«Тризна» Олександр Довженко

Читати онлайн твір Олександра Довженка «Тризна»

A- A+ A A1 A2 A3

Політрук став доказувати, що Мотря й Христя — зрадниці Вітчизни, але це якось не доходило вповні до свідомості людей.

— А, яка там вона зрадниця? Дурна вона була зроду,— сказав немолодий уже сивий чоловік Грицько Глевкий.— Я ще її дівкою знав. Дак ото було, повірите, тільки й знала, що сміятись та співати. Одним словом, була якась несамостоятельна. Ну, правда, роботяща була. Дак отака й дочка, уся фамілія така. А отечества, сказать би, вони не понімають. Живуть, як мужики, одним словом.

— Так що ж, по-вашому, не зрадниця вона Вітчизни?— добивався Юхим Галай.

— Так хто ж її знає. Хіба я знаю? Звичайно, уже якщо є запрещеніє таке, так треба було себе якось соблюдати.

— Тепер насоблюдають,— сказав сліпий Митро Горобець.— Порозпускалися так, що дивитися прикро. Колись воно не так було. Колись було не то що німець, свій парубок і то скільки часу, було, гуляє, аж поки не пришле рушників, га?

— Постріляв би я таких всіх до ноги!— сказав один боєць.

— Дурне ви говорите. І ти, Митро, і ви, товаришу,— сказав раптом Демид Бесараб. Всі обернулись до Демида й притихли. Усіх чомусь уразив його голос. Від самого початку обіду він сидів мовчазний і замислений, дивлячись на людей, на могили, на широкий урочистий простір і на весняне небо. Він знав усю історію Христиного шлюбу, бо він сам же і порадив їй не одмовляти німцю, коли вона, перелякана, в сльозах, прибігла до нього нишком за порадою. Три брати в армії, та ще про одного чутка, що великий герой Союзу на весь світ. Попробуй одмовитись — смерть. Одмовилась невістка, Лук'янова дружина,— убили. Горе, горе! У лихій неволі і красота — горе.

— Дуже легкий ти став на стрільбу, я бачу,— сказав Демид, звертаючись до бійця.— Треба було зразу дужче стріляти по ворогу, коли війна починалася, та не кидати народ напризволяще. А зараз треба думати не про стрільбу, бо смерті й розореній німці й так посіяли у нас не мало,— хитнув Демид головою у бік могил.— Будемо ми тепер довго бідні й нужденні,— сказав Демид, немов не був він уже ні бідний, ні нужденний.— Тепер особливо треба шануватися і триматись колективу, бо інакше пропадем, повірте мені.

— А ваша ж невістка одмовилась?

— Характер був твердий, хай царствує. А твердості, я так думаю, можна вимагати од многих, та не можна од усіх... Думала хіба Христя про таке, працюючи з нами в колгоспі? Кріпила ж оборону, як і ми всі. Де ж воно видано в нашому роді, щоб дівка пішла на таке? Значить, щось тут да є? Політика їхня, он що, а не шлюби. Обкрутити, розділити та й керувати недобитками. Вивчили, ідоли, наш дурний характер: нас же хоч хлібом, казав той, не годуй, тільки дай не простити одне одному та щось там доказати... От і виходить — ворогу весілля, а нам самогубство... Мотре! Ану йди сюди, годі скубтися!— гукнув раптом Демид до Мотрі.

Всі обернулися в бік Мотрі, що проходила кручею повз могили.

— Розкажи людям добрим про свою зраду!

Мотря ніби не почула Демида. Вона не помічала вже людей і йшла, мимо, дивлячись угору, і, простягаючи руки до пролітаючих птиць, приказувала: "Ой пташечки, голубоньки, візьміть мене на крилонька, понесіть мене до батенька..."

Чорногузи в тривозі кружляли над селом, принесли щастя з далекого краю, та нікуди було його покласти.

Жінки взнавали своїх чорногузів і алакали, мов на кобзах грали:

— Бідна моя пташиночко, ой нігде ж тобі сістоньки, нема в тебе кубелечка, нема вже і в нас. Куди ж ти тепер щастя понесеш?

— Та не плачте. Назад не понесе, десь та притулить,— казали чоловіки.

Всі засміялись і притихли.

— Ну годі,— сказав голосно Демид, ніби прокидаючись од глибокої задуми.— Що було, казав той, того не вернеш. Треба жити. Скажи, Михайлику, батьковим товаришам, що ти робитимеш, як виростеш?— спитав Демид свого онука Михайлика, що підійшов до нього.

— Я стрілятиму німців, діду, палитиму їхні хати,— од-повів Михайлик, очевидно, добре обдумавши свої житейські плани.

— Ну подумайте! Так же ж не можна казати. Ти ще маленький,— сказала стара Тетяна.— Ой боже мій. Попсували дітей. Тільки й розмов, що вбити та повісити. Треба ж якось забувати про зле-лихе. На добро треба настановляти, а ти отаке,— звернулась вона докірливо до Демида.

