— Воно гарний звичай, нічого казать,— говорив кошовий.— Ти, Касяне, не сердись, бо у всякого народу свій звичай є. Тепер ви собі подайте руки, як на добрих лицарів пристало... Візьми його, Касяне, у свій курінь, та угостіть як слід, бо то посол.
— Спасібо, батько! Да у меня здесь зємлякі суть...
— Роби, як знаєш, а ти, Касяне, покажи сего хлопчину,— говорив кошовий уже геть подобрівши.
— Я його приведу,— сказав Максим і метнувся прожогом на двір.
Кошовий поглянув крізь вікно і ось що побачив: Максим прилетів до Івася, схопив його в обійми і став цілувати щосили. Відтак, не даючи йому прийти до слова, підняв на руки, мов малу дитину, і приніс у хату.
— Се мій рідний брат,— каже Максим кошовому, а сам аж горить з радощів.
— Хіба ж, ти Максим будеш, Чорноусенко? — питає Івась та й кинувся йому на шию.
— Нічого я тепер не дізнаюсь,— говорив кошовий,— йдіть собі з Богом, та потіштеся з собою... Ми вже опісля...
— В мене сьогодні служба посильного,— каже Максим,— мені не можна відходити до вечора.
— Я тебе звільняю, хай хто інший прийде. Ти вже пильнуй свого братчика, а то ходитиме самопас, мов теля. Ти, Касяне, добре діло заорудував, йди собі та відпочинь.
Вийшли усі разом. Донець пішов шукати своїх земляків. Максим вів за руку Івася, розпитуючи за батька та Гаврилівку. Касян каже:
— От, синку, швидше найшов брата, чим надіявся. Тепер тіштеся. А тобі, Максиме, кажу, що гарний хлопець твій братчик і розумний з біса, з нього кошовий виросте. Коли б ти чув, як він Кодака здобувати хоче! Хитро!
— Та я з радощів забув свою повинність,— каже Максим, звертаючись до Касяна,— спасибі тобі, товаришу, що мені брата із сирівця татарського освободив...
Він подав Касянові руку і сердечно стиснув, а опісля обняв його і поцілував.
— Завіщо тут дякувати? Так само зробив би кожен, у кого серце козацьке, християнське б'ється у грудях. Та я радий з того, що гарного хлопця врятував. Ходи сюди, хлопче. Я вже тобі не дядько, бо ти ріднього брата знайшов, а він має до тебе право. Здоровий будь, ми не раз будемо бачитися, та коли б наші дороги і розійшлись, так не забувай за мене.
Касян обняв його кріпко і поцілував.
— Ти таки будеш мені дядьком, я ніколи не забуду, що ти для мене зробив,— він поцілував Касяна в руку.
Розійшлись. Касян, йдучи, обтер рукавом сльозу з ока і говорив сам до себе:
— Ось притча. Гадав, що собі сина придбав, як й інші товариші, що його на доброго козака виведу, що на старості літ потіху матиму, коли доживу, і не везло. Знайшовся брат, а на його боці право... Шкода! Розумний хлопець... Го! го! Головатий... Ну, не повелось... що ж робить? Така моя доля. Ніколи у мене не було роду, та й не буде... Годі! — Касян пішов до куреня.
Тим часом Максим водився з Івасем, мов кітка з малим котятем. Водив його по січовім майдані, по куренях, показував січові вали, частоколи, показував січову церкву, канцелярію, попівство, завів під школу, в якій гуділо, мов в улію. Завів у майстерню, де січові ремісники працювали.
В саме полуднє висипалася з січової школи дітвора різного віку і росту. З сміхом, криком, розбігались по майдані. За ними вийшли вчителі, а далі показався і сам шкільний отаман. Був одягнений в довгий халат і ніс під пахвою грубу книгу. Йшов з великою повагою і поволі... Максим зняв перед ним шапку і поздоровкався.
— Що це за младенець? — запитав Максима, показуючи на Івася.— В школі я його ще не бачив.
— Це мій брат. Припадком на Січ попав. Його татарин піймав, та добрий козак Касян Бистрий в степу відбив. Ніяк було відвезти додому, то привіз його в Січ.
— Дуже гарно. А ти, младенче, обучен юж грамоті?
— Я ще нічого не знаю. У нас школи нема, я коні пас...
— Благо єсть і полезно младенцу, а даже отрочати премудрости науки устивої приобрісти себі. Провид-нє господнє ізведивше тебе із татарського сировця указиваєт тебі путь праведний. Но к тому нужно єсть ціломудріє... Приведи, козаче, младенца сего по імени єго послі обіда в школу, аки подобаєт.
Отаман пішов далі, погладивши Івася по голові, а той питає:
— Він якось так балака, що не розберу нічого?
— Вчений чоловік, то й по вченому балака. Вчись й ти, то сам так забалакаєш... Тепер ходімо на обід у курінь, а опісля тобі треба йти в бурсу між школярів...
— Хіба ж я не буду з тобою жити?
— Як би тобі це сказати? І разом, і не разом. Разом будемо на Січі, хіба що мене куди-небудь пішлють, а в курені зі мною тобі не можна жити, бо ти ще дитина. Але я з тобою буду бачитися...
