«Повість полум'яних літ» Олександр Довженко
Читати онлайн кіноповість Олександра Довженка «Повість полум'яних літ»
— Коли дев'ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовані візантійцями, оточили його біля дніпрових порогів і він побачив, що виходу ніби нема, він все-таки знайшов для себе й своєї дружини вихід у битві. Коли всі були поранені, й мечі потупились, і смуток закликав до втечі з поля битви, він сказав: "Воїни, не посоромимо землі Руської, поляжемо тут кістьми. Мертві сорому не ймуть".
Тоді відповіла йому дружина: "Князю, де ти своєю накладеш головою..."
— "Там і ми накладемо своїми!" — загомонів раптом весь клас і замовк.
Запала недобра тиша. Шредер підвівся.
— Смерть німецьким окупантам? Дуже добре! — Зловісний рум'янець забагрив його обличчя. Він знавіснів, почувши те все.
— Встать! — гаркнув Грибовський. Учні встали.
— Ахтунг!!
На дверях з'явились озброєні солдати.
— Пане камісар, але ж це лекція! — хвилювався Василь Маркевич. — Це тільки лекція з нашої стародавньої історії!..
— Зараз ви дістанете можливість знати дещо з нової історії, — сказав Шредер.
Грибовський перекладав. Шредер з ненавистю подививсь на Уляну.
— Я звик шанувати жіночість, навіть коли я зустрічаю її в особі, вартій не шани, а, припустімо, кулі чи зашморгу, за імперськими законами, але я...
— Пане комісар!..
— Тихо!
— Я прощаю фрейлейн Уляну...
— Я не потребую вашого прощення! — сказала Уляна.
— Беру це до уваги, — сказав Шредер і, жестом звелівши вивести Уляну, подививсь на вчителів.
—Я мушу взяти всю школу під захист від її нерозумного впливу. Вона, як мені відомо, комсомолка.
— Тут всі комсомольці, — сказав молодий учитель
Сергій Гомон, коли поліцаї виводили вчительку.
— Неправда, я не комсомолець! Ви не смієте так говорити! — захвилювався вчитель молодших класів Гордій Мандрика. — Уляно Василівно, скажіть, що я не комсомолець!
— Ви? Певно, що ні, — сказала Уляна, оглядаючись на Мандрику. — Ні, ні, який же ви комсомолець!
— Зрештою, мені байдуже, комсомольці ви чи ні, — сказав Шредер. — Я хочу, щоб ви всі, вчителі й учні старших класів, однаково добре згадували мене в Німеччині, куди ви поїдете сьогодні ж...
— Дозвольте!.. Сьогодні?..
— Тут вам нема чого більше робити. Зрозуміли?
— Але ж ми вчимось! — пролунав учнівський дівочий голос.
— Ви не будете вчитись. Ви будете працювати. Нерозумно вчитись у селі. Ви є землероби. Цим сказано все!
— Це неможливої Це помилка! Я не вірю! — спалахнув Василь Маркевич. — Німеччина Гете, Шіллера!.
— Помовчте! Це нетактовно, — сказав Грибовський. — Залишиться три групи молодших і вчитель Мандрика.
— Мандрика? Стривайте! Перекладіть йому! Вибачте, пане комісар, вас невірно інформували відносно нашого села! — Василь Маркевич побіг за комісаром до суміжного класу.
— Наше село не таке, як ви думаєте. За роки радянської влади в ньому виросло багато інтелігенції — лікарів, інженерів, педагогів. Є вже вчені, агрономи, хіміки... Адже у нас...
— У нас, у нас! — розсердився Шредер. — Не забувайте, що сьогодні тут вже не ми у вас, а ви у нас!
— Ви не тямите, що ви кажете. Дурень ви! — скипів раптом Василь Маркевич.
— Не кажіть таких слів, — прошипів Грибовський.
— Що він сказав?
— Він збожеволів.
— Що він сказав?
— Я сказав, що вони не поїдуть до Німеччини. Грибовський переклав.
— Вони вам про це сказали? — Шредер зблід.
— Я їм це сказав, — відповів тихо, але твердо Василь Маркевич.
— Неправда! Василь Маркевич цього нам не казав! — почувся схвильований голос молодої вчительки. — Він клепле на себе.
— Перекажіть цьому більшовикові, що він може
вважати себе повішеним!
— Слухайте, збагніть же ви, що вас завойовано ! — сказав учителеві Грибовський, зціпивши зуби. — Комісар сказав, щоб ви були обережнішим у висловах. Вас
можуть покарати...
— Брешете! — сказав раптом Шредер українською мовою. —Я сказав, що ви можете вважати себе вже повішеним, а ви зниженим на чин. Курбацький!
Начальник поліції Федір Курбацький у три скоки опинився перед Шредером. Це був молодий дезертир, жорстокий і безвольний, бандит і грабіжник, що не раз сидів у тюрмі, відбуваючи мізерно легкі покарання за свої злочини. Начальником поліції він став з першого ж дня фашистської навали і з першого ж дня почав наганяти жах на весь район. Від руки цього підлого виконавця фашистських наказів загинули десятки людей, що кляли перед смертю свою нерозумну благодушність, бо свого часу, коли мали владу й обов'язок знищити злочинця, жаліли його матір і нікчемного скнару батька.
