— Розумію: важко повертатись до минулого. Адже все життя йшов...
— Так. "Вперед, вперед, Федорченко..."
— А дерево ж яке рясне та веселе!— говорить Антоніна, дивлячись з любов'ю на грушу. Очі в Антоніни чисті, голос ніжний, привітний.— Будуть рубати вже, ой...— звертається вона до сусіда Алчевського.
— Послухайте, а може — чорт його знає, я іноді думаю: замінити б це все, ну... одно слово — мирною атомною енергією, га?— вмішується в розмову Алчевський.— Як ви, Гнате
Максимовичу? Адже ера вже настала атомна?
— Так,— генерал задумливо дивиться на свою грушу.— Тільки наше море — проблема не енергетики в звичайному смислі... Це проблема перш за все зрошування, тобто життя і процвітання нашого Півдня.
Антоніна не розбиралася в ерах і проблемах енергетики, але такі доступні й приємні слова, як життя і процвітання, її порадували.
— Ось і я так думаю!— В голосі Антоніни — нотки надії, які ніколи не покидали її.— Я кажу, що, може, нехай вже і рушка залишиться нерубана, бо все ж таки ми... генерали і достойні снісхожденія. А море, якщо без нього дальше жити вже не дозволено,—хай уже собі йде низом, он туди на Скорбну, на Чортомлик ... га?... Щось не так сказала...
Всі тихо усміхаються з приводу "ми генерали".
— Ну от. Вам сміх, а мені б так хотілось під грушею вмерти колись. Гарно як, гляньте, га?..
— Що наші грушки, й хати, і краса, коли час прийшов вирішувати життя країни на тисячі років?— Генерал повертається до Антоніни без тіні усмішки, з глибокою сердечністю і помічає мальовничу групу підлітків, які несуть на руках чучела шести-семи болотяних птахів і чотириногих мешканців дніпровських заплав.
Це школярі переносять музей фауни з зони затоплення до нової школи. Весела процесія раптом зупиняється, щоб подивитися на славетного свого земляка, героя великих воєн.
— Все тут буде нове, і краса буде нова, не лугова вже, не болотна,— морська... Як ви, хлопці?— звертається Федорченко до юних натуралістів.— Море чи комарині плавні?
— Море!— хором відповідають хлопчики з пташками.
— Плакати хочу... Здрастуйте!
— Здрастуйте.
— Ой... боже милосердний...
Сльози течуть по престарілому обличчі, на рідкість правильному й суворому, зі слідами колишньої краси. Це сусідка Антоніни Соломія Бесараб. її сім'я вже тижнів зо три живе в прекрасній новій хаті на високім горбі, але радість новизни переплелася з журбою в її старому серці і журба перемагає її. Престарілу її душу тягне на старі руїни, тому що в неї вже нема майбутнього, а є тільки те,-що належить старості,— минуле. І воно вже вмирає на її очах. Вона пережила його: плавні, сад, річку Підпільну, і могили батьків, і вулицю, і хату, де пройшли всі її радості і кохання, і все, все... І діти. Вже нічого їй не вернути.
— Покрівлю розбирають!
— Ну, пора вже.— Старий Федорченко ненавидить сльози.— Ревеш... Ми теж завтра починаєм розбирати... І де вони в тебе беруться, дурні сльози!
— Чорногуза жаль. Гніздо розбирають на хаті... Безневинна птиця страждає, боже.
В цей час безневинна птиця починає в тривозі кружляти над двором.
— Ой пташечко, голубонько!— Соломія сплескує руками.— Нема в тебе кубелечка, ніде тобі сістоньки... Куди ж тепер ти щастя понесеш?
— Ну, годі плакати! Де-небудь притулиться. Дітей би посоромилась,— сміються.
Справді, школярам смішно. Вони весело дивляться вгору на чорногуза, піднімаючи до нього в руках чучела своїх птиць.
Група приїжджих зупинилася на горбі, де колись над широкими плавнями підіймалась їх церква. Перед ними на десятки кілометрів простяглися порослі лісами знамениті плавні з мальовничими озерами, затоками, густими комишами — царство риби, дичини, комарів, з якими нерозривно зв'язані в них спогади дитинства.
Все, що їм, їхнім батькам і дідам здавалося красивим від перших дитячих років пізнання життя,— все щезло.
Величезна плоска рівнина без жодного дерева по обох берегах Дніпра не радує сьогодні погляду ліричних споглядачів. Замість минулої краси нова ще не прийшла. Перед ними ще лише поле битви за нову красу, і бачать її поки тільки в мріях далеко не всі. Тільки найбільш спрямовані полум'яні натури несуть її сьогодні в своїх серцях.
Заходить сонце, провіщаючи засуху і спеку.
Мовчки перевозять з лугу останні стовбури старих верб. Не чути птиць: дерев нема. Навіть Кравчина замовк, не чути його хору. Як член правління, він один з перших в показовому, так би мовити, порядку руйнує стару свою хату.
