Я оглядаюсь на далечінь, на всю цю благородну відкритість. Душа моя переповнена радістю й жалем. Я думаю: ну, як же можна жити так довго без степу? Потім я звертаюся до водія "віліса". Але він, немов читаючи на моєму обличчі все, про що я можу його спитати, відразу відповідає на незадане запитання:
— Так. Тепер ніяка сила не вдержить їх у селі. Вже коли їх навчили Євгенія Онєгіна і Татьяни,— скінчено!12 Тепер їм або освіту треба припиняти, або село перебудувати.
— Чому?
— Гармонія порушилась, розумієш? Неінтересно!"
— Тобто?
— Скучно стало їм у колгоспі. А тут ще садиби занедбали, двори розгороджені. От вони й розлітаються. А поруч Каховка, будівництво каналу... Ви б подивились, як виросли за чотири роки гребля, місто, Палац культури, квіти на вулицях... Небо і земля, їй-богу...
Ось і Каховка, тільки не та легендарна, прославлена в піснях Каховка, при в'їзді в яку розчаровується всякий, хто шукатиме серед курних вуличок матеріальні пам'ятки героїки громадянської війни.
Це — Нова Каховка: місто будівників гідростанції Дніпровського Низу. Лише п'ятий рік пішов, як виникла вона серед пісків і виноградників, але в ній уже двадцять п'ять тисяч жителів, уже більше тисячі дітей встигли тут народити молоді матері, і все блищить новизною: будинки, посадки, вулиці, газони, квіти, школи — все росте, все хорошіє з кожним днем.
Спека шалена. На вулицях мало людей, тільки вантажні машини мчать до греблі й шлюзу. Тисячі молодих будівників трудяться тут дні і ночі, але їх майже непомітно,— така велика споруда і так багата вона механізмами. Невгамовний рокіт машин тут — головна музика. Незліченні конуси намитих пісків, іржаві труби метрового діаметра тягнуться на цілі кілометри.
Полудневе небо відбивається в аспидній грязюці величезного болота. Це земснаряди перекидають сюди пісок, викидаючи пульпу з безконечних своїх труб.
Виблискуюча грязюка здається мені прекрасною. Чи може це бути? Може. Хіба глина великого скульптора — не застигла грязюка?
— Добре попрацювали! Гарно як, га? Дивіться,— Аристархов показує мені одну з ділянок робіт — От діалектика: адже болото, правда, а гарно?
— Так, дивно.
— А люди які! Он іде Греков — король механізації, велика людина, запам'ятайте... Михайле Петровичу!— раптом гукає він до "короля".
— З приїздом!— відповідає здалеку Греков, переходячи по трубі болото.
— Привіт вам передавав знаєте хто? Генерал Федорченко. В літаку з ним летів! Орудує зараз атомними ділами. ^
— Що ви кажете? Я ж воював у нього! Де він?
— Додому поїхав, до старого в Зелений Кут. Прощатися з хатою, казав, потягнуло.
Генерал армії Федорченко і Алік ідуть степом. У Аліка невиразне нудьгуюче обличчя розпещеного неука. Іде він не поруч, відстав кроків на шість.
— Папка, і що тобі за охота йти пішком! Давно б прибули на машині.
— Дід написав: прийди додому пішки.
— Тобі не може дід наказувати.
— Чому не може?
— Тому що ти генерал.
— Я хочу думати, не заважай.
Генерал іде мовчки, оглядаючи широкі лани. Полями, мов кораблі в морі, пливуть громади хлібозбиральних машин. Попереду синіє заплава Дніпра, а десь там, у далекім мареві, вже на другому березі, на ледве видимій горі, мов зграйка білих голубів, видніє село. Як легко дихати!
Голос генерала — дикторський текст:
"Як багато щастя знав я в житті! Щастя боротьби, напруження волі, труда. Щастя любові, й грізних битв, і перемог мого народу у велетенській боротьбі труда з капіталом. І щастя моїх перемог. Адже це я — босий пастушок — ганяв тут чужі отари, натер тут перші мозолі на дитячих руках. Я бродив по незайманих берегах великої моєї ріки..."
— Як скучно...— В дорослого хлопчика на шиї "Лейка"13, але він нічого не знімає. Ніщо його тут не приваблює.
— От вже нізащо б тут не жив!
"Нікчемний генеральський синок,— чується дикторський текст батька-генерала,— син батрака не відповість тобі".
— Папка! Скажи, що то там за горби?
— То могили скіфських царів. Ти вчив про скіфів?
— У нас скіфів не проходили.
Генерал мовчить. Чути лише його дикторський текст:
"Тут пройшло моє босоноге дитинство і моя буремна юність,— він ще раз оглядає рідні простори, і погляд його проникає далеко, немовби в глибину віків.— Тут діди мої запорожці стояли на сторожі народу два з половиною століття, і сам я кров свою пролив, і ворог біг, тікав мій враг передо мною..."