По обіді в курені, де Івася вважали гостем, повів Максим свого братчика знову по Січі. Вони вийшли ворітьми у другу частину Січі. Тут жило саме військо запорозьке, уся січова старшина. За валами тої частини розложилось, так сказати б, січове місто. Тут кипіло інше життя. Довкруги майдану стояли малі домики, а далі шатра з усякою всячиною. Тут заодно ярмарка, торг. Народу всілякого, мов в муравельнику. Крамарі пороставляли свої крами. Між ними ходять покупці. Такий тут гамір, що Івасеві аж голова закружляла. А які тут різнородні люди, які одяги!
Ось зараз з краю стоїть бородатий москаль у довгому халаті, припрошує покупців та прихвалює свій крам. Побіч нього сидить мовчаливий турок над своїм крамом. У нього пістолі, шаблі, рушниці, ятагани. Турок сидить собі на землі перед своєю будою, покурює люльку і ні пари з уст: хочеш, мовляв, купити, то купуй, а ні, то йди собі з Богом. А далі косоокий татарин продає багату одежу, пояси цвітисті, шовкові. В другому кінці вірменин носатий продає золоті пер-стені, гаплички тощо. На протилежному кінці торгується татарин з козаком за коня. Татарин прихвалює, прицмокує та пробує з конем різні штуки.
У другій стороні цього базару якісь кумедно одягнені люди всіляку чудасію показують. Перекидають собою, мов м'ячем, через голови, на головах ходять, якийсь чародій виймає іншому з волосся дукачі, гарячі кулі на носі носить, огонь з губи пускає. Довкруги стають козаки, сміються, та скидають їм до шапок гроші. А далі грає музика. Максим з Івасем пішли туди. Троїста музика грає з огнем, а козак, скинувши жупан, у самій сорочці йде вихром навприсядки. Та ще й приспівує.
— Максиме,— каже Івась,—та ж це дядько Касян!
Справді се був Касян. Танцює, аж піт з нього ллється, то навприсядки йде, то вгору підскочить, то паде ниць на руки і знову вгору знімається. Музикам аж руки мліють... Скрипач затягнув шапку аж на очі, голову прихилив над скрипкою і ріже, щосили. Біля нього сидить бандурист, а третій в решето б'є та ще і підспівує.
Касян пристав, сопучи тяжко:
— Хіба ж я сам танцювати буду? Матері вашій трясця! Козацтво геть зледащіло, знівечилось,— кричить,— з ніким потанцювати...
— Не лай, Касяне, ось потанцюю,— каже якийсь козак, виступивши з гурту.
— Ставай та покажи, що козацтво не знівечилось,— Касян кинув музикам жменю дрібних грошей.— Грайте, чортові сини, а добре бо, далебі, поб'ю, або грай, або гроші віддай!
Музика вшкварила козака.
Козаки стояли напроти себе держачись попід боки. Зразу лише притупцювали, заходили один до одного, наче б хотіли боротися. А далі як плеснуть у руки, як підуть вихром один поперед другого, аж курява з-під ніг пішла...
Народ обступив кругом, дивиться, притупцює собі, а далі як підуть навприсядки. Загуляла ціла громада.
Касян знемігся і важко дихав.
— Гей, жиде, давай усе, що маєш, горілку, мед, пиво, я Касян Бистрий, давай небоже, а то бороду обскубу дочиста.
Касян вийняв зі своєї глибокої кишені жменю червінців і кинув шинкареві в вічі. Жид схопив червінці і сховав у кишеню, став наливати пляшки та збанки і ставити на столі. Касян узяв збанок меду і гукнув:
— За ваше здоров'я, панове товариство, пийте, хто любить, а хто ні, цього поб'ю, далебі поб'ю.
Він випорожнив збанок до дна і кинув ним об землю. Тоді заглянув Максима з Івасем:
— От, мої дітваки кохані, сюди хлоп'ята, напийтесь мого меду, за мої гроші, добрі гроші, цілий світ хай знає, що Касян сьогодні розгулявся.
— Ну, Максиме, братіку, випий за здоров'я,— і подав йому збанок з медом.
— Лиши трохи малому, хай привикає.
— Йому не можна,— каже Максим,— він уже школяр.
— Школяр? Ов мосці-пане, а то як? Недавно татарин віз навперед себе, мов барана, я його освободив, татарина задушив на аркані, мов горобця, і вже школяр. Ну, чудасія! Аз, буки, віди, глагол... далебі забув, хоч і мене вчили та добре інколи випарили... Ну, не можна, так ні, на ж тобі, синку, червінця, йди на базар, та купи собі горішків, бубликів, медівників, чого душа забажає. Повеселись і ти...
Івась не знав, що робити: узяти чи ні.
На нього кивнув Максим, і він узяв, цілуючи Касяна в руку. Максим випив меду, та коли Касян одвернувся, він узяв Івася за руку і пішли далі.
— Не добре би було не взяти. Касян міг образитися, а він щирий чоловік.
— А довго він так гуляти буде?
— Поки усього не пропустить, така його вдача. Питиме зо три дні, відтак виспиться, а опісля заспокоїться. А вже коли його де-небудь пошле кошовий — а до того він дуже проворний — або у поході, то не дивиться у той бік, де п'ють, мов святий який.
— А тут бачу стільки чужого народу. То сюди можна і туркам, і татарам, і жидам заходити?
(Продовження на наступній сторінці)