Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сіріло, начеб ліс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе... Хай би й татарин, а все ж — людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присікатися.
Петро став гукати з цілої сили:
— Гей люде добрі, пустіть подорожніх! Товариш мені занедужав. Рятуйте ради Бога!
— Я тут трохи приляжу, та й відпочину... Мені дуже спати хочеться.
— Не можна тепер спати, — крикнув сердито Петро. — Хочеш заснути навіки, тепер, коли ми людей знайшли? Кріпись, Марку, вже нашій біді кінець. Люде добрі, рятуйте мерщій, душа християнська пропадає...
Собаки гавкали, аж землю гризли.
За тим лісом щось заметушилося, скрипнули десь двері, чийсь голос закричав:
— Пугу! Пугу!
— Христа ради, пустіть, бо загинемо.
— Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу...
— Не роби цього, добрий чоловіче, гріха на душу не бери... Ми подорожні козаки, з шляху збилися, а мій товариш хворий...
— Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба...
Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули двері. Тепер побачив Петро світло.
Перед ними відчинилися ворота, яких Петро досі не помітив.
Він рушив наперед, а Марко впав зімлілий на землю.
— Стій, дурню, — кричав той чоловік, — не йди, бо в рів упадеш, хай спущу міст.
Щось заскрипіло, один чоловік світив смолоскип, другий спускав великий дерев'яний міст півперек рова.
— Тепер ходи!
— Не можу, товариш зімлів, поможіть!
Двоє людей перейшло міст і взяли Марка на руки. Один світив смолоскип і відганяв собак.
— А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
— Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша...
— То ти його ніс? Ну, ну...
— Годі було побратима в біді лишати...
— А лука-то таки не кинув.
Ввійшли в сіни, а звідси в простору теплу хату...
Були врятовані.
Напроти них вийшов із другої кімнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Він був босий і в сорочці. Свої широчезні штани попідв'язував здолу мотузками. Видно було, що він тут хазяїн. Марка казав занести до другої кімнати й покласти на печі. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклі від снігу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горілки. Відтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тій роботі другий старший чоловік.
Марко відітхнув важко й створив очі, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:
— Твій товариш хворий, його треба довший час лічити...
— Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.
— Як Бог схоче, то видужає.
Марко відкрив знову очі, оглянувся довкруги й спитав:
— Петре, де ми тепер?
— У добрих людей, парубче, — каже козак.
На те Петро:
— Ми подорожні козаки, в степу заблудили...
— Хіба я тебе питаю? Бачу, що хрещені, та й цього мені досить. Знаєш, що в Святім письмі говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти голодний, то сідай їсти, а як ні, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.
— Я дуже голодний, бо вже давно не їв.
— Максиме, подай йому з печі вареників, а твій товариш хай вибачить, сьогодні нічого не дістане, хіба — молока.
Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хаті. В першій кімнаті, куди ввійшли з сіней, напроти дверей стояв стіл, застелений білою скатертю. На ньому лежали хліб, сіль, і стояла пляшка. За столом і під вікнами — довгі дерев'яні ослони, застелені багатими турецькими килимами. На стіні — образи в золочених рамах. Понад вікнами — на цілу довготу стіни полиця, а на ній — різна посудина: дерев'яна, мідяна, а то й срібна — миски, полумиски, збанки та чарки. На противній стіні від вікон навішано всілякої зброї: рушниці, шаблі, кинджали, келепи, ножі, все багато сріблом коване.
При дверях грубка з зелених кахлів. Це була світлиця для гостей. Петро зміркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодішньому звичаю не було куплене в краму на базарі, це була воєнна здобича, якою тодішні люде величалися, й про кожну річ уміли сказати, де її здобуто.
В другій кімнаті стояла велика піч на хліб з грубкою для тепла і з припічками, на яких можна було спати. Під стіною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кімната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.
Максим постелив гостям на печі. Марка непритомного ледве туди висадили.