Ось він стоїть на ній, орудуючи сокирою й ломом. Поруч жінка розриває вилами горищний хлам. І в міру того, як розвалив він убогий солом'яний дах, як серед сірої горищної потерті оголився безглуздий архаїчний димар, ним став оволодівати смуток. Цей смуток він наче ковтає разом з пилом руйнування. Так часом ми бували сумними колись, прощаючись з матір'ю перед далекою дорогою в погоні за щастям. Скоріше б відірватись, скоріше в новий світ!
З хати вже вирвані лутки дверей і вікон, і вона, біла, дивиться на світ проваленими страхітливими очима. Щось є в ній трагічне, як в античній масці. І разом з тим її жалюгідний, гнітючий кістяк разом з двома фігурами в якомусь смислі такі ж поетичні, як і прекрасна Каховська гребля, що будується в ста кілометрах нижче по Дніпру. Тільки це наче оборотний бік натхнення патетики Каховки.
Мені хочеться сказати Кравчині кілька добрих слів, але він не хоче їх слухати.
— Не можу я співати й танцювати, не дратуй мене, не пригноблюй.
Сам ти себе пригноблюєш.
Залиш, не хочу слухати, хоч ти й лауреат.
Не буде тобі радості, поки ти будеш робити одне, л думати друге.
А що я мушу думати? Я вирубав сьогодні вранці сад біля криниці, з якої ми з тобою колись пили воду, пив мій батько і дід. А зараз я руйную. Се ж не міська квартира: взяли речі в чемодани,— до побачення. Се хата!
— Халупа. Адже на горі тебе чекає новий дім.
— Я тут народився. Спогади заповнюють душу, зрозумів?
— А ти стань вище.
— Стою!
— Думай про море, про нову Каховку!
— Бачив. їм добре там. Двадцять тисяч, і всі молоді. Місто будують над самим Дніпром. А тут до біса вигоріло геть-чисто все: п’ятнадцять місяців не було дощу... Будь ласка! Хату будуй, другу руйнуй, стирай з лиця землі: море повеліває! А я прокурений тут прахом минулого...
— Але ж руйнування — теж будівництво. Ти теж будуєш море.
— Будую, будь воно прокляте.
— Кинь! Колись так ми проклинали битви, а війну виграли.
— Тоді не питай. Дай позлитись мовчки... Море, море. Одним ударом обуха він розвалює димар і майже миттю
зникає в хмарі куряви. Вслід за ним зникаю і я, і тільки чути, вже в куряві, наші слова:
Я. Адже це велика історична необхідність!
В і н. Чув сто раз!
Я— Вже століття, як степи прагнуть!
В і н. Невже? Дякую за інформацію.
Я. Пустеля суне на Європу! Криниці висохли на сотні кілометрів!.. Тільки море!..
Він. Я не кажу, що моря не треба! Я теж для нього труджусь. Тільки я розстроєний, чуєш? Уваж моє страждання! На три дні!!! Не можу я складатися з одних молекул ентузіазму. Я людина!.. Годі вам грати там, ідоли! — крикнув він дітям, які затіяли веселу метушню в трухлявій соломі.
— Ну, чого ти тут, чого розпалився? — підходить генерал Федорченко.— Здорово!
— Здравія желаю!
— Не розуміє людина,— кажу я генералу.— Привіт! Кравчина явно сердиться на мене:
— Багато він розуміє... (До генерала.) Он там, в Дніпрі... купались в сорок третім, пам'ятаєте?
— Пам'ятаю.
— Ви нами, здається, командували тоді.
— Ну, припустімо.
— І дощ який був, пам'ятаєте, і вітер? І тоді о-он на тім березі якраз перед хатою, яку я руйную зараз... психологічний момент, га-а!?
Від сильного напливу спогадів Кравчина стукає кулаком по грудях: — Пам'ятаєте вітер і дощ?!
Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто з живих не забуде...
— Дніпро! Це ж я тут купався! Це моя річка, братці! Сержант Кравчина стоїть по коліна в воді, а на березі,
на мокрім холоднім піску, стоять його бойові товариші.
— Це мій берег, дивіться! Ось там, на тім боці, якраз на горі, бачите, вишні? То мої! А за вишнями хата!
Але товариші не бачать ні вишень, ні груш. Бачить їх один Кравчина, і то тільки в своїй уяві, тому що темрява вкрила весь світ, темрява. .
Дніпро неспокійно шумить і реве, і хвиля берег миє, і мла стоїть стіною від землі до неба, глухого, беззоряного.
Раптом заблискотів, заколихав вогнями весь правий берег, і стало видно скіфські могили над Дніпром і лівобережні піски. А по сей бік, за пісками в прибережних кущах, і далі, за лозами, в лісах, у темряві кипить робота.
Рубають верби, груші й тополі, ріжуть дошки, стругають колоди, палі для мостів, тягнуть понтони, плоти. Сотні найрізноманітніших засобів переправи — баркасів, човнів-душогубок, діжок, дощатих воріт і всього, за що тільки може вхопитися людина, щоб не втопитись,— все рухається на людських плечах через зарослі до Дніпра.
(Продовження на наступній сторінці)