— Хлоп'ята, і вишка, і водохід — наша загальна справа. Ніхто з вас не повинен ображати Павлика. А про його вчинок ми поговоримо на зборах загону.
Павлик зблід. Він тремтів від страшної образи. Він знав, що Олесю хтось ударив каменем і Кузька шукає хулігана, але про хусточку, про хусточку він почув сьогодні вперше.
Власне кажучи, той випадок, коли Куцак приніс у зубах хустину з пряниками, трапився давно, але хлопець ніколи не думав, що цей гостинець належав Олесі. Заклопотаний невдачею з водоходом, Павлик нікому не розповів про таємничі пряники і незабаром зовсім забув про них. Але в кишені лишилась хусточка.
* * *
Євгешка гаразд уявляв, як це було. Коли він ударив у лісі Олесю й вона впала, зомлівши, тут напевне трапився Куцак і, схопивши хустину з пряниками, приніс її Павликові. Павлик не бреше. Він справді — не хуліган. Не хуліган і він, Євгешка. Він-боягуз. Треба признатись, розповісти все, як було! А от Євгешка нього не може. І з того часу, як усі відвернулись од Павлика, з того часу великий тягар упав Євгешці на груди. Він не може дивитись у вічі товаришам, уночі йому сниться Павлик, який дивиться докірливо з нічної темряви.
Так жити — страшно, і страшно признатись, до муки соромно признатись до товаришів і сказати: "Не Павлик винен, а я…"
Було колись — плив Євгешка Зуб на великому кораблі, у великому морі. Хлюпали ласкаві зелені хвилі, сміялися дзвінко товариші, сонце сміялося. І раптом шторм. Буря розбила корабель, усі загинули, і тільки Євгешка врятувався. На невідомий острів викинуло його море, і ось він, як Робінзон, стоїть самотній на пустинному березі і з тугою дивиться на непривітні розбурхані хвилі.
Ось таке почуття в Євгешки. Ви ходить задумливий, — раптом у нього не стало жодного товариша. Нікому він не може сказати правду, а та правда гнітить хлопця, рветься з грудей.
Єдиний приятель у Євгеніки тепер — Капітан Капітанич. Тільки гусакові він розказує все.
— Драстуй, гусачок. Як поживаєш? Га? А я, брат, погано. Факт. Історія трапилась, гусачок.
Гусак гелгоче, витягує довгу шию.
— Не розумієш ти, гусачок. Ти — дурень, Капітан Капітанич, нерозумна ти тварина. Думаєш, мені не шкода Павлика? Всі його хуліганом тепер звуть. Але я тобі признаюсь, хто в цьому винен. Тільки ти мовчи. Ні-ко-му!.. Ні, краще я й тобі не скажу.
І Євгешка йде до Дніпра, сідає на березі, на гарячому піску, і кидає в воду камінці. Хай кидає, цим він нікому не заважає, але ми з вами знаємо, дорогі читачі, що легше від цього Євгеніці не буде. Відверто кажучи, цей Євгешка Зуб починає мені не подобатись. Одна справа бути боягузом, але коли отак підводити свого товариша, це вже, знаєте, справа інша.
Павлик теж раптом залишився без приятелів, самотній. Єдина радість тепер у нього — водохід. Правда, винахідник не розмовляє з ним так, як Євгешка з гусаком, але водохід для Павлика, наче рідний брат. Такі вони вже є, винахідники. Люблять усякі машини. А найбільше ті, які зробили власними руками.
І хоч яка несподівана халепа впала на Павлика, хоч як йому важко на серці, а водохода не кидає. Гвинтики, шпунтики, коліщатами коліщатка — підкручує їх Павлик, вдосконалює, підчищає, змазує свинячим салом. Учора мати скаржилася:
— Ти, Павле, якісь там водогін майструєш; а звичайної пастки на мишей зробити не хочеш. Щодня сало тягають. Якісь миші повелися незвичайні — ніколи не чула, щоб отак цілими шматками сало крали…
Павлик тільки носом чмихнув — він тільки що сховав за пазуху чималенький шматочок. Такі вже вони — винахідники. З'їсти не з'їсть, а гвинтики-шпунтики обов'язково змаже.
І сьогодні, як звичайно, порався Павлик біля водохода. Багато роботи. Невдосконалена ще машина. Далеко ще їй до серійного виробництва.
А двері в сарайчик тихо розчинилися. Глянув Павлик, і чомусь його серце так застукало голосно, так застукало…
На порозі стояла Олеся. І чомусь похнюпився Павлик. І Олеся похнюпилась, мовчки стоїть біля порога, в руках волошки сині, і вона з них пелюстки зриває.
Павлик навмисне зацокав молотком, з перебільшеною увагою розглядав якісь коліщата. І тоді ворухнулись губи в піонерки:
— Павлику..?Мовчить Павлик, цокає молотком.
— Павлику, я прийшла… Мені дуже шкода тебе, Павлику. Чому ти не хочеш признатись? Скоро лист буде від товариша Постишева. Ти, Павлику, зробиш водохід, ми тобі простимо, Павлику… Вишку збудуємо. Свято в нас буде спортивне. Ти ж був хорошим піонером!..
І враз шарпнувся Павлик. кинув молоток.
— Був і є! І нічого я не знаю! Нічого! Чого ти прийшла? Ти не віриш мені? Не хочу я з тобою говорити! Не хочу!
