— Як умру, то поховайте мене коло Пушкіна... Кажуть, великий поет був...— просить хлопців Боженко.— Коло його пам'ятника в Житомирі на бульварі. Чуєте?
— Чуємо!— відгукнулися хлопці.
— Заспівайте над могилою "Заповіт" Шевченка. Теж великий поет був. А бригадою нехай командує Сашко... Слухайте Миколу Щорса. Він згуртує вас, і тоді ви вдарите по ворогу страшним ударом на всю Європу. А мене білі вириють з могили і кинуть моє тіло собакам. А народ все буде бачити і ще дужче їх ненавидіти. Я їм буду мстити з могили, хлопці!— гукнув Боженко на весь голос. Потім, раптом підвівшись, оглянув в останній раз простори України й упав мертвий.
В цьому останньому вигуку відбилася вся натура старого, благородного і невичерпно щедрого в своїй любові й ненависті.
Останній його крик пролунав як заклик до перемоги.
Коли Боженко впав на носилки, щоб уже не піднятись, і вибухи снарядів ще раз розігнали коней навколо, і дим палаючих хуторів укрив, здавалось, півнеба, таращанці заспівали "Заповіт".
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій...
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...
Чи було воно так? Чи палали отак хутори? Чи такі були носилки, чи така бурка на чорному коні? І золота шабля біля спустілого сідла? Чи так низько були схилені голови тих, що несли? Чи вмер київський столяр Боженко де-небудь в глухому волинському шпиталі під ножем безсилого хірурга? Загинув, не приходячи до свідомості і не проронивши, отже, ні одного високого слова і навіть не подумавши нічого особливого в останню хвилину свого незвичайного життя?
Хай буде так, як написано!
Ось вони несуть старого свого командира "серед степу широкого на Вкраїні милій", ось "Дніпро, і кручі", і пам'ятник Пушкіну в Житомирі на бульварі, і коні, і музика, і подих життя, й смерті, і безсмертя. Ось його могила.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
Коли закінчився урочистий спів і стихла музика, була вже ніч. Прибув Щорс з групою вершників. Швидко зіскочив з коня і, знявши шапку, підійшов у скорботі до труни Боженка.
— Прощай, комбриг. Прощай, батьку! Прийми нашу любов і дружбу на віки вічні. Прощаємо і ми тобі нагайку-дротянку і міцне слово. Погано ти читав карту, але чув і бив ворога революції як треба. Прощай, товаришу, ми поспішаємо. Згадаємо про тебе через двадцять років. Пробач великодушно, що відміняю салют. Ми його пустимо в голову Петлюрі... По конях, сідай-ай!
Риссю відходили бійці вздовж міських вулиць і, обертаючись в сідлах, посилали останній привіт старому командиру.
На другий день прибула інспекція з штабу армії.
— Ви чому відступаєте на Коростень?— зразу ж спитав Щорса представник штабу Вурм.
— Чому відступаю? Чому відступаю? Ах, відступаю чому, ви питаєте?— Щорс ходив по штабу увесь ще в полоні великого смутку. Він не спав усю ніч і навіть не поснідав ранком.— Чому відступаю?
— Так.
— Я вже по прямому проводу відповів командуючому.
— Дозвольте, ось наказ командування відступати на Київ через Коростишів по шосе.
— Наказ не догма. Обставини міняються, змінюються й рішення,— відповів Щорс.
— Я не розумію цих рішень,— сказав інспектор.
— Не розумієте, так мовчіть,— з неприхованим обуренням втрутився Тишлер.— Відступати на Київ? Ви хочете, щоб Денікін з Бахмача, а Петлюра з Коростеня стисли нашу армію і знищили?
— Це ще не доведено.
— От ми й не хочемо, щоб це було доведено! Ми відступаємо на Коростень і знищуємо Петлюру,— відповів Тишлер.
— А якщо не вдасться,— додав Щорс,— що теж можливо,— на війні все можливо! Особливо при стомленості бійців і небажанні Троцького рахуватися з міжнародною важливістю нашого фронту. Адже підкріплень не надіслано! Тоді в нас лишається єдиний шлях тимчасового відступу в Росію через Мозир або одержання допомоги з Росії.
— Але це пряме непідкорення розпорядженню уряду і партії!— Інспектор дивився на Щорса вже з неприхованою ненавистю.
— Не вам мені про це говорити. Уряду і партії я підкоряюсь. Але я не бажаю підкорятися генералам, які встигли вже з чийогось наказу обліпити штаб армії. Чорт візьми!.. Телеграфую,— звернувся Щорс до своїх командирів:— "Військо босе, виснажене. Тільки свіжі сили можуть врятувати становище..." Відповідають: "У вас є резерви. Пошліть у бій школу червоних командирів". Ви розумієте?
— А чому не послати?
— Замовкніть, ви... військовослужбовець. Школи червоних командирів я в бій не пошлю. Я загублю дивізію, але збережу командирів, і в мене буде дивізія! Корпус!.. Армія!
В цей час школа червоних командирів проходила повз штаб з піснями, в повному похідному порядку. Щорс підійшов до вікна і, різко повернувшись до представників інспекції, гордо випрямився:
— Ось вони, кращі з кращих! Робітничо-селянські командири! Краса!
Курсанти побачили Щорса у вікні і послали йому громове "ура".
— Передайте спецам і Троцькому, що ви бачили моїх командирів,— сказав Щорс. Очі його блищали, і голос був дзвінкий і чистий.— Ось вони йдуть вам на зміну! Ви хочете їх загубити, я розумію. Ви хочете, щоб вони завтра загинули прекрасною смертю хоробрих. Не діждете! Це — моє!— Щорс поклав руку на серце.— Цього у мене ніхто не відніме. Все!
Щорс повернувся до вікна, і всі кращі богунці востаннє почули свого начдива:
— Товариші командири Робітничо-селянської Червоної Армії! Ненавидьте рабство, як смерть, любіть революцію, як життя. Це я вам кажу. А мені сказав Ленін!..
З громовим "ура" приходили перед Щорсом молоді його командири двадцять восьмого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року. Грізна музика кликала до перемоги, і стрункий ритм кроків, і довга нестихаюча пісня:
— Звідки ж ви, хлопці, зброя в вас ясна, В лузі гудуть батареї?..
— Києва, з Ніжина, з краю-розмаю, ще й з України всієї!
— Скільки ж вас, хлопці, славні богунці, Вийшло од рідної хати?
— Нас не багато, нас і не мало,— Вистачить пана рубати
— Звідки ж ви, хлопці, зброя в вас ясна, Громом гудуть батареї?..
— З Києва, з Ніжина, з краю-розмаю, Ще й з України всієї!
Щорс стояв біля вікна. Він був прекрасний... Більше ми його не бачили.
1938