— Я ще, прошу ясної пані, маю одно діло господарське. На це літо пускаємо старизнину за Дністром в угор. Шкода, щоби так змарнувалося, хоч того косити не можна. Я би гадав... не знаю, що ясна пані на те скажуть, щоби той угор дати шляхті на випас, а вони за то в осені його спокладають...
— А чи схочуть? Там є двіста моргів...
— Схочуть! чому би ні? Я вже з ними про се говорив.
— Добре, умовся з ними.
Над вечером зайшов Михась в Закуття до матері.
— Мій синочку, а годиться то давати матері так ждати.
— Вибачте, мамо, але то служба, трудно! Не буду три дні в дворі, то треба було всему лад зробити,— сказав Михась цілуючи маму в руку.
— Та добре, добре. Я лише гадала, що ти так спанів дуже, що вже не прийдеш до мене на Святий вечір...
— Так не можна, мамуню, говорити! Мене би Бог скарав... А тета вже є?
— Є, є, не бійся Михасю,— обзивається тета на печи — от трохи змерзла ідучи, та вилізла на піч погрітися...
Федьо порався ще на обійстю. За хвилю приніс у хату вівсяний сніп і вязанку сіна.
— Помагайбіг з Святим вечером, з Різдвом Божим! дай Боже щасливо, пані матко, тай ти коханий брацє, завтрішного Різдва діждати тай щасливо рік той прожити.
— Дай Боже посполу! — відповіли всі.
Федьо поклав сніп у куті, де лави сходяться, а сіно розстелив на столі. Відтак притаскав з сіний велику вязанку соломи і став розстелювати по долівці.
— Кудкудак, кудкудак, кудкудак! ме-ме-ме! гі-гі-гі! аби кури, телята та лошата велися! Куд-кудак! кудкудак! ме-ме-ме! гі-гі-гі! — лепетав Федьо стеля-чи солому.
Стефаниха тимчасом розкинула по столі кілька головок чоснику і прикрила все чистою скатертю. Відтак виняла із печі страви і стала подавати одну по другій. Михась вийняв зза пазухи "оплаток" і стали всі ломити віншуючи собі всего гаразду. Стефаниха подала горілку-запіканку. Посідали до вечері. По шляхетському звичаю їли всі з одної великої миски деревляними ложками. По борщі всипала Стефаниха бараболяних вареників з припіканою кришеною цибулею. Вареники аж пливали в коноплянім олію. Розуміється, що їх вибирали з миски пальцями. Михасеві це трохи було тепер ніяково, бо вже привик їсти вилками. Але не показав того по собі. Він був такий радий, веселий, наче б ще тоді, коли був малим хлопцем.
— От, славити Бога, ми всі до пари! — заговорив Михась.— Я з тетою, а Федьо з мамою, акурат дві парі, о!
— Огляньмося — каже Федьо... чи за кожним є своя тінь...
— Ой моєї певно вже не буде! — заговорила стара тета, хитаючи головою,— не довгий мені вік!
— А о! є, тіточко, бігме є! — каже Михась,— не бійтеся! а яка виразна, навіть теє "кукуріку", що від хустки звязаної знати...
— Ага, Михасю! я забула тобі сказати... баронова прислала якийсь кошик з пляшками.
— А де ж він?
— Я поклала під запічок. Не знати, що там може бути?
Михась метнувся до коша, отворив його і став виймати бутельки, та ставляти рядком на запічку.
— Добра баронова і тут не забуває за мене... Михась був у клопоті, чим пляшки повідтикає, доки
не нащупав на дні кошика коркотяга тай чотири склян-чини до вина.
— Почекайте, покушаете того панського добра...
— Ану, ану! — говорив Федь, приглядаючись бутелькам,— вже то баронова щобудь не прислала...
Михась закрутив коркотяга до фляшки. Корок пукнув голосно.
— Свят Господи! — каже Стефаниха — а то що за пукавка.
— То нічого мамо, зараз покушаємо. Поставив чарку і поналивав.
— Мамуню! за ваше здоровля!
— Чи то така горілка? — питає тета.
— Ні, не горілка; це вино або мед, сам ще не знаю.
Це було вино. Жінки пили по трошки, прицмокуючи губами і обтирали їх рукою.
— Бігме файне, у-гм! — каже тета.
Михась наливав. Федьо тягнув одну чарку та другою.
— Стій бо, панє брацє! вино пється поволи! — вговорював Михась.
Випите вино завертало жінкам голови. Тета згадала свойого покійного мужа, що вмер ще перед двадцятьма роками і стала плакати. Стефаниха згадала свойого покійного Стефана, що його за шля-хотське пасовиско застрілили, але якось не зважилася плакати, щоби не вразити Михася, що тепер у дворі служить.
— Тож то був мій небіжечко до-о-о-брий! — заводила тета,— йно раз всего навсего вдарив мене, як наша льоха влізла в фасолю... але я тому не була вин-на-а-а...
— Та цитьте бо, тітко! Хто вмер то в ямі, а хто жиє то з нами. Ану, ще чарку за ваше здоровля!
На вид чарки тета перестала плакати, утираючи полою свого кафтана посоловілі очі.
— От, ліпше заколядуймо! на Свят-вечір не годиться плакати...
Залунала коляда. Жінки тягли своїми тонкими голосами як розколені сопілки. Федьо співав, як баран, а Михась брався басувати так, як старий Яричовський, тільки йому це не йшло. Зачинав то високо, то низько, і не міг ні раз втрапити. Вже то його родина не була співучою, бо і покійний Стефан не мав голосу.
Колядували довго. Тета сказала, що мусить піти до своєї Касі. Федьо мав підвести її, щоби старуха поночі де не впала. Михась остався з мамою.
— Ну, мамуню, ще по чарочці!
— Ей, сину, хіба вже досить. Незадовго треба йти до церкви, то не тяжко заснути. А я би собі того не вибачила, як би в церкві не була в таке свято...
— А хто би там лягав спати? от пересидимо до рана... Я й так маю, мамуню, з вами дуже богато говорити...
— Ну, то говори, моя дитино! тепер ми самі.
— Що би ви, мамуню, на те сказали, як би я хотів женитися?
— Нічого, овшім, женися сину, маєш до того право. Годі так бурлакувати. І то, що маєш, змарнується, як не буде кому доглянути...
— То ви не противні?
— Я би тобі, дитино, рада неба прихилити... А де ж би ти гадав женитися?
— Тож то й сук,— каже Михась.— Панну вже вибрав... як золото дівчина!
— Хто такий? котраж то?
— Вгадайте мамо!
— Чи з Закуття?
— Ні, але недалеко Закуття.
— Але шляхтянка?
— Ну, ще й яка! Добра шляхтянка.
— На Бандарівщині я жадної такої не знаю, тож і не вгадаю.
Михась довго вагався сказати.
— Знаєте, мамо, тую Міхалінку Бурачиньску, сироту, що у баронової на вихованні...
Стефаниха видивилася на сина.
— Бійся Бога, Михасю! А чи вона ж пішла би за тебе?
— Ого! баронова нас сама посватала; казала, що Міхалінка давно вже для мене призначена...
— Я лиш боюся, що то велика пані, по паньски вихована, то вона на шляхтянку нездала...
— Чому нездала? Го-го! баронова прецінь не ладила її на графиню, лиш на шляхтянку. Решту приучиться у мене. Як там не зможе корови видоїти, то без того обійдеться.'..
— Певно, що того їй не буде треба... Лише, щоби тобі відтак не заводила в хаті паньских звичаїв, бо був би ти дуже бідний...
— Які там паньскі звичаї? Виділи ви мою хату, що мені баронова поставила... ну, що? може не шляхот-ська? А вже ж була би казала поставити іншу, паньску, як би гадала з мене робити пана. А вона вже тоді рахувала мене для Міхалінки... Впрочім то шля-
хотська кров.
— Та я знаю, покійний Бурачинський походив таки з наших... я його знала. Старий небіщик грабя Бабинський, батько нашої баронової, був з ним за панє брацє...
— Отже видите, мамо, що буде добре. Ви не противні?
— Най тебе Бог благословить, мій сину! нічого проти неї не маю.
Михась аж підскочив з радости і став маму цілу-
вати по руках.
—• Баронова певно її випосажить...
— О, ще й як! Певно, що не пустить її бідно з під своєї опіки. Сама те казала.
Надійшов Федьо.
— Знаєш, Федю, Михась жениться!
— О-о-о! а то з ким?
— З Міхалінкою, вихованкою баронової... знаєш? баронова великий посаг дає...
— Пі-пі-пі! будеш Михасю паном... Куди тепер мені з тобою рівнятися...
— Гріх тобі, брацє, таке говорити. Або то я коли давав тобі моє паньство пізнати? Мою половину батьківщини тобі відступаю, тай ще запоможу, аби ми не дуже то від себе відставали. Як йно скінчиться мені
24 роки, зараз спишемо грамоту...
Федьо переконався, що Михась не заверне того, що раз сказав, і дуже був з того радий.
— А на весілля запросиш?
— Ото раз! Ти говориш, як дитина... Будеш за дружбу...— Слухайте, мамо! На другий день свят я запрошую шляхту до себе. Прийдіть до мене, та поможете дещо приладити.
Балакаючи, не стямилися, як півні запіяли. Славаж Тобі Господи, що Різдва діждалися! — заговорила мати — час, діточки, до церкви!
(Продовження на наступній сторінці)