Та вже ніхто його не чув, ні одна душа. Він стояв один, мов у пустелі, і ураганом проносило повз нього людський пісок.
Кравчина оглядався на всі боки, і тяжкий гнів і розпач душили його.
Він одступав од самого кордону. Од самого кордону він перемагав ворога в боях і одступав, одступав, одступав.
Багато разів він накликав на себе смерть. Не раз безсонними ночами посилав він у небо свої докори й прокляття, сам не знаючи кому.
Ненавидячи відступ, він ненавидів усіх, що одступали, й себе. Залишаючи ворогу села й міста, він проходив ними, мов винуватий, мов обманщик. Він проносив гірку свою чашу сорому мимо нещасних жителів. Він одвертався, коли вони, зостаючись, дивились на нього з німим докором і страхом перед невідомим. Як він ненавидів усе це! О, хто все це переживе!
— Товаришу капітан, відходимо!— підбіг до нього сержант Швець.
— Капітан Кравчина! Не пускай артилерію! Затримай артилерію!— гукав, підбігаючи, комісар Гетьман.
Разом з Гетьманом Кравчина кинувся до своїх батарей.
Трутизна відступу вже збаламутила його артилеристів. Він це помітив зразу. Він ринувся на них з шаленою нелюдською лайкою. Артилеристи збилися докупи, збентежені і злі. Він бігав перед ними, мов приборкувач перед левами, і тикав кожному під ніс свого маузера.
— Назад! Назад! До гармат! Наказую стати до гармат!— кричав Лука Гетьман.
Раптом з натовпу вискочив з круглими від незвичайного збудження очима артилерист Устим Синичка.
— Не мучте нас! Не мучте народ!
— Який народ? Хто народ?
— Ми, ми, ми народ!
— Брешеш! Ви не народ!
— Що???
— Ви армія! Народ в неволі, чорти б вашу душу побрали нехай! Стоять!— розсердився Кравчина.
— Пустіть нас!!!—закричав Синичка і затремтів усім своїм розторганим єством.
Тоді Кравчина сунув Синичці маузера майже в самий рот і прийняв гріх на свою^ душу.
— Нас проклянуть,4 якщо ми одступимо,— сказав він тоном наказу після недовгої моторошної паузи.
Бійці настовбурчились. Страх, і зло, і страждання, здавалося, змели з них усе людське, воїнське. Здавалось, слабодухість і жадоба спасіння ось-ось кинуть їх на злочин. Вони дивились через труп Синички на свого капітана з такою ненавистю, що волосся стало б сторч у найхоробрішої людини.
Невідомо, чим би закінчився цей нерівний двобій — може, й не вдалося б капітану Кравчині вдержати своїх збентежених бійців, може, переступили б вони через нього, щоб потім все життя терзатись в пам'яті своїй безчесним вчинком,— коли ж добрих два десятки двохсотп'ятдесятикілограмових авіабомб притисли всіх до землі.
— Встать!.. Нас проклянуть, якщо ми одступимо,— ще раз сказав Кравчина, коли за кілька хвилин всі підвелися.— Знаєте, хто нас прокляне?
— Знаємо, товаришу капітан,— сказали бійці, оглядаючись на тяжкі втрати, що зазнали від бомб бійці, які відступали.
— Боєць Левко Гненний, скажи, хто нас прокляне?
— Народ!— відповів Левко Гненний, і сльози підкотилися до його очей.
— До гармат!— наказав тихо і спокійно Кравчина.
Команди кинулись до гармат і стали, і тут уже всім зробилось ясно, що відступу не буде, що почалося зовсім друге життя. Все дрібне, нікчемне, погане, все, що було незначного і слабкого в людині,— все неначе відійшло десь собі вслід за полком. Найтруднішу в житті людини межу перейдено.
Якусь хвилину артилеристи стояли мовчки, в глибокому внутрішньому спогляданні, і кожен відчув до краю своє місце в житті.
Кравчина зрозумів це і побачив, що починається перемога і що битися можна до кінця.
Коли бійці стали до гармат, і кулеметники зайняли свої точки, і бронебійники вернулись до своїх ям, Кравчина побачив, що не тільки ніхто з його бійців не вийшов з бою, а навіть чимало полчан із полку, який відступив, зосталося з ним.
Остався Іван Лобода, Яремин Микита, Данило Ковтун — чернігівські товариші, Ілля Щасний, Братів Демид, обидва горді і злі бронебійники, і багато інших любителів сильних боїв зосталось при артилерії. Всі позалазили в ями і приготували зброю. І тільки де-не-де виринали з землі одчайдушні молодецькі їхні голови, мов голови плавців у грізно тихому перед ураганом морі.
Василь Кравчина розумів усю винятковість становища всю свою відповідальність за життя бійців. Ніхто з них, може, й не думав, до якого бою готувались вони. Думи свої вони доручили йому.. Лише на ньому одному лежав увесь тягар оборони цієї подвійної ізлучини річки, куди так вперто рвалися німці. Кравчина хутко переладнав свої батареї відповідно до нових обставин, створив нові кулеметні, мінометні, бронебійні точки. Мислі швидко і жарко палали в його голові.
