— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!
Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потім ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.
— Ну, як же? Ну, добре...
— Ото моя хата.
— А де твої батьки? — раптом збагнув він.
— Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні
Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.
— Сідай, посидь у мене за столом, — сказала Олеся тихо і взяла його обома руками за руку. — Їсти хочеш? Ну, хоч трошки прошу тебе... Може, помиєшся з дороги, помийся?
Вона подала йому чистий рушник. Василь скинув сорочку і став митися над шапликом. Олеся злила йому холодної води на руки, потім на голову. Він почував, як спливали з нього дорожня курява і піт
Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до столу страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний начебто закон.
Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне у одного в очах, та чи й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічалися очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам’яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак їм стало нічим дихать раз, Олеся застогнала вся і притулила руки до грудей.
— Ой боже мій! Що ж воно буде з нами?
Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Підійшла до полу і довго-довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині нові рядна, напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на мить, і принесла знадвору квітів.
Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гармати та часом торохтів у небі далекий чужий самольот.
— Не дивись на мене, — попросила Олеся і важко зітхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугоніло його серце.
— Як у мене б’ється серце...
— І у мене, — сказала тихо Олеся. — Ой... Іди сюди.
Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці. Місяць освітлював її з вікна.
— Як тебе звуть?
— Василь.
— А мене Олеся. Дай руку.
Вона притулила його руку до свого серця.
— Я ніколи тебе не забуду, — сказала вона журно і строго і поцілувала Василя в щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.
— Скажи і ти оці слова. Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.
Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.
— Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.
— Ой діточки ж мої, діточки... — жалібно голосила понад шляхом розлука.
Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано вже до армії чотирьох синів.
— А це вже п’ятий прощається, Іван, — останній.
— Так, — зітхнув Василь, — як гарно ти пахнеш любистком.
— А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.
— І ти...
— І ти... — прошептала Олеся.
Хтось стукав у двері сусідньої хати.
— Хто тут? — почувся глухий голос.
— Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На порозі літній чоловік Купріян Хуторний.
— Защитники отечества?
— Все пропало, тату. Пустіть.
— Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.
— Броня тонка, тату!
— Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима. Упав тоді один на призьбу під вікно і гірко заридав. А другий під дверима:
— У нас, тату, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубились ми.
— Ідіть до полковника!
— Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.
— Ідіть, доганяйте.
— Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.
Вони вдивлялися одне в одного широко розчиненими очима:
— Так тебе зовуть Василь?
— Так.
— Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Я така щаслива.
— А чого ти плачеш?
— Ні, я не плачу. Так мені гарно.
— Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
— Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному полю череди бездомні. Якісь вершники пролітали темними шляхами.
Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.
Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
— Знаєш, Василику, — шептала Олеся, нахиляючись над його лицем, — коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?
— Правда.
— Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
— Правда.
— Правда?
— Правда.
— Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
— Так.
— Ти не забудеш мене?
— Ні.
— Ти найдеш, одвоюєш мене?
— Найду, одвоюю тебе.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.
Почало світати. Пом’якшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.
— Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, — припадала Олеся до Василевого плеча. — Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
— Слухай, Олесю...
Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.
Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.
— Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, — сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.
— Прощаю, — сказала Олеся, — тільки найди мене.
— Найду, — сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними
великими руками. — Коли ж так станеться, що не найду, — може, уб’ють мене, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам’ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю, — стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю, — сказав Василь, подумавши трохи, — який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.
— Я тебе простила.
— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу за садком.
Гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі і вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров’ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.
Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.
— Здраствуй, матка! Харашо! — кричав білявий солдат в бік хати, побачивши хазяйку.
Люди дивились у вікна.
— Глянь, сміються! — показувала одна жінка другій. — Дивись, які привітненькі! Сміються і "драстуйте" кажуть!.. Ай!..
Солдат висадив двері носаком і ввійшов до хати:
— Здрастуй, матка! Молока, пожалуйста!
Ріжуть свиню.
Другу.
Третю.
— Хайль Гітлер!!!
Висаджують сінешні двері.
Обережно відчиняють хатні двері.
— Дозвольте, ферцайєн біте, можна?
П’ють молоко.
Їдять.
— Скажи, матко, за кого ти — за Гітлера чи за Сталіна? — спитав літню жінку солдат, одірвавшись од великої гладишки молока. Молоде лице його було привітним і лагідним.
— Як хочте, голубчику, вбийте мене, тільки мені Сталін краще, — сказала простодушна жінка.
— Очень карош! — сказав, усміхаючись, німець. Допивши молоко, він витяг з кишені револьвер і між іншим застрілив небогу.
— Прошу помити, — сказав веселий голий німець, кидаючи жінці всю свою одежу.
— Не буду мити, хай тебе причина обмиє, безстидна скотина… Тьфу! — не витримала ображена літня жінка і вхопила рогача. Кинув і другий німець одежу. А перший вже простяг руку до парабелума.
— Мамо, мовчіть, бо вб’є, мамо! — кинувся до матері її син дезертир. — Простіте, господа... Мийте, мамо!
(Продовження на наступній сторінці)