«Чорнобильська Мадонна» Іван Драч

Читати онлайн поему Івана Драча «Чорнобильська Мадонна»

A- A+ A A1 A2 A3

Соловейко сіяє, і витьохкує місяць.
Стріляє вогонь навісним і твердим,
І серце палає, не рушить із місця:
— Коли помирати, то вже молодим!

Жаб'ячі хори у прип'ятській тиші є —
Чадіють в безумі лютих годин.
Світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає,
Врятований ще раз життям молодим.

За безладу безмір, за кар'єри і премії,
Немов на війні, знову вихід один:
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям — життям молодим.

* * *
Стали в вікна бити шершні
І джмелі густи,
Стали душі, тяжко вмерші,
Натовпом густим.
І чого б мене питати,
І нащо б я їм,
Коли й сам не дам я ради
Із життям своїм.
А вони мене питають —
Що воно й куди.
І не дихають — ридають
Голосом біди.
Що мені собі сказати?
Бо я більше в них,
Більше в них питаю ради
В сумнівах нічних...

РОЗДУМИ ПІД ЧАС ВІДКРИТОГО ЧОРНОБИЛЬСЬКОГО
СУДУ В ЗАКРИТІЙ ЗОНІ НА СТАРУ ТЕМУ:
ІРОД І ПІЛАТ
...В зв'язку з аварією в Чорнобилі різко
піднялася гіркота і розчарування наукою...
Ю. Щербак, «Чорнобиль»

...І раніше у багатьох виникав сумнів
у правильності вибраного для станції місця...
В. Олійник, «Випробування Чорнобилем»

Що нам цар Ірод! Сивий примітив!
Його загнали два тисячоліття.
А дні старі на іродський мотив
Нам видаються старосвітським сміттям...

В нас — Безіменність! Всіх вона поїсть,
Та ще й закусить нами з іменами...
Вона там сьома, де було їх шість,
Сімдесят сьома, хитра до нестями.

Чому їх — шість? А де ж це сьомий — Ти?!
Чому ти не сидиш на лаві — перший?
Ні! Ти зориш на нас із висоти,
Науки длань над нами розпростерши.

Все зекономив? Совість?! Честь?! Зумів
Забалагурити самі Верховні Вуха.
Колегіальний ум в мільйон умів —
А лестощі лиш персональні слуха.

Чому їх — шість? А де ж це перший — Ти?!
Чому ти не сидиш на лаві — Перший?
Ні! Ти зориш на нас із висоти,
Длань керівну над нами розпростерши.

Так, ти вгадав, знак Вирождення — Ти,
А не Відродження, такий підлотний вирід...
Історії підземної кроти
Тебе знайдуть і вкажуть точно — Ірод.

Хоч засторогу я несу гірку,
Не каменую Чесний Храм Науки...
А хто це там за ширмою в кутку?
Од радіації Пілат вмиває руки...

* * *
Коли Змій чистить яблуко
Перед тим, як Єві його віддати,
Він шкірку зрізує по спіралі —
Зелений виток з-під ножа його плине
І зветься він пізнанням...
Змій яблуко ріже надвоє
І витинає ядро з половинок,
Вилущує нутрощі із насінням —
І тільки тоді Єві його дає.
Єва ділиться із Адамом...

СУЧАСНА СКОВОРОДИСТКА
Мисливська бувальщина
Яка краса кругом,
Який веселий світ...
Мисливці молоді
Втомились під обід.
Цей хутір, хутірець,
Цей виселок села,
І п'ять хаток у нім —
І четверо без скла,
А п'ята ще жива,
Ще стежка йде туди,
Й несе вряди-годи
Якесь відро води...
І ми туди зайшли
Без зайців, без лисиць.
Поставили в кутку
Свій арсенал рушниць.
А бабця у кутку
Лежить на тапчані
І тихо так, як смерть,
Чорніє — на стіні:
— Спасибі, хлопці, вам,
Що в хату ви зайшли,
Що в хаті тарарам,
Простіть — нема коли...
Взялася вмерти я,
Ось і труна в кутку,
Ось і гора свічок —
Надбала на віку.
Та нікому сховать
Мене, ягу стару...
Від того я ніяк
По-людськи не помру.
Спасибі, хлопці, вам,
Вас принесло-таки.
Онуки ви чужі —
Мої гробовщики...
А цвинтар — онде він,
Йде стежечка туди,
Могила жде мене,
Як у Сковороди...
Сама її щодня
Довбала з місяць я.
Скінчилася моя
"Життєва місія"...
Сини всі розповзлись,
Чортма і невісток...
Зосталась я сама,
Мов на вербі листок.
Ну, а села нема.
Втекло кудись село.
Було колись село —
Життя колись було.
Вас покара Господь,
Як лишите саму...
Я вас не підведу —
Візьмусь... і вмру візьму...
Лиш в руки я візьму
Цю свічку воскову —
Вже, діточки, за мить
Уже я не живу.
Сховаєте мене,
Відразу ж пом'яніть —
Он самогон в кутку.
Он хліб. Самі візьміть.
Он цвяхи. Он хустки.
А онде молоток.
Дай ще води ковтну.
Ковточок ще. Ковток.

