— Іване Володимировичу...— з докором обізвалась дружина, побоюючись раптової категоричності й різкості цього "ні".
— Помовч...
— Подумайте,— сказав Майєрс.
— Бачите, професоре,— сказав Мічурін.— Це місце м
Я його знаю. Тут робив мій батько, дід. Звичайно, для досліджень цікаво мати весь світ.
— Ну, звичайно.
— Хвилиночку...
— Пардон*.
— Так. Потрібен весь світ, щоб збагнути до кінця цей мій сад отут.— Мічурін постукав палицею по землі.
— Подумайте.
— Ні, ні. Я залишусь тут.
— Іване Володимировичу...
— Я тут чекатиму, поки не вийде по-моєму.
Мічурін подивився на сад. Його обличчя набрало звичайного виразу заклопотаності й суворого замислення.
— Тут, панове, розрахунок на досвід і терпіння. А терпінням я запасся на сто років!
— Містер Мічурін, я вам ще раз кажу,— ваше місце в Америці,— сказав Берд, коли перекладач замовк.— Ми цій справі надамо нашого розмаху. Весь цей сад ми навантажимо на пароплав.— Берд говорив з такою спокійною певністю, начеб сад уже вантажили на пароплав.
Мічурін заперечливо похитав головою.
— Ви побачите, як живе в нас містер Бербанк10. Ви будете мати вісім тисяч доларів на рік, лабораторії, сто помічників!— Берд пішов в атаку.— Я куплю все це!
— Ні,— спокійно відмовив Мічурін.
— Вам шкода розлучатись з цим ландшафтом? Гаразд. Ми вам зробимо в Америці такий самий.
— Ні.
— Гаразд. Я зрозумів все і кажу відверто: ви більше Бербанка.
— Не знаю. Не міряв,— сказав Мічурін і звернувся до Майєрса:— У Бербанка тепло. Встромив ломаку в землю — цвіте. Моя стихія — північ. Холод. Плодоносний світ я посуваю на північ. А це — головне.
— Десять тисяч!— сказав Берд.
Майєрсу було, мабуть, соромно за свого товстосума. Він був справжній вчений, закоханий в науку. Йому хотілось відвернути розмову.
* Вибачаюсь (франц.).-г— Ред.
— Це надзвичайно!— сказав він Мічуріну, ще раз оглядаючись на сад.— Я об'їхав усю планету. Я бачив рослинний світ, але найголовніше про нього я збагнув тут.
— Ви золота людина,— не витримав Берд.— Я кажу відверто.
— Я руська людина,— тихо сказав Мічурін.— І нема таки*х ні грошей на світі, панове, ні пароплавів, які могли б підняти мене. Як же я вивезу сад? Адже це батьківщина моя, це справа мого народу. У мене вже сотні наслідувачів. Ні, це не те, панове...
Берд. Подумайте.
Перекладач. Що ви робите! Ви втрачаєте бізнес. М і ч у р і н. Ні, ні. Це не та розмова. Це мене пригнічує. Годі.
Олександра Василівна. Іване, адже вони нічого не сказали. Вони сказали — подумайте.
М і ч у р і н. А я їм скажу: нехай приїжджають через двадцять років. І хай не пригнічують мене своїми грошима, хай їм чорт... (До перекладача.) Це ти їм вдома перекладеш.
Берд. Що він сказав?
Перекладач. Я... Він говорить... Я не зовсім зрозумів.
— Містер Мічурін, ще...— сказав Берд.
— Ні... Навіщо ж?
— Містер Мічурін сказав, що в нього інший інтерес.
— О, вибачте. Дуже шкода. Американці почали прощатись.
Раптом пролунав постріл. Мічурін подивився в напрямі саду й, попрощавшись поспіхом з гостями, зник у саду.
Сторож Терентій біг з дробовиком, який ще курів, навздогін за дітьми. Невблаганні садові пірати — хлопчаки — падали з яблунь, скакали через огорожу й тікали, збиваючи куряву на дорозі.
Перехопившись через тин, Мічурін погнався за хлопцями. Ось він майже наздогнав одного.
—— Ай-ай-ай!.. Не буду!..— злякано вереснуло білоголове хлоп'я.
— О-о! Я тобі...— Мічурін спіткнувся й упав на курну дорогу.
Змучений і втомлений стояв він біля веранди перед зламаною лілією.
Смеркало. В саду було тихо, як у покинутому царстві. Олександра Василівна сиділа на лавочці в глибокій і гіркій задумі. Американців уже не було.
Мічурін довго дивився їм услід, як дивиться самотній остров'янин в безмежжя морської далини, де зникає корабель з білими вітрилами надії. І раптом він цілком ясно відчув себе на земній кулі в цій загубленій далеко від широких шляхів глушині. Ним опанував напад гнітючої туги й терпкої гіркоти. Він озирнувся.
— Чого ти на мене дивишся? Ну, чого?
— Нічого,— тихо відповіла дружина.
— Нічого? Що — нічого? Ну?
— Облиш мене, дай спокій.
— Облиш ти мене в спокої. Я знаю тебе. В Америку захотілось!
— Ти збожеволів. Хто тобі сказав?..
