«Аероград» Олександр Довженко

Дружина маленька, худорлява і доволі сварлива жінка. Поруч з нею він здається велетнем. Дивлячись на велетня знизу вгору і пронизуючи його гострими очима, вона звичайно відповідає так, що чути навіть сусідам:

— Прощай! Молодий у небо, старий у ліс. Іди, стара лісова собако! Іди... Хай хоч на цей раз старовіри проб'ють тобі голову!

Глушак добродушно:

— Господи, нащо я на цій тигрі женився?

Щербань прощається з дружиною інакше. Озброєний як належить, він заходить у свою хату з товаришами і так міцно обнімає свою подругу, сміючись при цьому громоподібним басом, що їй нічим дихати:

— До побачення, дорогесенька! Дружина, плачучи на грудях:

— Уб'ють.

Щербань. Не вб'ють... пташечко! Не вб'ють!!! Чути ще в сінях його розкотистий бас.

Іванов прощається з дружиною звичайно, як і більшість з простих людей, що йдуть на війну. Бере сина на руки:

— Ну, синок...

Пак прощається з дружиною зовсім просто. Він повертається до неї вже на порозі і, виходячи, промовляє спокійно:

— Я пішов!

В тривозі підбігає до вікна дружина Глушака і, дивлячись у далечінь, прислухається до пісні. Це вони вже співають.

Невеликий загін озброєних колгоспників виходить з села в тайгу:

Нам нынче сказали ветра с океана,

Что видели ночью врага,

"Вставай, партизаны, вставай, партизаны!" —

Нам нынче пропела тайга.

Мы малых детишек оставили дома, Мы руки пожали братьям, Мы обняли жен и пошли по знакомым, По старым таежным путям.

Зникають в тайзі. Пісню ще чути, а потім вона завмирає.

В тумані Берінгове море. Анадирська сопка. Сніжна рівнина Чукотки. Сніжні горби.

На рівнині понуро стирчить літак. Кругосвітній льотчик гріється гімнастикою. Патефон грає на снігу. Пливуть химерні тороси в Берінговій протоці. Льотчик чує гул літака. До нього наближається наш літак.

Біжить на лижах веселий чукча Коля. Він біжить уже кілька днів на південь. Він поспішатиме до самого кінця картини, то з'являючись на безмежних своїх білих просторах і в тайзі, то зникаючи в сопках...

У далеких нетрях Уссурійського краю, на околиці маленького села Улунчі, біля дерев'яної дзвінички, розносячи смуток і тривогу, бевкає дзвін. Дзвонить старий попик, білий, як лунь, і темний, як тайгова ніч.

Іде, прислухаючись, Ван-Лін. Зупиняється. Ховається за дерево. Чути дзвін. Ось куди привели його сліди.

Проходить група озброєних.

В темній старовірській церкві, що навіває спогади про давноминулі часи, співає старовірський хор:

Спасите, погибаем, спасите, погибаем, погибаем!

Старий святоша широко хреститься, б'ючи земні поклони. Моляться жінки.

В старовірській хаті збентеження. Жінка просить чоловіка:

— Не йди, страшно мені, страшно... Плачуть жінки в другій хаті.

В третій, закуреній, темній хаті юнак повстав проти батька:

— Не піду! Недобре діло задумали, батьку!

Батько піднімає рушницю. Секунда — і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком:

— Батьку... Бога ради!

Біля сотні озброєних мисливців-старовірів товпиться коло тайгової дзвіниці. З розкритої церковки доноситься тужливий спів:

От множества содеянных нами прегрешений. От множества содеянных нами прегрешений! Мно-же-ства, мно-же-ства!

Стоїть запалена помстою Марія Кудіна з рушницею. Біля дзвінички перед юрбою з'являється Шабанов.

Напружений до краю, пристрасний. В очах похмура одержимість. Голос владний, хриплий, його бояться всі — чоловіки і жінки. Він діє на них майже гіпнотично.

— Чули?! Багато видано новою владою постанов, яких нам, старовірам, виконувати аж ніяк не можна! Яка дається народу наука і чому навчає? Чаклуванню, танкам, співам. І куди веде? До диявола! Нам, християнам, соромно й страшно про це говорити, а не токмо робити. І ось через ці обставини нам здалося краще з звірами в лісах жити і всяку нужду терпіти, ніж в містах або червоних селах під владою диявола. Доколе?

В усьому його єстві стільки палкої образи, злості і темноти, що, здається, одна лиш смерть уже погасить дивовижну пожежу в його пропащій душі.

— Доколе??! Загальне мовчання.

Один тільки голос почувся з юрби, боязкий, невпевнений:

— Страшно армії, сам казав... Шабанов. Страшно?! Кому це страшно?! Старій жінці здається, що треба всім мовчати, щоб

не видати свого існування грішному світові:

— Живемо вісім років із звірами, і ніхто-ніхто про нас не знає. Тихше, голубчики, тихше...

Шабанов. Тихше! Жаба...

Невелика група темних, нічого не розуміючих хлопців у повній нестямі. Якийсь внутрішній голос юності підказує їм: тут щось не так. Не з добрим наміром з'явився цей Шабанов. його вже давно вважали мертвим.