Надворі змагався страшний вихор. Вітер бив скажено об стіни хати, начеб хотів її вивернути. Петро вкрився кожухом. Він був мокрий до самого тіла. Дякував Богові за спасіння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тільки що пережите. Відтак заснув мертвецьким сном. Захріп і Максим на лаві. Один хазяїн не спав. Він шептав молитву за "путешествуючих".
І хуртовина там, на світі, не хотіла вспокоїтися...
ХІІ
Марко став спросоння балакати:
— Господи, я ж не хотів того... я... не хотів його вбити.. раз лише вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповинні побої ще й глузував з мене… Ох Боже, прости мені гріха в передсмертній годині! Петре, Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мій гріх спокутую... а ти будеш... ти мусиш жити... ти ні в чому не повинен... ти втікай мерщій, тут смерть!
Марко скрикнув страшно, начеб справді побачив смерть з косою.
— Дідусю, ой, дідусь прийшли, — говорив, мов врадувана мала дитина. — Йду вже, дідусю, йду зараз... Тільки з Петром попрощаюся... Дідусю, — говорив крізь плач, — я нічого не винен, я вікон ректорові не вибивав, бігме Боже! Дідусеньку, чи далека нам дорога на той світ?.. До Господа небесного... Не лишай мене самого... я дуже боюся...
— З ним щось недобре, — говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвітив свічку. Марко сидів на печі. У нього горіли очі, усе лице було, мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уривані слова.
Козак прийшов до нього й обмацав голову й тіло. Марко його не видів.
Хазяїн закликав Максима, що спав на лаві:
— Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зілля треба заварити.
В тій хвилі Марко крикнув:
— Вже йду! — й скочив з печі в обійми Максима, що його придержав.
— Покладь його на мою постелю.
Пішов хазяїн, приніс липового цвіту, кинув у кипучий глечик і всипав патоки.
Марко не давався Максимові:
— Гайдуки, голубчики, пустіть мене, не віддавайте на муки, не саджайте в тюрму!
Він страшно плакав.
Хазяїн помагав Максимові та заспокоював:
— Не бійсь, синку, нічого тобі гайдуки не зроблять, ти в безпечнім місці між козаками.
Коли діткнулися болючого місця, Марко засичав з болю.
Поклали його на лежанку горі спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого місця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було відмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.
— Здорово вибили, чортові сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.
Хазяїн пішов до комори, приніс якогось сушеного листя, яке розмочив у воді. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям і обв'язав. Тепер обернули Марка і посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.
— Пий це, парубче, здоровий будеш.
У Марка запеклись уста, аж почервоніли. Він жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.
Від того хворий начеб прочуняв. Дивився на всіх наляканими очима:
— Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
— Твій Петро спить, і ти проспися, ти безпечний, ніхто не рушить тебе, і гайдуків не бійся, бо ти між добрими людьми, що тебе не зрадять і нікому не видадуть...
Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову і груди.
Марко дихав важко й заснув.
Хазяїн просидів коло нього усю ніч, зміняючи полотенця. Максим куняв на лаві, далі приліг і захріп.
А надворі не вгавала завірюха.
Вихор вив та свистів на всі тони, бив об стіну снігом. Достоту чортяче весілля завелось там, надворі...
Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Він спав спокійно. Петро прокинувся аж коло полудня.
Перше його слово, як не побачив біля себе товариша, було:
— А Марко де?
— На моїй лежанці. Добре ти спав, хлопче?
Петро зліз з печі й приступив до Марка:
— Що з ним, батьку?
— Нічого, подужає, нехай лише зіпріє добре. Ми його зараз на піч перенесемо та добре кожухами вкриємо.
Перенесли його на піч, у якій горів огонь, наче під хліб.
— Тепер мені розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?
— Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозі в снігу заблукались, з шляху збилися.
— А ви ж знали шлях на Запорожжя?
— Кожна дорога веде на Запорожжя...
— Те-те-те... Як не вмієш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть біг. З Острога не туди на Січ дорога. Не козаки ви, а школярі, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.
(Продовження на наступній сторінці)