«Життя в цвіту» Олександр Довженко

Читати онлайн драму Олександра Довженка «Життя в цвіту»

A- A+ A A1 A2 A3

Олександра Василівна. Ну...

Мічурін. Так от розуміти треба, а не зразу: "говорила та говорила".

Олександра Василівна. Ну, мовчати теж не

буду.

Мічурін. Ні, ти все-таки помовч. Дай мені висловитись.

Олександра Василівна. Ну, висловлюйся. Оратор! Смішно.

Мічурін. Так. Я, очевидно, смішний серед тисячолітніх зарослів ніким не розгаданих закономірностей. Шановні пані і шановні панове! Якщо вам важко зі мною, облиште мене. Я проробив лише маленьку щілинку в таємницях і вже бачу, який слабкий і жалюгідний я. Ну, що я знаю?

Олександра Василівна. Ти знаєш більше від усіх.

Мічурін. А-а! Поки що я знаю лише одне: цей сад нікуди не годиться.

Олександра Василівна. Що? Мічурін. Я відмовляюся від цього саду.

Олександра Василівна. Ти що? Здурів? Ти пам'ятаєш, що казали іноземці? В світі подібного нема.

Мічурін. Багато вони розуміють, твої іноземці.

Олександра Василівна. Ну, звичайно, у тебе всі дурні і нездари. І ти сам завжди з усього невдоволений.

Мічурін. Сашо, я прошу уваги і співчуття, а не критики!.. Цей сад я вирішив перенести в інше місце.

Олександра Василівна. Але вже раз переносили.

Мічурін. Не туди перенесли. Доведеться ще раз. (Пауза). Чого ти мовчиш?..

Олександра Василівна. Я згодна.

Мічурін. Ну от, слава богу, за багато літ хоч це зрозуміла.

Олександра Василівна. Тобі не соромно?

Мічурін. Рідна моя... Не те що соромно, голову б розбив об дерево, так я собі надокучив. Ну, та що робити, коли не вистачило передбачливості зрозуміти все зразу. Грунт жирний! Ось вони виросли швидко і померзли, розманіжені панята! А ми розплачуємось за їх швидкий ріст.

Олександра Василівна. А куди переносити?

Мічурін. В Донську слободу. Там цей казнокрад Агапов продає ділянку. Чудовий грунт, виснажений, пі-сочки, яри, болотця.

Олександра Василівна. Але ж там водою заливає.

Мічурін. Ну й добре. Там, коли вже виживе, то буде дерево, а не тепличний паразит. До речі, сарайчик є — пожити на перший час.

Олександра Василівна. А гроші? Адже на хлібі сидимо. Діти. Ваню, подумай про дітей.

Мічурін. Я думаю про дітей. Про кого ж мені думати? Все, що я роблю, я роблю для дітей. Коли-небудь вони прийдуть у наш сад. Я думаю...

Лунає гучний хриплуватий голос, з-за кущів з'являється X р є н о в. У витягнутій наперед лівій руці він тримає на поводі мисливських собак, а в правій — кашкет. З живота звисає ягдташ з дичиною. Добрий десяток качок за поясом.

X р є н о в. Все думаєте, все мрієте! Моє шанування, панове!

Мічурін І

Олександра Василівна Здрастуйте.

Хренов (оглядаючи сад). Боже, яка благодать! От уже де завжди свято, це у вас. Ельдорадо!

М і ч у р і н. Чи не можна без глуму?

Хренов. Образились за Ельдорадо? Ха! Але ж це обивателі ради лихослів'я так охрестили. Олександро Василівно, чи не хочете качечку? Чудесні качечки! Не образьте мисливця!

Олександра Василівна. Ні! Ні!

Хренов. От ненавиджу ці принципи! Ну, хочете в обмін? Вже признаюся — за цим і зайшов.

Олександра Василівна. Не розумію.

Хренов. За травичкою.

Олександра Василівна. Ах, клематис! Зараз. (Виходить).

Хренов. Яка розкішна настойка на цій траві — китайська медицина, клянусь! В Америці такої нема! Тубо! Це медицина, особливо перед ухою з йоржів... Сьогодні ми на лугу смажили... Голубчики мої!.. Тубо!..

Мічурін. Ви мені щось хотіли сказати.

Хренов. Я вам багато дечого хотів сказати, але ви людина противна, колюча, як йорж. Бог вас покарав, тому я помовчу.

Мічурін. Не скаржусь і не чекаю похвал.

Хренов. Ні, чому? Ви розумний. Все ваше листування з закордоном я знаю і все, що ви робите, теж знаю, оскільки мені це належить. Тільки нічого з цього не вийде. Країна наша темна. "Фрукти — народу..." Які фрукти?! Аби був хліб!

Мічурін. Не єдиним хлібом...

Хренов. Чув. Гордість вас заїла. От що. Пихатість. Незгода. Ви подивіться на мене. От я справник. А я не гордий і не пихатий. Гордості в мене ні на гріш. А вже кому б, здається!..

Мічурін. Я не гордий. Я зосереджений.

Хренов. Воно й видно. Тубо!.. Так... Потім говорите казна-що.

Мічурін. Не розумію.

Хренов. Нащо ви отцю Христофору мислі одкриваєте? Це людина лукава, кар'єрист. Чорт його зна, що він напише про вас до синоду. Не дивіться на мене так. Думаєте — справник, то вже й сучий син!.. Про мене гидоту говорите. Називаєте мене казнокрадом, Ноздрьовим, Собакевичем. Називали? Мічурін. Не криюсь.