— Яке тепер наше добро? Тепер наше добро — війна та помста. Ото наше добро. Да щоб злий був змалечку до ворога,— розсердився Демид.— Щоб не тікав од ворога, щоб зразу злився! Не слухай баби, Михайлику. Рости, дивись оце, та нічого не забувай! Треба битися, людей треба захищати, хлопчику... Добро. Наше добро — це сміливість, щоб умирати за свій народ не боявся, як твій батько Лук'ян. Признаюсь вам усім,— Демид Бесараб обвів увесь круг своїми старими замисленими очима.— День і ніч я думав про Лук'яна. Як він там, де він, що він? Живий чи ні? Стояв під шибеницею, думав. Копав німецькі бліндажі, думав. Крутив дроти проти Лук'яна перед селом, думав. Сидів у погребі місяцями, думав, хіба не правда, стара? І ось нема Лук'яна. Упав перед самим вікном.— Старий показав на руїну, і голос його затремтів таким глибоким жалем і нерозтраченою ніжністю, що стара не витримала і тихо почала витирати сльози.

— Признаюсь вам, і жалько мені неначе, і не жалько. Чесно вам кажу. Такий великий час, і так багато вас гине... Велике діло — воїн у бою. Дай, боже, кожній добрій людині умерти так, як ваш командир Лук'ян...

— Та що ти кажеш?— тихо перебила його стара.— Щоб усіх перебили, чи що?

— А, що ви там, жінки, розумієте? Треба битися, хлопчику,— звернувся Демид до онука з якимсь особливим світлим виразом, Михайлик ще ніколи не бачив діда таким. Своєю хрустальною дитячою душею він почував, що дід промовляє до нього щось дуже важливе на все його життя.

— Раз уже тебе вдарено, бий його десять раз. Спалять тобі хату, а ти їм вулицю, куток спали, щоб знали, як палить! Отак-то!

Демид узяв Михайлика за рукав і підвів до себе.

— Будеш палити?

Буду, діду,— сказав Михайлик і вийняв з кишені німецьку запальничку.

— Поцілуй діду руку, що будеш!

Михайлик поцілував дідову руку, мов євангеліє чи хрест, як колись цілували присягаючись. Потім він витяг з кишені батьків німецький револьвер і нишком показав його діду.

— А ти, сукин син!— здивувався Демид.

— Демид, ну, що ти робиш? Уже й сам, як малий. Ну, ви погляньте.

— Бий їх, Михайлику, щоб батькове ім'я не загубилося. На тобі за це чарку.

— Демид!

— Помовч, стара. Пий, Михайлику. На батьковій могилі не гріх випити й малому.

Михайлик узяв чарку і трохи злякався. Всі дивилися на нього. Тоді він глянув на своїх однолітків, що стояли на віддалі за кругом на могилках. Діти дивилися на Михайлика з таким напруженим інтересом, ніби у нього в руках не чарка, а граната, що її треба кинути вперше.

— Пий, Мишко!— крикнуло йому двоє хлопчиків, у яких теж було дещо в кишенях.

Тоді Михайлик глитнув з чарки і довго не міг затулити опеченого рота.

— Ти подивись! Оце буде добрий вояка!

— Добрий буде воїн!— сказали бійці.

— Який там воїн. До школи його треба, учити,— сказала баба.

— А, не слухай баби, Михайлику. Я тебе сам буду вчити,— щоб знав, що й до чого.

Михайлик підійшов і став коло діда.

— На, закуси.— Дід обняв його своєю великою жиловатою рукою.

— Гості мої дорогі,— сказав він проникливо й урочисто, звертаючись до бійців.— Не знаю я, може, небагато вже й жити осталось після всього, що було, може, скорботи по Лук'яну ще прийдуть і приберуть мене, так про одне попрошу вас, синочки, коли хто з вас лишиться живий, коли питиме хто-небудь з вас чарку на переможному великому пиру, так скажіть, що Лук'янів батько...

— Ну, Демид, хіба ж можна таке про себе говорить? Зовсім упився старий,— перепрошувала Бесарабиха.

— Нічого. Кажіть, все передамо!— сказали бійці достойно і твердо, і кожен почув себе за тим великим столом, де зберуться вони з усіх фронтів, і груди їх сяятимуть зорями. У бійців гордо засвітилися очі.

— Так скажіть йому, що Лук'янів батько жалів, що у нього такий ще малий онук. А то б і його послав,— сказав Демид, і до його старих очей десь із глибини понесених трудів, і захованих скорбот, і мудрих літ навернулися на мить дві крупні, кріпкі, як вогонь, сльози" але одхлинули назад.

— Добре, батьку, уже якщо останемось живі, то небезпремінно передамо,— одповіли бійці, подавшись на колінах до Демида і тримаючи чарки з горілкою перед устами.

— Нехай же сповниться ваше бажання, будьмо здорові!— сказав Демид.

— Будьте здорові, папашо!— сказали бійці хором всіма мовами і закинули свої молоді голови в небо. Потім вони крякнули разом, умочили хліб у розтоплене сало і відправили його в роти, а губи витерли долонями, а долоні потім — об траву.

Довго поминали Лук'яна. Розповідали народу, як славно й красиво він бивсь і командував ними, і по мірі спогадів зникав кудись жаль до нього і затулявся славними його живими ділами. Люди згадували про Лук'яна, як про живого, як про доброго косаря, що, упоравши багато сінокосу, ліг заснути, одпочинути.

(Продовження на наступній сторінці)