Шабанов (піднімається на східець вище, щоб бути виднішим і чутнішим, увесь подається вперед). На цьому місці... Ось нижче, на березі океану, закладають дияволи місто! Сьогодні, завтра!..

— Чули! Аероград! — гукають юнаки.

Один з них підбігає з натовпу до Шабанова і, відважно ставши поруч з ним, звертається до старовірів. В дзвінкому юнацькому голосі надія:

— Аероград! Життя! Братці, жити хочеться!.. Попрацюємо, братці!

Шабанов б'є хлопця кулаком і збиває його з ніг. Зойк дівчат. Ще якийсь крик здаля, і шум, і рух. Люди обертаються і застигають здивовані. Стоїть самурай, нагло торкаючись рукою свого меча, а за ним, трохи позаду, старий друг Глушака — звіролов і мисливець Василь Худяков.

Повільно, з театральною картинністю підходить самурай до попика і, роблено хрестячись, цілує хрест. Старовіри ахнули.

Марії Кудіній хочеться спитати самурая про загиблого чоловіка. Вона розкрила вже рота. Затисли рот Марії Кудіній.

Це помічає самурай і повільно проходить серед старовірів, вдивляючись з загадковою робленою посмішкою в кожне обличчя.

Все це бачить Ван-Лін з тайги.

Самурай почуває, що він справив належне враження і що можна далі продовжувати гру в цьому стилі... Говорить повільно, з акцентом:

— Розійдіться по домівках. Завтра я буду троски говорить.

Ніч. Спить старовірське село.

В океані пливе підводний човен. Тиша в тайзі. В тайговому загоні олені, ізюбри. Біля оленів, спершись на загороду, стоїть Худяков, в очах і постаті туга. Все чуже йому тут — і старовіри, і японець. Що ж привело його сюди? До нього підходить самурай. Худяков, показуючи рухом голови на оленів:

— Ось таких, ваше благородіє, сімдесят п'ять голів відібрали, власних, кревних, і причепили ярлички. — Важко зітхає.

Самурай повільно іде за загородку в тайгу, і, переконавшись, що ніхто його не бачить, виймає з чорних піхов блискучий свій меч, і починає робити дивну гімнастику. Він здається тут зовсім неправдоподібним, ніби звалився з іншої планети.

Світає. Глушак веде бійців тайговою стежкою.

Ведмідь зникає у виноградних хащах.

Зникає табун плямистих оленів.

Біжить ізюбр.

В цей ранок тривога в старовірському селі зросла до краю. Багато хто не склепив очей у цю ніч. Готові до безумного вчинку, стоять одурманені старовіри перед хатою Могиліна, де ночував диверсант. Вдова Марфа Кудіна чує голос Сави Могиліна:

— Сьогодні вночі не спала тайга — ні людина, ні звір.

Старовіри стоять перед самураєм. Могилін, широкоплечий лісовик п'ятдесяти літ, з глибоко запалими очима, з обличчям, порослим бородою, до якої не торкалася бритва, явно вже очолює якусь групу.

— Тайгова земля горить під. нами помстою. Візьми нас, вислухай. Ось делегація до японського царя. (Жест в бік п'ятірки темних старовірів).

Самурай вдає спокійного. Наче забувши, що він маленький шпигун, продовжує говорити з пихою, з перебільшеною значимістю, як у поганому театрі:

— Не треба. Надто пізно. Це... пізно. Через тиждень з Уссурі наступають на Примор'я слухняні мікадо офіцери. Вам діяти пора звідси самостійно.

— Страшно армії,— чуються невпевнені голоси старовірів.

Обличчя самурая розпливається в роблену посмішку. Ця посмішка, яка свідчить про що завгодно, тільки не про бажання сміятися, справляє на натовп відповідне враження.

— Так, так, так,—з незрозумілою інтонацією говорить самурай.— Армія сильна. Армія хоробра. Армія вмирає в перших боях і поповнюється селянами, вами. (Виразний погляд в бік Шабанова).

Шабанов зрозумів знак.

— Струнко!.. Рівня-айсь!..

Самурай бачить, як, брязкаючи зброєю, підтягуються, вирівнюються старовіри. Десь затужила вдова. Ще один погляд самурая, хтось погляд перехопив, побіг, крикнув— не чути вдови.

Шабанов готовий уже до дії. Він хутко стає перед шеренгою старовірів. У голосі і різких рухах маніакальна рішучість:

— Не людям служимо, богові! Радіостанцію в Кху-цині заберем завтра і сповіщаємо від океану світові про кінець революції. Колгоспників і комісарів, їх дітей і жінок — на кіл, в огонь і воду, поки не загинуть!

Раптом з тайги почувся дзвінкий голос:

— Не треба... не треба!..

Ван-Лін підходить до старовірів. З ясною посмішкою підлітка, йому хочеться сказати старовірам щось радісне, приємне, несподіване. Він почуває себе добрим вісником.

— Не треба ходити... не треба! Тут вбивати будем. Підійшовши до старовірів, він несподівано сідає на

землю і починає розкладати перед собою патрони:

(Продовження на наступній сторінці)