— Коли так, то слухайте, — каже Петро. — Говорив я за сніг, тепер розкажу вам за воду, бо сніг і вода — то одне. Слухайте. У нас є ріка Дністер. Вона дуже химерна. Є ріки поважні, от наш Дніпро-Словутиця, якого я, нігде правди діти, зроду не бачив. Він поважний, статечний, от якби наш дядько Касян, дай йому боже вік довгий. Дніпро пливе з повагою до моря, як необережного кого на собі зловить, то не пустить, але щоб він аж на берег виходив і людей або кого ловив, — то ні. А наш Дністер, лише коли б трохи води прибуло, зараз пнеться на берег і хапає що попало, коли не чоловіка, то скота, то бодай віхоть соломи, аби лише з порожніми руками до моря не плисти. Він собі дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а він знову останками з камінцями бавиться, та й муркоче, наче кіт, що мишу зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною більше води, і давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вірменський купець воли у Краків чи Львів — не знаю. Дністер якраз розгулявся і всі воли йому забрав, як через річку їх переганяли. Вірменин переходив кладкою, і його забрало. З тяжкою бідою чепивсь мотуза, що йому підкинули, і він вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до поблизького панського двора. А в тім дворі чорт завів своє володіння й коверзував по ночах так, що ніхто не міг видержати. Знайшлись смільчаки, що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранці без голови.
Про те знав той вірменин, але не міг нічого говорити, бо сливе живий був. Про ту ніч страшну розказував він сам мені ось як: "Зразу, — каже, — я заснув і прокинувся аж десь коло опівночі, саме в чортову годину. Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж мені було робити інше, як молитися? Бо я так задеревів зі страху, що ні ногою, ні рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз біля вікна, то знову біля дверей, то десь в печі. А я молюся, та душу господові поручаю. Чортяки сходяться з різних боків. Говорю всі молитви, вже й "Вірую" проговорив, а воно вже мені під подушкою свистить. Мені виступає зимний піт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", і якраз господові душу віддати... Не договорив я ще половини... слухаю, а то мені так в носі свистить..."
Знову настав страшний регіт. Дядько Касян відвів руку від голови, і сам за боки держався від сміху.
А Петро замовк і ні вусиком не моргне.
Касян підступив до Петра, поцілував його в голову і каже:
— Спасибі, синку, стократ спасибі! Давно я, дуже давно не сміявся, здавалось, що й забув сміятися, аж ти мене розвеселив.
— Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й сміятися забули? — питали осмілені тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.
— Діти мої любі, не дивуйтеся мені, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на віки вічні розбратався і зі сміхом, і з веселістю. І я був молодий і веселий, і до мене світ божий усміхався. І радів світом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голівку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.
— Та розкажіть нам, дядечку, будь ласка, — говорили молоді козаки, цілуючи старого по руках. Старий знову задумався і не говорив нічого.
— Я молодо оженився. Зажили ми з жінкою молодою в одній балці. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статків, що більше собі і не бажали. Було у нас двоє діточок. Донечка Настя, семи літ, і п'ятилітній хлопчик Івась.
Наслав на нас чорт загін татарський. Хто знає, звідкіля він прийшов, бо мій зимівник не був при шляху, і добре був закритий у гущавині. Наскочили нас ненадійно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацідив татарин ломакою по голові. Я впав без пам'яті на землю і не знав нічого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата і клуня догорали. Скота ані сліду. Не було ані моєї небоги, а двоє моїх діточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голівками. Жінку, відай, повезли в ясир, і ніколи я її вже не побачив. Підвівся я насилу, викопав оцими руками яму і поховав моїх соколят, а сам пішов у світ за очі. Опинився я на Запорожжі у Січі. Тут я сидів так довго, поки не вивчився від одного старого діда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тіло горіховим відваром і з тим пішов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж і поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей відбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.
Від тої страшної ночі не покидав мене сум ніколи, і не покине, хіба що стільки татар-злодіїв наб'ю, що моя помста насититься...
