— А ти, браток, понімаєш? — Каламар лапнув сільського фельдшера широкою ручищею по плечу так, що той скривився.— Преподобний отець Іван казали, ніби його син не був мені тезкою!
— Хто з попами і жонами оре, той задницею волочить... — Фіцачок розтулив рота й тупо виставився на розчервонілого Каламаря.
— Знаю... Знаю, чим волочить!.. Понімаєш, вона, скруха, каже; "Аж би ти мене рубав на дрібні кавалки, я і так їсти тобі не дам, бо нині великодня п'ятниця!" — Каламар тут вхопив виделку, щоб дзенькнути.
— Чекай, чекай! — Фіцачок взяв побратима за лікоть, аби той не кликав офіціантку. — Я кісточки їй подробив би! Я би їй реберцятка пом'явшив, аби знада, сука, чоловіцький наказ! — Бравий побратим тепер розмахував кулаком по тісному прокуреному закапелку, наче одразу готовий був обороняти честь скривдженого приятеля.
— Е!.. Ні! Нема дурних! — Каламар запротестував.— За биту жінку нині треба давати одвіт по всіх станціях, а хвору мусай годувати! Здорова жінка порядок держить коло хати, тому коло здорової ти і сам чоловік! Еге, я ще долежував собі, а вона вже копала городець... Я до отця Стаха по дєлу, а вона робить!— тлумачив Іван і тут уже дзенькнув виделкою по кухлеві од пива.
Відхопивши заяложену плюшеву ширму, що звисала на рейці складками, перед чоловіками стала круглолиця, ще молода жінка.
— Два по сто з причепом! — велів Каламар.
Білий фартушок мигнув — жінка зникла.
— Піп тобі казав, що ви з його сином собі не тезки?
— Але і я йому припік! — стулив губи Каламар і вже чекав, щоб сам побратим про все допитувався.
Фіцачок ніби не чув.
— Довго буде, неборак, думати, — знову Каламар.
— А чим ти йому?— схопився Петро.
— Я сказав преподобному отцю, що не сміє паски святити!
— А він?
— А що він мені?
— Я, браток, кажу: одного-двох ще таких на Забереж, і всяким попам, дякам і книжникам — капут!— розреготався Фіцачок, поляскуючи Каламаря по широкому плечу.
В закапелку з'явилася жінка з чарками і келихами. Підноса краєчком притулила до стола, зібрала непотрібний посуд, поставила напій перед гостями. Тільки повернулася йти, коли несподівано її чіпко вхопило за ногу тугими кліщами.
— Іване, держіть руки при собі!.. Повім жінці, будете від неї биті! — розчервонілася.
— А ти дурна казати жінці? — Каламар навздогін, та його вже не чула, бо тільки посуд цорконів на підносі.
— Біда з ними, біда і без них! — Петро хитнув головою до Івана, піднімаючи чарки.
Побратими випили. Глибоко і затяжно процідили повітря крізь шматок хліба, витерли губи, мугикнули.
— І хто її таку гірку вигадав на нашу голову? — Каламар поморщив невисоке, у двох складках чоло.
— Аква віте!.. — зняв пальця вгору Фіцачок.
— Що ти белебениш? — здивувався Каламар.
— Кажу по-вченому! Не "московка", не "горілка", не "столична", а аква віте! Вода життя, значить!
— Як по-вченому її величають — мені однаково! Добра, та й готово!
— Бодай з каменя текла! — підхопив Фіцачок.
— Та й не висихала! — погодився Каламар, тут же дзенькнув знову виделкою.
За хвилину перед побратимами знову стояло питво. Несміливо, ніби когось шукаючи, виглядаючи, обережно імився за плюшеву червону заслону-перегородку дід Федір Ребричка. Либонь, знав, що в тому закапелку чайної не кожному дозволялося сидіти. Невисокий в статурі, неширокий в згорблених плечах — літа лягли тягарем, колишні заробітки по чужих краях — ношею і передчасною старістю. Дід знітився й уже готовий був задкувати од Івана та Петра.
— Діду, гов! — гукнув Каламар.
Ребричка так покірно став, наче провинився у чомусь.
— А ви, діду, п'єте? — по склянках Каламар мигнув чорними очима, що каламуттю заволоклися.
— Ні.
— Пийте, діду, однаково помрете!
— Нема, синку, за що!..
— Як нема?
— Гм... А нема... Коби, синку, такому, як я, старому, вже хоч їсти було що!
— Продайте, діду, від баби міх картоплі та купіть собі паленки!
— Ого-го!.. То би мене стара з хижі вигнала!
— Продайте, діду, гачі та напийтеся! — Каламар не відступав.
Дід забувся на п'яних, раптом підтягнув дрантливі поли фуфайки з-над пояса дешевих сірих штанів — і тільки пряжка блиснула сковзаючи.
— Не дурійте, папашо! — поспішив Фіцачок, так і не відаючи — жартує дід Ребричка чи направді.
