Нарешті вертаються вислані стежі. Десятники здають полковникові звіт, а Петро і сотник пильно прислухуються. Стежі вернули всі щасливо і поводилися дуже гарно. Ховалися, щоби москалі їх не помітили. Як треба було, то повзли аж під ворожий табір. Москалі — сама кіннота — будуть певно на місці ночувати, бо й вогні порозкладали. Стежі об'їхали далеко московський табір і дивилися за слідом, куди йшли москалі. Показалося, що вони виминали паланчині оселі, щоби підійти непомітно до Самари. Та це ще не було все! Ще не вернулася одна стежа, яку повів осаул Терешко.
Аж і він з'явився і привіз пов'язаного драгуна — значиться, "піймав язика", з чого всі були раді. Терешко, полишивши свою стежу подальше, підповз там, де паслися драгунські коні. В траві здибав одного сплячого. Той і не стямився, як Терешко його зв'язав і заткав йому ганчіркою рота,, щоб не кричав. Потім взяв його на плечі і притаскав до своїх. Драгуна посадили на коня і перев'язали ноги під животом. Зараз привели драгуна перед полковника і зняли ганчірку. Драгун спльовував з огидою.
— Дайте мені води напитися,— каже по-українськи,— на якого чорта було мене так мучити, коли ж не спирався і не кричав?
— Так ти — українець?
— А ви гадали, що москаль? А гей! Чи у вас і води немає? Не можу язиком ворухнути...
Замість води піднесли йому збанок з медом, і чура хотів налляти йому в кухоль. Та драгун вирвав йому збанок з руки:
— Ти не трудись — я поза дно більше не вип'ю. Підніс збанок до рота і пив, поки не висушив до дна.
— Ну, спасибіг, добрі люди, що напоїли; коли б ще погодували якоюсь козацькою стравою, бо від московської саламахи мене аж млоїть.
— Ти перше відповідай, про що тебе буду питати,— каже полковник.
— Нема дурних,— каже драгун.— У мене така вдача, що поки голодний — нічого не пам'ятаю, усе забув, хоч залізом мене печіть. Поки не попоїв чогось доброго, й слова не скажу.
Всі пізнали українську вдачу, охочу до жартів. Усім подобався. Принесли йому їсти, і він не дав себе припрошувати.
— Ви, запорожці,— добрі люди,— каже, втираючи рукавом губи,— та ваше лицарство, либонь, вже зледащіло. З вами буде те саме, що з гетьманцями, коли за себе не постоїте. На московську ласку не надійтеся... го-го-го, була колись на світі така господиня, що надіялася від бика молока. Таке буде і у вас з тією ласкою. В Москві вирішили давно, щоби зруйнувати Запорозьку Січ. Із запорозьких земель буде нова губернія. Вас хочуть брати по одному, а потім і Січ захоплять. Лише цим разом траплялася нагода захопити вас усіх разом, як тут будете радитись. Якийсь піп доніс, що на хуторі полковника Кандиби зібралися бунтовщики на раду, і от йде на вас цілий дивізіон драгунів, щоби потихоньку окружити оселю, покувати усіх і повезти зразу у Глухів, а далі туди, звідки нашому братові немає вороття. Ідіже всі праведниї упоїваються.
— Сибір! — каже Задирака.
— Еге ж! Туди ще коротша дорога, як через Сибір. Московські тортури цю дорогу скорочують о одну частину. Як ви, запорожці, не зледащіли зовсім, то обороняйтеся. Цим разом не буде вам важко, бо всього п'ять сотень йде на вас. Тому вони так обережно йдуть і виминають всі оселі, щоби не робити великого шуму. Зате, вертаючи, погуляють собі.
— Ми будемо так робити, щоб ні один не вернувся,— каже сотник.
— Так, то по-козацьки,— каже драгун і вдарив себе по коліні рукою.— Тільки на одно уважайте: між драгунами буде який десяток українців — гріх братню кров проливати.
— Де дрова рубають, там тріски летять,— каже Задирака,— інакше годі. Котрий буде мати розум і заговорить своєю мовою, того пощадять, а дурня то й в церкві б'ють. Та я тебе, козаче, спитаю, чи ти бачив того попа, що з доносом приїздив?
— Як же не бачив? — і ви його побачите, бо він з дивізіоном йде і показує дорогу.
— Накажемо нашим козакам, щоби його пощадили і живого піймали, бо це була б для нього замала кара...
— Слухайте, запорожці,— каже драгун,— нащо вам паскудити собі рук таким падлюкою? Я уявляю собі так, що ви підете проти москалів засідкою,— бо я так зробив би. Москалі, натрапивши на засідку, якої вони не сподівалися, будуть вважати, що піп умисно завів у засідку, і вони його певно зарубають на місці.
Сотник Задирака, бачачи, як Кандиба ходив стурбовано з кута в кут, каже:
— Чого ти, полковнику, так затривожився, що голову втеряв зовсім? Чи сяк, чи так, а ти свого майна не збережеш — чи будеш боротися, чи покладеш вуха по собі, мов заяць під копицею. То вже пропало — і нема за чим жалувати, що певно не вернеться. Один рятунок: якби козацтво усе з'єдналося — а до того треба би якого Сагайдачного або Сірка Івана. Калниш того не втне. Можна його скинути та вибрати іншого, та, на жаль, такого я між козацтвом не бачу. Воно погано, та з того не виходить, щоби здаватися на ласку панів московських і цариці. Я зберу своїх козаків — і дам себе москалям пізнати, що мене попам'ятають.
XI. ПАНСЬКА ЛАСКА НА БИСТРОМУ КОНИКУ ЇЗДИТЬ
Від осені 1774 (року) побували в царській столиці, в Петербурзі, три запорозькі депутати: Сидір Білий, Антін Головатий та Лонгин Мощенський. Оббивали пороги московських вельмож і роздавали великі подарунки. За довголітню службу московським царям прохали царицю, щоб їм не рушати їхніх споконвічних земель і запевнити їм те, що їм запоручили польські королі і московські царі окремими грамотами. Ненаситні московські пани приймали радо подарунки і дурили обіцянками. Цариця писала до козаків лесливі листи, поки... дня 10 липня 1774 р. не заключила з турками Кучук-Карнайджійського миру.
Пізніше вже перестали церемонитися з запорозькими депутатами. Київський губернатор Потьомкін, що все показував себе як великого приятеля запорожців, став тепер не такої співати. Називав запорожців неслухняними та бунтарями, докоряв їм, що не дозволяють на своїх землях садовитися балканським поселенцям. Потьомкін успів переконати царицю, що Запорожжя не тільки не потрібне Росії, а навіть шкідливе. Воно є на ділі республікою, а Росія має самодержавний устрій. Запорожжя хоче бути державою в державі і зупиняє з'єдинення російської імперії, і може колись дуже пошкодити Росії. Потьомкіна підпирали ті московські пани, які надіялися після знесення Запорожжя виєднати дещо для себе із запорозьких земель, як це сталося вже на Гетьманщині.
Зразу Катерина не хотіла піти за думкою свого любчика. Їй самій було соромно виявляти таку чорну невдячність запорожцям, котрі їй так вірно служили і не раз станули в пригоді. Та Потьомкін мав на Катерину якийсь демонічний вплив, і вона його навіть боялася та стала виминати. Але він все знав побороти усі перешкоди і станути їй перед очі тоді, коли вона того найменше сподівалася. І тепер вона' йому улягла, лише застерегла собі, щоб зайняття Запорожжя і Січі відбулося потиху і без проливу крові. Потьомкін їй обіцяв, а щоби легше це перевести, казав себе поставити київським губернатором.
Отож доля запорозьких козаків була вирішена, хоч того зразу не проголошувано.
Про це довідався у царських канцеляристів Антін
Головатий за доброго хабаря. Його наче громом поразило — не міг отямитися від того удару московським обухом. Одначе перемогла завзята українська вдача. Замість одчаю його взяла злість на лицемірство і зраду Москви. Приходила йому в голову одчайдушна думка: піти до Грицька Нечоси на послухання — і вбити його як зрадника запорозького товариства. Та зміркував, що тим не перепинить справи.
Головатий прийшов на кватиру до своїх товаришів сумний, мов градова хмара. Не кажучи ні слова, він кинув шапкою в кут, присів при столі та склонив голову на руки. Товариші затривожилися і стали допитуватися про причину жури. Довго чекали на відповідь. Нарешті Головатий начеб зі сну прокинувся і потер чоло рукою:
— Збирайтеся, товариші, в дорогу додому,— коли б ще хоч раз довелося поглянути на Січ-матку та на Дніпро-Славуту.
— Та кажи вже раз, що є, і не муч нас. Говориш загадочно, що чорт тебе не зрозуміє.
Замість відповіді Головатий став товкти головою до стола і плакати. То був придавлений рев смертельно раненого звіря, який не хоче зрадити перед мисливцями своєї скритки, і біль у собі придушує.
Товариші знали Головатого як чоловіка зрівноваженого і розумного, що багато разів їздив в депутації до Петербурга чи Москви і розумів політику. Коли ж він тепер плаче — мусить бути неабияка причина. Стояли над ним безрадні, мучені якимсь страшним прочуттям. Головатий виплакався і обтер очі, червоні від сліз.
— Не хочуть нам витичити наших границь? — питає Сидір Білий.
— Сенат вирішив, і цариця це прийняла, що запорозьке військо має бути знесене, а Січ Запорозька — зруйнована, щоб і сліду не остало по запорожцях.
— Хіба ти, товаришу, жартуєш собі з нас,— каже Білий.
— А ти бачив коли, щоб хто, жартуючи, плакав так, як я, що трохи не минувся? Багато мене грошей стоїло, поки довідався від канцеляристів про правду, котрої вже ніхто не відмінить.
— Вірити не хочеться,— каже в свою чергу Лонгин Мощенський.— Нам треба безумовно добути послухання у Потьомкіна. Він наш січовий товариш, тепер київський губернатор, і він багато може для нас зробити.
— Ти, Лонгине,— велика дитина. Нечоса нам не поможе, бо то він сам піддав цариці думку зруйнувати Січ. Але піти нам треба, бо по те нас вислало січове товариство,— треба піти, хоч з того не буде хісна.
(Продовження на наступній сторінці)