Касян замовк і задумався. Всі мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очі рукою, либонь плакав, і сказав твердо:
— Хлопці, пора лягати спати.
ХІV
Усюди ми бачили весну, та усюди вона інакше виходить: не так у городі, як на селі; не так у горах, як у степу. І не кожному прийде на думку стежити за її приходом і розвитком. Зачинається від прибільшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, і дужче гріє. Від того тане сніг, зима бореться з літом і змагається не попускати свого володіння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снігом, зимний вітер повіє, та таки весна переможе. Приходить теплий вітрець з далеких сторін, забирає з собою усю вогкість і жене далеко на північ. Річки й потоки набирають жовтої води і несуть останки зими геть до моря. Показується перелітна птиця. Крюкають журавлі, лопотять та погегують дикі гуси. Злітаються бузьки і бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квітка. Дерева випускають пуп'янки і все так переміняється. Де недавно була біла плахта снігу, тепер простираються зелені коври. Під небесами жайворонок свою пісеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, відзиваються цілі стада жаб, як лише сонце піде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, із хат висипаються веселі діти, радіючи, що можуть вийти на світ божий. Оживає надія у серці кожного на краще, вільніше життя.
Та не все так бувало на божому світі. Наші батьки не все раділи весною, бо то була пора лихоліття татарського. Не один вітав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набігів. Як лише сніг стаяв, вода сплила і теплий вітер сушив степ, коли стало трави попасти коні, голодна орда бігла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганці в купи, ладили коней, зброю і сирівці ясир в'язати, та в свій поганий край, мов товар, гнати.
Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ і ладився до оборони. Сподівалися того і в Чубовій редуті і, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в різні сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал від пожарів на обрії, то татари так давали хрещеному мирові знати, що вони вже при своїй поганій роботі. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя піде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарські пута попаде, і не побачить більше рідної України, і його не побачить, не приголубить рідна ненька. Сторожа, бачачи далекі попали, хрестилася та молитву відмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".
Їздили щоднини роз'їзди, по кілька миль далеко і верталися ні з чим.
Аж одного дня вернувся роз'їзд із півночі і сповістив, що татарський загін розтаборивсь по цім боці Бога, якихось дві милі від Чубівки. Із табору було чути плач і крики. З того міркували, що татари ясир везуть.
Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рішитися, треба було гаразд розвідатися, яка там сила і чи дасться їм ради. Касян рішився поїхати сам на розслід і з невеличкою дружиною вибрався під вечір. Ждали на нього досвіта. Сторожа пильно зорила за ним з валів. Всі дожидали нетерпеливо. Цілу околицю закривала мряка, як почувся від степу тупіт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:
— Пугу, пугу!
Всі пізнали Касяна. Забряжчали ланцюги і спустили міст.
Касян віддав коня козакові й пішов до сотника.
— Дамо їм раду: це не орда, а табір. Орда пізніше наспіє. Табір вижидає на орду, бо розтаборився неабияк і шатра порозпинав. В таборі є досить награбованого добра, є і бранці. Треба на них скочити, поки орда наспіє. Вони з Поділля вертають. Безпечними почуваються, бо і сторожі не поставили, я підповз під сам табір і їх розмову підслухав. Я лежав недалеко татарської арби і добре чув. Так само непомітно відійшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цілому загонові в чистому полі не дамо ради.
— Як так, то так, — каже сотник. Він вийшов до куреня й запорядив так: — Нинішнє поготівля остане в редуті. Слідити пильно й не спати. Налаштувати всі гармати. Може, ми вернемо аж уночі, тому треба нам мати гасло: "Київ", відзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слід, пали з мушкета. Решта козаків — сідлати коней і поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обідати. Скажіть кухареві, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранців. У Чуба ніхто не сміє бути голодний.
Пішли до куреня, поїли що попало й вже сиділи на конях. Ватага складалася з вісімдесятьох людей.
(Продовження на наступній сторінці)