Зате вечорами був у Петра рай. На небі світить білолиций, мерехтять зірки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.
Хоч собі цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою першою, святою любов'ю, що вони для себе призначені.
Раз Петро каже:
— Що буде, Марусю, коли я до тебе сватів пришлю?
— А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готові.
— Моя ясочко, моя зіронько, так ти мене любиш?
— Гріх тобі таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю, мій соколе сизий, усе село про це знає, що ти мені небайдуже. Від першої хвилі, коли тебе, немічного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мій Петрусю, і ніколи тебе не перестану любити.
— От дівчина, козацька дитина! — говорив Петро, обнімаючи її за стан; без великих слів так і змовились до ладу. Вони обнялись і поцілувались перший раз.
— А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш ні мого роду, ні села, з котрого я прийшов, та й так мені повірила? Тобі треба знати, що я з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батьківщину давно поросли травою та терням. Я — круглий сирота без роду.
— Твоя батьківщина — уся Україна-мати. Ти мені про неї не раз говорив. А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, і вже тепер пригорнули тебе, мов рідного сина. Люблю тебе, Петрусю, і хай тобі це вистане за довгу розмову. Ти мій, козаче, мій, соколе єдиний.
— Не знаю, чим тобі за твою любов віддячитись.
— А вже ж, що любов'ю, бо серця за гроші не купиш.
Петро в цій хвилі завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло і зашелестіло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди і піймав когось за чуприну.
— Ти хто?
Пійманий став пручатися, силуючи відірвати Петрову руку від волосся. Та не здужав. Петро держав його, мов кліщами, і витягнув з малинника на світло місяця.
Маруся його зараз пізнала.
— Чого ти, жиде, шляєшся та підслухуєш?
Петро спересердя вдарив його кілька разів кулаком в потилицю та так відтрутив, що він аж впав на землю.
— Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.
— Я все пану сотникові скажу, — каже, втікаючи щосили.
— Хто це такий? — питає Петро Марусі.
— Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привіз тато з якогось города ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усі його Срульком дражнять. От так він до цього часу у хуторі валяється та вівці помагає пасти. Усі в хуторі його не люблять і давно хотіли прогнати, лише мені жаль було сироти, і я впросила батенька, що його держать.
Тої людини Петро дотепер на хуторі не помітив. Його все держали здалека через його нехарність і навіть до одного стола їсти не пускали, відганяли, мов собаку.
Срулько справді другої днини, стрінувши сотника, сказав:
— Пане сотнику, я вчора підглянув, що панночка Маруся з цим козаком у садочку женихається.
Сотник замість відповіді піймав його за вухо:
— А тобі, ледаре, яке діло до моєї доньки? Хто тобі казав підглядати? Коли
ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.
І знову дісталось Срулькові кілька стусанів.
Аж тепер Петро став Срулькові ближче придивлятися. То був собі дужий, молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним віспою лицем. У нього були зелені очі, мов у кота, і здавалося, що вони і вночі, мов у кота, світилися. Петро завважив, що кілька разів біля нього йшла Маруся, він за нею водив очима, мов вовк.
Та нікому і на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю на смерть, а Петра завзято ненавидів. Петро, хоч усіх людей любив однаково, кілька разів стрінувши Срулька, відвертався від нього з відразою.
Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хліба робити. На хуторі осталась сотничиха з дівчатами і старий Онисько в пасіці. Маруся пішла в село навідати одну недужу бабусю, котрій від сотника приносили їсти.
З села вертала вже надвечір. В ту пору пригнали чабани з пасовиська товар.
Коло оплітка почула Маруся, що якісь сильні руки піймали її ззаду. Вона скрикнула налякана і стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує, лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її і став пристрасно цілувати.
— Геть від мене, мерзенний, — кричала дівчина, відвертаючи лице. В ту хвилю надійшов звідкись Онисько, а почувши крик Марусі, побіг сюди щосили і піймав напасника за шиворот. Він почав пручатися. Онисько кричав:
— Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходіть-но сюди, хлопці, бо дужий бестія, що не дам ради.
Прибігли чабани з кошари і одоліли. Це був Срулько. Маруся, пізнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побігла з плачем у хату.
Чабани заволокли Срулька на обору і тут його зв'язали. Розуміється, що стусанів ніхто не жалував, коли було за що.
— Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобі, поганче, нашої панночки захочується?
Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав і сотник з Петром. Всі стали розповідати один перед другим, що сталося, що годі було розібрати.
Сотник узяв себе за голову:
— Та говори один, а не всі нараз, мов сороки на плоті, — бо нічого не розумію.
Як вислухав старого Ониська, каже:
— Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.
Застав у хаті заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку і досади на таке зухвальство попихача і плакала. Мати з дівчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, відлила вугіль і змивала їй лице.
— Що тут сталося? — питає сотник.
— Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, мені дитину.
— Що він їй зробив?
— Як що? Хіба того мало! Піймав дівчину нечайно і став її цілувати своїм мерзенним писком.
Сотник вийшов з хати сердитий і прикликав з порога свого осавула.
— Гей, Панасе, ходи сюди!
Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:
— Краще тобі було, небоже, повіситись. Ти побачиш, як солодко тобі буде від цих поцілунків. Вицілує тебе пан сотник, аж тобі голова облізе.
— Я би його за це на палю. Так сотникові віддячується за те, що його ще малим щенюком біля себе примістив. От дивіть! Йому нашої панночки забаглось.
А сотник говорив до Панаса:
— Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити і прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухій гілляці.
Панас повторив козакам сотників приказ.
— Та що ми, братці, до завтра будемо відкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра — то і в степ проженемо.
— Пан сотник казав завтра, — говорив Панас.
— Йди собі з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годі, а чи нині, чи завтра, то все одно.
Панас пішов вечеряти. Тоді козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав і били, били так, як козаки вміють бити. Жид млів з болю, його відливали водою і били ще.
Панас не втерпів і прибіг сюди:
— Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.
— Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо і завтра, як через ніч відпочине.
Тепер затягли Срулька до льоху, і замкнули, та пішли вечеряти.
Але над ранок по Срулькові і сліду не було. Він якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху діру і пропав.
Старий Онисько каже до сотника:
— Зле воно сталося. Його треба було звечора повісити. Він нам ще якої біди накоїть. То завзята бестія, перед ним не встережемося, бо його наші собаки знають.
— Годі нам одного свинопаса лякатись. Він же добре чув, якби в селі показався, то його шибениця не мине.
Але Срулько більше не показувався і згодом про цю пригоду забуто.
V
Була вже пізня осінь. Робота в полі давно покінчена. Тепер молотили хліб на токах.
Одного дня приїхало у Чепелів хутір кільканадцять запорожців, а між ними обидва Жмайли. Марко випередив усіх і почвалував до хутора, як лиш йому показали, де він лежить.
Перше його слово було за Петра. Марко горів з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибіг миттю з хати, бо Марка пізнав по голосу. Марко зрадів, побачивши його живим та здоровим. Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: "Брате мій, побратиме, любий, єдиний".
Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.
— Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.
Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.
— Здоровий був, козаче, — говорила Маруся кланяючись, — вітай у нас, та будь милим гостем.
— Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.
(Продовження на наступній сторінці)