Олеся різко повернулась і зробила крок до дверей. Що їй залишилось? Піти! Як образливо — прийшла щиро, по-піонерському поговорити, а він… він…
Олеся взялася за дверну ручку. Як боляче щемить серце! Невже вона зараз піде, а Павлик залишиться знову — один, самотній? Ат, навіщо жаліти їдкого? Хуліган він! Недостойний бути піонером!
І інша думка вже зринає, народжується в куточку серця. "А що, коли Павлик і справді не винуватий?" Ні, цього не може бути. Хусточка в нього… Хусточка. Це такий доказ, що ніякого сумніву не викликає.
Але чому так важко? Чому щемить серце?
Олеся озирнулась, рішуче підійшла до верстака і хутко поклала на нього пучок синіх волошок. Крутилась і вийшла.
Сині волошки лежали на верстаку. Ті волошки, що їх корінням виполюють з колгоспних ланів. Десь на обмілках, на узгір'ях над Дніпром нарвала їх Олеся.
Павлик торкнувся квітів. Пішла Олеся. Стиснулось серце — як боляче! Стиснулось у маленьку грудочку.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
розповідає про відповідь Павла Петровича Постишева піонерам, про спортивні вправи діда Галактіона на велосипеді, а також про трагедію з картузом вищезгаданого діда
Під пальмами Бразілії, Де сонце сіє жар, Проходить дон Базіліо, — Знеможений поштар.
Ці відомі вірші напевне не про Нашого поштаря. Його звуть не дон Базіліо, а зовсім навпаки — Венедикт Валентинович. У давні часи, коли ще був живий батько Венедикта Валентиновича, жив у селі піп — отець Лука. Великий жартун був піп Лука. Хрестячи немовлят, він давав дітям бідняків зовсім незвичайні імена, такі, що й вимовити їх було важко селянам: Феоктиєт, Поліевкт, Німфолора, Гервасій, Епамідон, Анемподист. Тільки заздалегідь, добре заплативши попові за хрестини, можна було його власкавити: дочка буде не Євпистимія чи Каздоя, а просто — Марія.
У батьків нашого поштаря не було чим підмастити попа, і він дав ім'я немовляті — Венедикт. (Дехто кликав поштаря по-своєму — Індик Валяйтинович).
Так ось. Польовою дорогою мчав на новенькому велосипеді колгоспівський поштар Венедикт Валентинович. Шкіряна сумка з листами висіла в нього на боці, поштар щосили крутив педалі. Це був той самісінький поштар, що колись привіз листа дідові Галактіону від онучки Олесі.
Венедикт Валентинович хутко їхав мимо густої вусатої пшениці, мимо житнього океану. Океан виразно починав жовтіти. Пшениці стояли повноколосі, налляті молоком. Ще тиждень, і застрекочуть тут жниварки, закипить буйна праця. Ай, урожай! Ай, який урожай!
Арка з білої берези охороняє в'їзд до села. Біля сільради Венедикт Валентинович молодцювато скочив з велосипеда. І тут побачив він діда Галактіоиа.
— Діду Галактіоне! Передайте листа піонерам! Не загубите, діду?
— Щоб дід Галактіон та загубив? У мене півтораста вуликів, сину, і то не загубив досі жодного!
Дід обережно заховав листа за підкладку свого знаменитого картуза. А поштар, залишивши велосипед біля типу, пішов у сільраду, на ходу відкриваючи сумку.
Дід Галактіон підійшов до велосипеда. Машина тягла його до себе, як магніт. Весело блищали на сонці нікельовані частини. Дід погладив мозолястими пальцями нікель, обережно здмухнув з руля пилюку, цмокнув губами. А це вже певна ознака, що дід Галактіон надзвичайно захоплений. Даремно він ніколи не буде отак цмокати.
Глянув дід в один бік вулиці, у другий. Нікого. Глянув на двері сільради — затримався Венедикт Валентинович. Обставини склались якнайсприятливіше. Дід зважився. Хутко ступив на перелаз, ближче підтяг машину. Ще мить — і дід опинився верхи на велосипеді… Він міцно вчепився за руль і щосили натиснув на педалі. І раптом… раптом велосипед поїхав з гірки!
Дід Галактіон з відчайною рішучістю крутнув руль. Велосипед звернув у провулок і, все збільшуючи швидкість, помчав просто до Дніпра. Перед розгубленим дідом майнула широка синя смуга води. Дідові ноги зірвались з педалей і бовтались тепер у повітрі.
Дід робив героїчні зусилля зупинити велосипед, але він з неймовірною хуткістю, набравши розгін, котився до річки. За коротку мить дід устиг спом'янути міцним словом усю нечисту силу. Але це не зупинило велосипеда. З розгону він шубовснув у воду і звалився набік. Хвилі покрили дідову голову.
Коли мокрий дід Галактіон витяг на берег зрадливу машину, перша його думка була: чи немає свідків цієї події?
Але свідки були. Велосипед промчав мимо грядки, де провадив свої агрономічні досліди над гарбузами Пронька. Він усе бачив. Хлопець перескочив через тин і побіг за відважним велосипедистом. Але догнати діда йому не пощастило. Пронька почув ззаду крики. До ріки щодуху бігли Олеся, Наталя й Кузька на чолі з Венедиктом Валентиновичем. Виявилось, що поштар теж побачив у вікно дідові вправи на велосипеді і вискочив на вулицю. Вже по дорозі до нього приєдналася дітвора.
(Продовження на наступній сторінці)