— Бий! — наказав комісар.
Курбацький озирнувся й закляк: перед ним стояв старий директор школи.
— Не чіпай! — загув клас.
Курбацький розгубився. Навіть йому не ставало зухвальства підняти руку на Василя Маркевича.
Тоді Шредер, побачивши, що справа набуває зовсім не бажаного повороту, щосили вдарив Курбацького стеком — раз, два, три! — і тоді бандит, хропучи з болю, як пес на припоні, кинувся на директора.
— Товариші! Тікаймо! — захвилювались учні в сусідніх класах.
— Чуєте? Куди ж тікати?
— Вони оточили школу!
— Прориватись! Прориватись!
Учні, хлопці й дівчата, восьмого й дев'ятого класів стояли за партами й дивились у вікна. До школи під'їхали вантажні машини з солдатами. З сьомого класу чувся крик.
— Підожди бити, каїне! — сказав Василь Маркович, знайшовши в собі силу відіпхнути Курбацького й підійти до Шредера. — Дай подякувати кату за мотузку. Не бійся, не битиму... — глухо сказав він, коли Шредер раптом відступив перед ним на два кроки.
— Не підходь до мене! Слухай!
— Ні, ти послухай! — випростався Рясний. Він знав, що він загинув, що йому вже не вийти з цього класу. Але ні страху, ні жалю не було в його душі. В останні хвилини чесно прожитого життя на поміч йому прийшов гнів. — Послухай і запам'ятай, куди ти прийшов.
— Я завоював...
— Ні. Це так здається тобі.
— Ти смішний.
— Я вільний. Перекладіть йому точно, мерзотнику!.. Я вільний. Я і мій народ.
— Я винищу половину твого народу!
— Друга половина знищить тебе.
— Я уб'ю тебе!
— Бачу. І сам тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того, хто поставив тебе на шлях смерті.
Тоді Шредер ударив його кулаком.
— Не завдавай собі праці, — сказав старий учитель. — Ти не можеш образити мене. Я надто зневажаю тебе. І, щоб довести це тобі, я плюю тобі в лице при дітях.
— Я тебе повішу!.. На палю!!! — сатанів Шредер, витираючи плювок.
— Ну, що ж, услав мене жахом. Це предкодавня українська смерть. Тремтиш? Садови на палю! Високо підніми, щоб бачили всі потомки, як зневажаю я всі твої вчинки, фашисте.
Ці слова чула вся школа, і раптом...
Чи є школа на нашій землі, що, почувши такі слова вчителя, не кинулася б на ворога, яким би жорстоким і нещадним він не був? Чи є такі діти?
Нема.
Василя Маркевича не повісили. Він лежав посеред класу з простреленими Шредером грудьми, оточений розпростертими тілами своїх безстрашних потемків, якими споконвіку славилась наша земля.
Розгромлену десятирічку погнали з усіма вчителями в Німеччину. Залишилось тільки три перших класи та тихий Мандрика, що боявся власної тіні.
Уляна зникла невідомо куди. Потім казали, що коли її привели в комендатуру на допит, вона, немовби скоряючись натхненню, що навідує людину раз на віку в найвідповідальнішу неповторну хвилину, зразу від порога попрямувала до столу й, спритно взявши маузер, що лежав там, застрелила двох офіцерів гестапо й двох солдатів. Далі, вийшовши в сіни, вона вбила наповал ще одного солдата й одного вже в дворі. Все це сталося за кілька секунд.
Казали ще, ніби вона переховується у лікаря Вірського, що жив в Орлюковій хаті, і нібито лікар невпізнавано спотворив її обличчя страхітливими лишаями, а руки якоюсь коростою, щоб ніхто не міг ані впізнати її, ані схопити за руку.
Лікаря майже-таки вбили за це, але він заперечував чутки й залишився живий чудом, завдяки своєму велетенському здоров'ю.
Уляни й слід прохолов.
Прогримотіли осінь і зима.
Проминуло й друге полум'яне літо.
У Івана Орлюка було багато нових друзів. Бойова дружба народжувалась і міцніла швидко, як швидко часом і кінчалась, через скороминущість життя. Все тут було по-інакшому.
Думки проносились одна одної вищі й значніші. Розуміння товариськості стало сердечнішим і ясним, як ніколи ні вдома, ні в школі.
Тільки закордонних друзів не розумів Орлюк, так само як і його товариші. Він вважав їх шкурниками, і закордонну їхню ковбасу їв з незадоволенням, особливо після гарячого діла, коли й їсти її часом не було кому.
Тут брала верх його молодість. Крім того, розумінню іноземної душі перешкоджали деякі риси його виховання і вдачі, деяка прямолінійність.
(Продовження на наступній сторінці)
Связанные публикации: