, і краще вчитайся в оту соціалістичну книжку Капуста, що на столі в зеленій шкіряній обкладинці. Кажу: ти помиляєшся і згодом це зрозумієш, як зрозуміло багато світових, колись теж запальних бунтівників-соціалістів.

Йоганн підвівся, обняв батька за плечі й ласкавим тоном промовив:

— Любий тату, слово честі, наш сучасний лад має поступитись місцем для другого, соціалістичного ладу. Інакше, як здобути те силою, неможливо. Це ясно як день. А я зрозумів: солодке тоді життя, коли живеш для якоїсь мети. Мету ви можете домислитись із вірша...— Він витяг з кишені портсигар і закурив. Стояв біля батька, і на мить ці люди, мабуть, були далекі думками один від одного.

— Ти ж розумієш, що після того всього,— натиснув суддя на останніх двох словах,— ми не зможемо разом жити. Я суддя, ти знаєш... а ти станеш підсудним...

— Я це знаю, тату,— перебив його Йоганн.— Я йду на все... І справді, мабуть, нам доведеться розлучитись... Тиждень як іде мобілізація, і, певне, завтра-по-завтрього буде оголошено війну. Я буду активним, розумієш,— активним її ворогом! Надто густа кривава завіса спускається над людом. Підлість кайзерівських тенденцій...

— Мовчи! Чуєш, мовчи, державний злодію! — раптом скрикнув суддя. Йому губи зблідли, і на краях вуст виступила піна.

— Я злодій?— тихо запитав Йоганн.— Це ж усі ви злодії і кати... тільки не я і не ті люди, що ви їх посилаєте до кривавої різанини, й сотні, а може, й десятки тисяч, що не підуть, а ви їх запакуєте в тюрми, декого, може, й розстріляєте, користуючись з військового часу. Чуєте, як плаче мелодія?.. То плачуть, як без відклику плакали, сотні літ темні, безправні творці світу...

За стіною під акомпанемент фортепіано грала скрипка В'єтанового "Росіньйоля", виливаючи тисячолітні болі пригнобленого людства. На мить Йоганн замовк, скам'яніло прислухаючись до мелодії. А за хвилину обличчя йому засяяло, очі спалахнули блискавицею, і він, стиснувши кулак, відступив на крок і гостро додав шепотом:

— А втім, хто зна, хто кого розстріляє?! Я гадаю, ми вас усіх винищимо... як шкідливих блощиць, як полохливих пацюків! — Від нього пашіло жаром.

Суддя скочив на ноги і звів догори руки із стиснутими кулаками.

— Злочинець! Бунтар! — Потім руки його знесилено впали, і він хрипко промовив:—Ти мені... ти нам — ворог.— І пішов хутко з хати.

Йоганн хвилину постояв, дивлячись услід батькові, а потім підійшов до столу і, висунувши шухляди, став викладати на стіл папери, книжки...

За годину, з пакунками під пахвою, він вийшов з освітленого війстя й хутко пішов у темряву вулиць.

Будівлі міста тріпотіли крилами прапорів, ніби лагодились летіти у веселу подорож. Вулиці рясніли тисячами люду, шерегами військ, поблискували шаблюками, багнетами. На майданах гуло бадьорими й запальними звуками: "Гох! Дойчланд, Дойчланд, юбер алес!" Ревів духовий оркестр. Повітря напоєно неперервним жаданням перемоги й войовничої відваги. У вузеньких кварталах, прогнилих кислим повітрям, тихими, безлюдними вулицями іноді пробігала жінка, непомітно для сторонніх, нашвидку протираючи очі, залляті сльозами.

...У Гартшталевій кімнаті, сповиті сумом, сиділи п'ятеро людей — Гартшталевих приятелів.

(Продовження на наступній сторінці)