— Так, все добре, добре. Ну гаразд... Гетьман, скажи мені...
— Так.
— Тепер ти зрозумів, що в мене за люди?
— Так.
— Чи ж можу я в оцю безвихідну годину одрізати своїм людям всі стежки до життя? Ти бачив, як вони на мене дивилися? Які люди!
— Думаю, не можна.
— Не можна, не можна, Гетьмане! Люди завжди можуть битися в ім'я перемоги.
— Так.
— Але не в ім'я смерті.
— Так, так.
— Гетьман, прощай! Біжи. Біжи доганяти полк. Не добіжиш — повзи, лізь, котися бубном, тільки дожени й верни сюди полк.
— Так.
— Не запізнись, друже. Пам'ятай... О, вже починається...
— Прощай!— і Гетьман кинувся навздогін полку.
— Прощай!
Як не просто, як трудно сьогодні в бою. Яка робота для мозку, який великий опір почуттів. Витримати, не згубивши розуму, один лиш ультразвук боїв, навіть без загрози для життя, без споглядання навіть смерті,— вже є подвиг. Величні й могутні сили діють сьогодні в бою.
Відійшовши на шість кілометрів, аж за річку, виснажені безсонням бійці попадали на тому березі, як убиті, хто де стояв, і в одну мить заснули всім полком. Не спали тільки командири. Вони стояли, вилискуючи орденами і без орденів, потупивши в землю свої передчасно посивілі голови. Брак вусів робив їх зовнішній вигляд незначним і мало відповідним жорстокості подій і суворій мужності їх життя. Багато з них було в крові, та вони її не помічали.
Перед командирами стояв суворий їх генерал Макар Нечипорук.
— Зрадники! Так вашу так, і так, і так... Предателі! Так вашу так, і так, і так... Боягузи! Так вашу так, і так, і так...
Низько похилили голови командири заснулого полку, і тяжкі зітхання виривалися з молодих грудей. Печаль і туга в'ялили їхні серця, і сльози підверталися до многих молодих очей, і стискалися кулаки од складних і гірких почувань. Лейтенант Вовк Микита плакав.
— Під суд оддам! Так вашу так, і так, і так... Розстріляю! Так, розтак, перетак, нехай!..
Ще нижче похилилися командирські голови. Всі вже погодилися з промовою генерала. Всі потупились перед ним і смиренно хитали головами, мовляв,— ой вірно ж як, вірно, золоті слова.
Не погодився тільки старший лейтенант Андрій Орлюк, юнак розумний і освічений, але задерикуватий і завжди з чимось не згодний.
Він раптом перебив генерала й почав говорити з такою самовпевненістю, голос у нього був, незважаючи на маленький зріст, такий гучний і пронизливий, і слова вилітали з нього, як з кулемета, з такою швидкістю, а між словами у нього лишалися такі маленькі щілинки, що як генерал не 'намагався прорватися між них зі своїми товстими словами, генеральські слова одскакували рикошетом від суцільної завіси словесного вогню Андрія Орлюка.
— Ні, я не згодний з такою промовою,— говорив Орлюк, виступивши наперед і шанобливо, хоча й гордовито, ставши перед генералом.— Я кандидат наук. Я пішов на Велику Вітчизняну війну добровільно. Клянусь своїми ранами, мені однаково, чи буду я вбитий. Я годен умерти хоч сьогодні, зараз, в цю хвилину... Але в цю велику трагедійну годину життя нашої Вітчизни, коли всі наші фізичні й духовні сили повинні палати високим полум'ям для перемоги над фашизмом,— я прошу перед новим боєм інших генеральських повчальних слів. В цю високу і грізну годину я прошу у вас слів високих і натхненних, а не цих брутальних нездорових і застарілих слів з арсеналу старої війни!
Боже ти мій, як же ж не розсердився генерал Нечипорук і всі, що стояли за його спиною, військові спеціалісти без вусів і орденів, але строгі і мовчазні, ніби вони знали все на світі і були переповнені таємницями.
— Як ти смієш? Ми тебе, зрадника й боягуза, розстріляємо за такі слова!
— Стріляйте!— закричав лейтенант Орлюк.— Краще мені вмерти зараз отут-о, ніж слухати отакі слова! Не було в нас культури побуту, нема й культури війни!
— Замовч, утікач! Предатель! Боягуз!— розгнівався генерал Макар Нечипорук.
— Ні, не боягуз я, товаришу генерал! Не тікав я з поля бою. Я біг, підхоплений лавиною утікачів. Що смерть? Не смерті страшно. Страшно малої ціни смерті. А я прийшов, до речі, на війну не за смертю. Я прийшов за перемогою!.. А ваша промова, хоча й має міцну словесну основу, призводить нас, однак, не до перемоги, а до загибелі, як до гіркого хоча б доказу нашої непричетності до боягузництва і зради.
— Замовч...
— Вмерти — це не означає забезпечити перемогу! Нам потрібна перемога! І життя! Будьте ласкаві, звольте правильно вести війну!
— Замовч...
— Нащо ви довели нерви полку до повного виснаження! Погляньте, полк спить!
(Продовження на наступній сторінці)