X р є н о в. Отож-бо... А який я Собакевич? Хіба що собак люблю. Погана ви людина. Аморальна! Все вам не так. Вам навіть дерева ростуть не так!

Мічурін. Не так.

X р є н о в. А по-моєму, так! Я розумію, можна дещо там з чимось... Сам закінчив класи. Та не можна ж до паскудства. Ви скоро скажете, що світ... Що цей прекрасний божий світ теж побудований не так?! Це... це — опозиція.

Мічурін. Це не опозиція, а властивість моєї натури.

X р є н о в. Як?

Мічурін. Все, до чого я в житті торкаюсь, я намагаюсь покращити.

Входить Олександра Василівна.

Хрєнов (сміється). Вже куди краще. Боже мій... (Бере у Олександри Василівни пучок трави). Ну, так от що: за травичку спасибі. А сад, повірте мені, здайте Міністерству землеробства під питомник. В усякому разі, будете забезпечені. Попросіть.

Мічурін. Прошу три роки.

Хрєнов. Читав. Погано просите. Це не прохання, а прожекти.

Мічурін. Мені потрібні умови для науки.

Хрєнов. Вам потрібні умови, а нам потрібна служба, а не кавардак в природі на державні кошти... Дуже вдячний, Олександро Василівно! (Виходить).

Олександра Василівна його проводжає.

Мічурін (услід гнівно). Олександро Василівно!

Пауза. Музика. Вечоріє. Мічурін і Олександра Василівна на сцені біля молодої яблуні.

Який убогий, жалюгідний світ! Як я ненавиджу мізерність і розумову бідність. Вільха, осика, ялина, верба — куди не гляну, все не так, усе не людське — боже! (Підходить до яблуні). Яблуне, яблуне, що ж нам робити?.. В холодній сліпоті споконвіку застигла величезна Північ без щастя садового плоду і цвіту. Яблука — ласощі. Виноград — пісенне слово. Невже не суджено нам перемогти! Невже я не доживу до тих часів, коли щезне деревобоязнь, деревоненависництво і темрява; коли не соснова шишка, а плід садового дерева радуватиме дитину? Вирощування плодів земних, о господи, хай замінить закон твій у кожній школі... Як це просто, як абсолютно просто. Дайте мені світ на сто років!

Завіса

ДІЯ II

КАРТИНА ТРЕТЯ

Вітальня квартири академіка Пашкевича в Петербурзі. Професори, дружини, доньки, сини професорів — студенти. Настрій святковий — напередодні Нового року. В сусідній кімнаті накривають на стіл.

Входить професор К і ч у н о в.

К і ч у н о в. Панове, справа Мічуріна набирає зовсім неприпустимого ганебного характеру. Сьогодні департамент землеробства відмовив йому в допомозі.

Сивцев. Ганьба!

Карташов. Жахливо!

Донька Пашкевича. Ганьба... Яка ганьба! Та що ж це робиться!

К і ч у н о в. Місяць оббиває пороги! О чиновні, про-гнилі душі! "Які гібриди, що за гібриди, соромтесь! В слідуючу кімнату!"

Донька Пашкевича. І він іде?

К і ч у н о в. Іде! В слідуючу, в слідуючу, в слідуючу! Місяць!.. Одна лише людина заступилась.

Карташов. Хто саме?

К і ч у н о в. Інспектор Марфін. Уявіть, приїздив з Тамбова. Так ось за це при мені вигнали його з міністерства. "Пане Марфін, ви звільнені з посади інспектора".— "За що?" — "За втручання не в свої справи. Ви стільки років протегували цьому суб'єктові. Мало того, що він займається чорт зна чим, ви хочете, щоб він розводив цю розпусту в природі на державні кошти".

Загальний шум обурення.

Хвилиночку. Тоді я не витримав. "Послухайте, кажу, що ж це робиться? Адже Мічурін найвидатніший наш селекціонер-оригінатор. Перший у світі. Це наша російська гордість!" Ух, бачили б ви, як піднялась з-за столу чиновнича підла пика, щедрінський органчик: "Прошу не дорікати мені гордістю. У мене теж є гордість! Він відмовився виконати наші умови". Я встав і кажу: "Він хоче займатися наукою". Грюкнув дверима. Будьте ви прокляті,— думаю. Іду. Зустрічаю його в коридорі — ви б подивились!

Донька Пашкевича. Мічурін?

К і ч у н о в. Так.

Донька Пашкевича. Боже мій! Треба було його запросити до нас на Новий рік! К і ч у н о в. Запросив.

Пашкевич. Спасибі. Я завжди захоплююсь вашим благородством.

Донька Пашкевича. Так-так. Вам би не професором бути...

Всі засміялись.

К і ч у н о в. Абсолютно! Капітаном далекого плавання. Все життя мрію.

Пашкевич. Чого ж він не йде?

Донька Пашкевича. Здається, дзвоник? (Виходить і незабаром вертається).

Пашкевич. Мене не тільки департаменти обурюють, панове...

К і ч у н о в. Розумію. Коли навіть у Канаді, де вимерзли всі вишні і залишилась одна лише — Мічуріна, наша! Коли половина земної кулі одержує, нарешті, можливість плодівництва на новій, науковій, нашій російській основі, чому мовчать деякі наші "жерці" — охоронці мощей природи?

Сивцев. Жахливо, панове!

Карташов. Я обурений бездушністю департаменту, одначе я хотів зауважити, що Мічурін, як практик, що не має спеціальної теоретичної освіти...

(Продовження на наступній сторінці)