БАНКЕТ В ПОРУ СНІДу, або СКІФСЬКА МАДОННА
1
На рукотворному морі
Серед зеленої ропи,
Наче келихи вічності,
Цокнулись черепи...
На рукотворному
Кременчуцькому морі,
Яке я теж колись оспівав
Студентським голоском
недолугим
У свій мідний
Солдатський кларнет,
Наслідуючи звитяжну
Довженкову Золоту Генеральську
Трубу,
На рукотворному Кременчуцькому морі,
Яке високо розхвилювалось
над цвинтарями,
Цокнулись білих два черепи.
Один череп та й
Хмельницького Богдана,
Другий череп та й
Сірка затятого Івана:
— Це ти, Богдане?
А казали, що ти згорів?
— Це ти, Іване?
Як ти шлюзом сюди забрів?! —
На рукотворному морі
Серед зеленої ропи,
Наче дві білі чари,
Цокнулись черепи...
Аж тут будівельники
З Чигиринської АЕС,
Не чайка у кожного,
А лютий "Прогрес",
Не байдики били,
А рибу ловили,
Шпурляли блешню
З усієї сили —
На спінінг по черепу
Упіймали
І здивувались!
А вам цього мало?!
Як вам цього мало,
То ще не кінець.
Як хлопці-молодці,
То кожен молодець,
На ніс "Прогреса"
Вчепили по черепу,
Як годиться кожному
Самогоночерпу.
Серед тої зеленої
Рукотворної корости
Мчали по морю
Піратські ростри,
Понад всі закидушки
І вудочки донки
Летіли скажено
Навперегонки...
На рукотворному морі,
Серед зеленої ропи,
Куди ви мчите так,
Мої черепи?!
— Ти, пане Богдане,
Так літав коли-небудь?
— Нічого, Іване,
Попадемо на небо!..—
Та попали на юшку,
Де хлопці-орли
Багаття вербове
До хмар розвели.
Скільки їх з'їхалось,
Звідки взялося!
Із Подніпров'я,
Із Понадросся,
Де сини хліборобські,
А де вже онуки,
А де уже правнуки
Сплелися за руки
І ходять у танці
Навколо вогню.
Чи я все це бачу?!
Чи, може, я сню?!
Куди там ти сниш,
Коли люто пече,
Тобі — гаряче,
І мені — гаряче...
В багатті стоїть
Скіфська мадонна.
Дитя кам'яне
Хоче вийти із лона,
Та мати замкнула
Руками живіт,
Не хоче дитину
Пустити у світ.
— Може, розродиться? —
Регіт стоїть
І пробивається
В пекло століть.
— Підсмажимо бабу! —
Кричить внучка ротата...
Чом так всіх вабить
Вогонь Герострата?
Чом руйнівний
Так шаліє азарт,
І видно по ньому —
Хто чого варт?!
— Бабо, роди! —
Кричать голі нащадки.
Танцюють, рачкують,
Хто просто, хто задки.
Партнери сідлають
Голих дівок —
З жаху тікає
Останній вовк...
Голі дівки осідлали партнера.
Все поїдає
Вогонь-ненажера.
— Ти щось таке бачив,
Пане Богдане?!
— Попали ми в пекло,
Тримайся, Іване!..—
Та скіфка не родить.
Вже чорна стоїть.
Дим лютий валує.
Вже зоряна сіть
У небі з'явилась.
Вже місяць з-за хмар
Сонцем козацьким
Зорить на пожар.
Та баба затято
Стоїть у вогні...
Не видно тобі?
Зате видно мені!
— Зараз ти, суко,
Розродишся враз! —
Шаліє чи сказ,
Чи скажений екстаз,
Та наші рибалки
Вже шини несуть,
Навіть для скіфів
Пекельна в них суть.
Шини — на бабу.
Бензином полили.
Кострище із гуми
Ще раз підпалили —
І заревло,
завирувало,
загоготіло —
І кам'яне розверзлося тіло,
І розродився порепаний міф,
І вийшов на волю розлючений скіф,
Щоб наволоч голу стріляти із лука...

Раптом розчинилися двері у Чигирині, у міліції: голий хлопчина зі стрілою у спині, з п'яним жахом у голосі розповідає про щось несусвітенне,— єдине, що розібрали:
— Скіфи!
Коли приїхала міліція, дивне побоїще відкрилося перед очима: всі голі гульвіси були прохромлені стрілами, два білих черепи стриміли на човнах, чорна порепана скіфська баба плакала чорними слізьми і не давала достріляти своєму синові останню пару, яка була зайнята своїм. Сходило сонце, а з кущів долунювало і старе, і сьогочасне водночас:

— Сонце моє, чи не боїшся СНІДу ти?! —
І повлягались голі... снідати...

ЧОРНОБИЛЬ ПО-МІЛАНСЬКИ
Дипломатам роботи по зав'язку —
Щодня викидають з подвір'я
За чорні стрілчасті грати
Дебелу капусту, як сизі ядра.

Демонстранти приносять її щодня
І завчено кидають, як спортсмени,
У подвір'я нашого консульства,
Щоб знала "імперія зла".

Радіація в сизій капусті,

(Продовження на наступній сторінці)