У Олександри Василівни навернулись сльози.
— Чого ти плачеш? Ну, чого ти плачеш?
— Ох,— Олександра Василівна відвернулась, затуливши лице руками.— Нерозумна ти людина...
— Що? Повтори, що ти сказала? Ну, повторіть мені, що ви сказали!..
— Облиште мене... Не кричіть...
— Я не кричу, я стогну! Ой-ой-ой! Яку лілію розтоптали, ох!.. Терентій!— Мічурін схилився над лілією й почав обережно обгортати її землею, бинтувати, підв'язувати. Потім, заспокоївшись, подивився на Олександру Василівну й посміхнувся:— Ну, годі плакати, Сашо, чуєш? Поплакала й досить... Ну її, ту Америку... подумаєш!.. А як я їм добре сказав, пригадуєш? Приїздіть, кажу, через двадцять років. Терентію! Ага, давай, давай його!— скрикнув раптом Мічурін, побачивши, що Терентій тягне заводіяку яблучних злодюжок — десятирічного хлопця.
Побачивши Мічуріна, хлопець заборсався в руках Терентія, як тигреня, заборсав ногами, руками, головою, коліньми, закричав, заверещав, і в такому стані з великими труднощами приніс його Терентій на руках і поставив перед Мічуріним і його дружиною. З Терентія градом котився піт,— такий дужий і спритний був хлопець і таким великопристрасним був його відчай. Хтозна-скільки тривала б ця боротьба, коли * Мічурін не крикнув на хлопця:
— Цить!
Хлопець вмить замовк. Розкривши рот і очі, з яких все ще ринули дитячі сльози, він застиг у гіркому заціпенінні перед грізним хазяїном яблук.
— Ходім чай пити,— сказав тихо, зовсім по-дружньому Мічурін і повів хлопця в кімнату.
В маленькій їдальні Мічурін посадовив хлопця Павлушу за стіл. Олександра Василівна почала наливати чай з самовара, поставленого Терентієм на середину стола.
— От такий пройдисвіт був батько, такі й діти. У, звірюка!
— Не сопи, годі. Дивись на мене!— сказав Мічурін хлопцеві.— Бити не буду. Ану, подивлюсь, чого це в тебе живіт такий великий.
Мічурін видобув з-за пазухи в Павлуші яблуко.
— От бачиш? Це що? Ну? Чого ж ти мовчиш? Що це?
— Яблуко.
— Яке?
— Кисле.
— Зелене.
— Ох, негідник!— не витримав Терентій.
— Помовч.
— Ну й мовчу.
— Ну й мовчи!— скипів раптом Мічурін.
Терентій махнув рукою, ненависно й люто глянувши-на хлопця.
— Мовчу.
— Терентій!!!
— Пху, господи... Ну що? Ну, Терентій!
— Помовч... що, теж в Америку закортіло?
— Та на біса вона мені, ваша Америка. Самі не поїхали, от тепер злоститесь на всіх.
— Що? Що ти сказав?
— Мовчу.
Мічурін подивився на Терентія вкрай сповненим люті поглядом, але Терентій — що робило йому честь — витримав цей погляд. Це була непередавана мовчазна дуель двох трудівників, що глибоко люблять один одного, двох чесних і благородних людей, в яких у повсякденному житті було на жаль, безліч причин не бути ні лагідними, ні добрими.
— Про що ж я хотів сказати?.. Ага... Так... Це яблуко,— звернувся Мічурін до хлопця, ніби щойно повернувся з далекої подорожі,— це найдосконаліший плід землі, хлопче. Дивись, яка краса, яка благородна форма. Який скарб, як добре заховала природа сім'я життя... Це цілий світ. От. А ти зруйнував цей світ, зіпсував його,
Мічурін розрізав яблуко ножем і дав половину хлопцеві.
Хлопець тримав у руці "півсвіту", і якесь невиразне заціпеніння, немовби передчуття розуміння, скувало його рухи^ Не змигнувши, широко розплющеними дитячими очима дивився він на вченого.
— Дивись,— сказав Мічурін серйозно й проникливо,— цьому яблуку нема ціни. Розумієш? З насіння цих яблук я виведу таке дерево, якого світ не знав... За ним вже з-за кордону приїздять. Але я — ні. Я все це для тебе готую. Але зараз це ще не готове. Зрозумів? Прийде час — все віддам. Приготую, поставлю столи на весь сад...
— Дурниці,— сказав Терентій.
— Терентію!
— Господи!— перехрестився Терентій.
— Скажи всім хлопцям,— лагідно проказав Мічурін до Павлуші,— що це все для вас, для майбутнього. Ну от... Так... Ну, а коли вже невидержка,— крадьте у батюшки.
— У батюшки красти гріх,— сказав Павлуша.
— Пусте! Я тобі більше скажу. Батющині яблука, вони, я гадаю, ні на що інше не годящі. На, пий чай. Бери повидло... Ну, на... Чому ж ти не береш? Ну?
Але хлопець знітився, загорлав не своїм голосом і прожогом вискочив з кімнати. Терентій кинувсь навздогін.
(Продовження на наступній сторінці)