Каламар тицьнув пальцем до склянки:
— Пий, діду!.. Аби ти знав, що на світі добрі люди ще живі.
Ребричка поступливо скосив прижмуреними очима, махнув рукою, повернувся, далі плюнув. Тільки замусолена заслона гойднулася за ним.
— Старий падеться тобі ще якимось і родаком?
— Вуйком... По першій жінці... — Каламар схилив голову на груди, бо відчув біль.
У вухах Івана гуло. Увесь був тепер на Красному груні тої ранньої зеленої весни, коли тільки-тільки вибрався з першою жоною Марійкою ярювати. Од батька дістала в посаг на корову сіна, лісок і толоку. Вперше ґаздували собі. Літувка була понівечена вітрами та негодами. Він латав дранкою дах, вона замащувала полупані стіни, білила глинкою для чистоти і привітності. Потім зносили докупи ріща, розпалювали ватри. Перекопували паленища, сіяли овес і ячмінь, по кошарах садили картоплю.
Намозолений денною працею, Іван увечері прилягав на галявинці обіч халупи й дивився, як вогники блимають у далекій Забережі, у долині Тересви. По легкому вітрику листом шептали дерева, з ущелини-урвища примовляв потічок, дзвоником подзенькувала корова на палі.
З халупи озивалася Марійка — кликала до вечері.
Заходив тоді, коли ватра осявала засмагле Марійчине лице, — молодиця доладне поралася коло плити: мішала у горщику-залізняку токан, смажила яєчню... Іван ще хапав відра й схилом біг до джерела по студену воду.
Хвильку перед криницею застигав, бо широкий місяць уже не висів над густим темним лісом, а мив лице у воді. Щоб не збити каламуть, Іван обережно зануряв відро, місяць гойдався над вінцями, поки не вихапував його й не ніс до хижі.
Тихо вечеряли, потім двійко лежали собі на сіні. Їм небо світило зорями, місяць щедро кидав сяйва до літувки. Чули, як полонинський вітер гуде у зрубі, а незабаром Марійка засинала — натомлепий сон склепляв повіки хутко. Тулився до неї, чув, як дихає і пахне зеленим полем, проростаючим лісом і теплим молоком...
"Я... Я сам убив її!"— ворушилося у нього, бо перед очима було те надвечір'я, коли одного разу з села Марійка вернулася нечекано-негадано скоро. Він був сам не свій.
Хтось з Марійкою прийшов по хустку для весільної корогви — жінка мала велику, з рясними ружами і трояндами, з довгими шовковими торочками. Молодиця відчинила скриню, а там — Клебанюкова Парася, Іванова любаска. Обімліла господиня в страху, а великий жаль обернувся потім недугою до неї — через рік небога сконала.
— Я сам винен!.. Чуєш, Петре! — Каламар вчепився за чорного чуба лівою рукою, правою ж розстібав комір, бо його тепер щось холодне брало за карк.
— Що ти, що ти, Іване! Не будь дурень! Твоя Марійка померла природною смертю, на сухоти! — розраджував Петро побратима, бо не вперше за столом при горілці бачив його таким.
— А правду кажеш?— ніби за щось хапався Каламар.
— На мою грішну душу, що кажу правду! Аби я так рана дожив! — витверджував Фіцачок і розводив руками перед порожніми склянками, перед тарілкою з шматком пшеничного хліба і дотлілим, пальцями розчалапаним недопалком.
— Коли кажеш правду, коли ти чесний, тепер підеш зі мною до неї! — проціджував крізь великі білі зубища Каламар і вже дзенькав виделкою по тарілці так, що аж підскакували на столі.
— Як?.. До неї? — видивився Фіцачок, а Іван нічого не чув, вже ні на що не відповідав.
Мерщій перед побратимами стала жінка в білому фартушку і легко зібраній на потилиці зав'язаній хустці.
— Два рази по сто? —слухняно спитала.
— Чекай, чекай, неборанько! Не горить, встигнеш! — витягнув руку Каламар. Принеси мені одну "московку", банку грибків, буханку і кусень сала!.. Раз, два!
— Що просите, Іване Івановичу?
— Що чуєш!.. Духом неси!
— Скільки сала?
— На двох! Чотириста грамів.
Повернулася йти, а він:
— Два рази по двісті! Причеп не забудь!
— Іване, що ти! Ми вже і так чуємо в голові дурня! А коли по двісті, довбнею ударить!
— Най б'є так, аби лоб тріщав! А коли ти маєш мене за чоловіка, коли ти мені камарад, коли ти чоловік, а не пуста онуча,— вип'єш! Бо я нині маю дяку випити на її честь, на її вічну пам'ять і блаженний покой! Бо доки вона була мені жінкою, я був собі чоловіком!.. Бо 'м її любив твердо... Та був я дурний, як цап, і все мені пішло з полудня!..
— Не гризи та не їж себе, побратиме! Не завдавай собі жалю! Їй, небозі, трава на гробі зеленіє, а ти живий та й про живе мусиш думати!..
(Продовження на наступній сторінці)