І ось починають виникати спогади. Спочатку вони оживають тільки в звуці. Видимий світ лишається незайманим — прекрасна далечінь, в небі ані хмаринки. Але звуки, неясні й далекі, наростають, наростають, ширяться і раптом серед ясного неба перетворюються в катастрофічну фонограму бою.
Се не існує для хлопчика, але воїн-батько вже весь у владі бою. Се він викликав його, і сам уже,— ви тільки подивіться, як він збентежений його силою. Аж ось пропадають хліба і ясне небо...
Гуркіт і грім потрясають поле. Земля тремтить під тягарем сталевого потоку німецько-фашистських танків.
— Вогонь!!! — кричить неймовірно різким голосом командир батареї. Лютий жар гніву і пристрасті бою надає бійцям такої сили, що важкі гармати, здається, вертяться у них у руках, як іграшки. З неймовірним напруженням м'язів вони відкочують їх, повертають вправо, вліво, всі мокрі, як у лазні. Час летить на танках, життя і смерть на секундах...
Все життя напружилося до краю. Вибухають танки, горять.
По дорозі, здіймаючи хмари куряви, нескінченним потоком мчать до поля переповнені бійцями п'ятитонки.
А назустріч несеться вже назад такий же потік поранених, контужених. Ідуть на таран танки на танки, літаки на літаки.
Дніпро! Вже не впізнати.
Притока Дніпра, весела Конка,— спотворена.
Вода каламутна, кривава, з мертвою рибою, трупами та іншими слідами людських пристрастей.
Снаряди ввергаються в неї і рвуться на дні. З глибин і ям вивертаються брудно-білими черевами вгору контужені на смерть соми, коропи, щуки.
Падають столітні дерева, валяться в річку сторч, корінням угору. Яка була річка! І бруд, і каламуть, і кров.
Літають зграї птиць над боєм. В повітряних хвилях, як у тайфуні, кидає їх з боку на бік, вперед, назад! На землю кидає від шаленого звуку, на землю, на згарище і в пил прекрасну зграю білих голубів.
Мертві зриваються з землі і підіймаються в чорній куряві, у фонтанах диму й піску, і знову падають куди і як попало.
Повітря горить! На бійцях тліють сорочки. Горять спини у живих. Кричать: "Горю!" — і падають на землю, і качаються на ній, гасячи полум'я один у одного ударами долонь.
Горить фарба на гарматах. Вже, здається, стріляють з палаючих гармат і самі займаються від термітних снарядів.
Кипить робота в медсанбаті. Стіни палатки здіймаються від розривів. Сестра впала непритомна.
— Заберіть сестру!
— Геть, заберіть сестру! Сестра!
— Сестра впала!
— Де сестра?
Хірургу вкладають у рот бутерброди.
Гумовий фартух хірурга весь у кривавих плямах. Стомлене обличчя вкрите потом, очі запалені. Руки в гумових рукавичках підняті вгору.
— Вина!
В хірурга вливають вино.
Від могутнього вибуху все зривається з місця. Повітряна хвиля кидає хірурга на підлогу.
— Уляно! Уляно! — кричить поранений в маренні на операційному столі.
Він уже в нестямі дограє свою грізну гру:
— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я — "Ластівка"! "Ластівка"!..
Федорченко стоїть серед поранених біля палатки медсанбату в садку, роздягнений до пояса, і, піднявши на голову руки, повільно повертається, "намотуючись" таким чином на бинт.
Він поранений в груди навиліт. Сестра розмотує бинт і дивиться на Федорченка з обожнюванням. На очах у неї сльози.
Заходить сонце. Федорченко переміг. Він вільний. Це дивний стан, майже торжество грізної творчості, недоступної нікому, крім прямих переможців у кривавих битвах...
Його дикторський текст:
"Мине дванадцять небувалих років, раніш ніж суджено мені буде повернутись до хати своїх батьків на великій річці. Пройду я важкий шлях перемог. Світ зміниться. Згине фашизм. Визволені народи піднімуться до розумного нового життя. Вперед, вперед, Федорченко!..
Пам'ятники братів-воїнів моїх стануть на майданах столиць Європи і пребагато братських могил. Багатьом не повернутись уже ніколи до рідних своїх хат, не побачити ні родини своєї, ні неба, ні великої ріки.
Пронесуть вони славу Вітчизни і поляжуть навіки — хто під Львовом, хто під Сандомиром або Варшавою, Будапештом чи під самим Берліном. Кого поховають товариші в братських могилах, кого птиці поклюють у чужих болотах, хто розвіється геть на фугасах, наче й не було його зовсім на світі".
Далі дія обернеться так, що у велетенську какофонію бою вступить і поступово витисне її хвилююча пісня:
Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат,
Пусть солдаты немного поспят...14
Тільки не будемо під цю пісню показувати ні сплячих воїнів, ні пам'ятників героям на майданах західноєвропейських столиць, які вони визволяли від фашизму.
(Продовження на наступній сторінці)