Хлопці приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петрові, дивився в його розумні очі та гладив по голівці.
— Слухайте, діти! Підете в світ, а при пильності вийдете на великих людей. Не забувайте ж ніколи, звідкіля ви вийшли. Останьтеся до смерті вірними синами православної церкви, не забувайте за рідну стріху, за наш бідний руський народ. Я вже старий і більше вас не побачу на цьому світі. Поводьте себе так, щоб я міг на тому світі вами радіти. Пам'ятайте, що моя душа і з того світу зоритиме за вашими ділами. А ось вам на спомин від вашого архієрея. — Владика вийняв і дав їм по хрестикові та позавішував на шиї. — Ніколи з цим скарбом не розставайтеся, він вирятує вас із дна моря, — я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русі!
Хлопці були такі врадувані, що не знали, що з ними робиться.
Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцілувати владичу руку, та справив їх на місце. Таке відзначення для кульчичан розійшлось блискавкою між народом. Люде товпилися під вікнами школи, ставали на пальці, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопців, яких бачили щодня.
Тим часом пригода, яка скоїлася вранці з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гільтаїв добрався туди і оповідав, прибільшуючи страхіття: шляхти було там кілька тисяч, усіх напасників перевішали, а тепер лагодяться напасти на город і всіх перерізати. У страха великі очі. Кожний, оповідаючи далі, прибільшував. Донеслось до городської старшини, і всі дуже налякалися. Позамикано всі ворота. Цехмістри скликали свої цехи і роздавали зброю. На валах і мурах города появилися узброєні люде. Народ молився по костьолах, благаючи божої помочі.
Православні, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблі, то відпинали люшні від возів. Треба було вибирати ватажка. Всі шукали за Грицьком, бо лише він міг завести лад.
Шляхта не втерпіла і викликала Грицька зі школи. Стали йому розповідати один наперед одного. З того вчинився під школою великий галас.
— Та-бо говори один, бо нічого не розберу. — Вислухавши уважно, каже: — На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справді було, то хтось із наших остеріг би нас, та ж там живуть і наші люде. Треба справу провірити. Підождіть на мене, лише спокійно, не робіть галасу, не треба турбувати владику.
Він пішов прямо під городські ворота і, вимахуючи шапкою, каже:
— А що там, панове, так заворушились, чи татарів вижидаєте?
Ніхто не знав, що йому відповісти.
— Створіть ворота і впустіть мене до города, а то до завтра не розмовимося.
Сторожа на валах стала нараджуватись і порішили, що не буде ніякої небезпеки, як одного чоловіка між себе пустять.
Створили ворота, і Грицько пішов.
Шляхта за ним кликала:
— Не йдіть, Грицьку, то якась зрада.
Але він на те не зважав, пішов прямо до ратуші, де зібралися райці радити над обороною города.
Усі дуже здивувалися, побачивши його тут. Всі знали добре старого Грицька Жмайла задля його віку і розуму.
— Що у вас, панове, твориться? На війну готуєтеся?
— То ви нам війну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо.
— Свят господи! А вам що у голову набрело? Хіба ж вітання свого владики — то війна?
— Шляхта хоче на город напасти, — обзивається один, — за те, що якісь гільтаї вашого біскупа зневажили.
— Хіба ж то ви тих гільтаїв на наших послали? За те, що вони поважилися, дістали таку прочуханку, що їм відхочеться; кілька навіть повисло на гілляці, і на тім досить. От розумні ви голови. Тому, хто вам таке доніс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справді готово прийти до якої бучі.
— Поручаєтесь нам за безпеку города? — питає бургомістр.
— То смішне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло вміє додержати слова. — Грицько подав бургомістрові руку. — А ви поручаєтесь, що городські гільтаї не будуть нас зачіпати?
— Поручаюсь.
— Отож по тім слові бувайте здорові, а як сонце зайде, йдіть спокійно спати.
Він вийшов із ратуші, бурмочучи під ніс:
— Оцапіли!
Опісля — так у городі, як і на площі біля церкви, — всі заспокоїлися.
Тут до пізньої ночі гомоніло, як в улію.
II
Про те, що того дня в Самборі сталося, довідалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь із Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому і тут розповів усе подрібно, як вітали владику, як побили гільтаїв, що діялося в школі, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька.
Деякі завидували Грицьковому родові, як то між людьми буває. Інші величалися тим. Вістка йшла від хати до хати і, як усе, прибільшувалась. Хрестики, які подарував владика хлопцям, перемінилися на щирозолоті. При тім була велика мошонка з дукатами, які дач владика старому Грицькові на дорогу до того города, до великої школи, якої навіть назвати не вміли.
Грицько Жмайло пересидів у Самборі чотири дні. Вернувся аж по всьому, коли владика від'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кількома значнішими шляхтичами супроводжував його аж на місце. Хлопці вернулися зараз другої днини, на святого Петра, бо нічого їм було тут більше робити, а і додому кортіло їх швидше вертатися та почванитися в селі.
Розуміється, що тепер не мали супокою перед цікавими. Запрошували їх до хати і частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповідати.
Ровесники дивилися на них з пошаною, не сміли до них приступити.
Через тих чотири дні Грицько, держачи в кишені владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике діло довести до путнього кінця. Його мрія здійснилась, а тепер треба було подумати на розум. Він походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як і уся ходачкова братія, не хотів посоромити себе перед князем, бажав виступити зі своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зібрати гроші на перші потреби.
По повороті не давали йому сусіди спокою. Мусив усе розказувати подрібно.
— Не в тім діло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопці в люде вийдуть, як будуть вчені. Тоді всякий спитає: а звідкіля вони? Який їх рід? Хіба неправду говорю?
— Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися...
— Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мій рід не сміє бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усі, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий і овоч.
— Тільки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопців ні з кіньми, ні з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то виходить з того шкода.
— Та яка шкода? —питає здивований Грицько. — Хіба ж вони які гільтаї? Говоріть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.
— Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кіньми на пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопці, та й вони давай розповідати за владику, за хрестики, за екзамен. І зараз усі так заслухаються, що хоч стріляй, не почують. А тим часом товар поволеньки — та й у царину. Товар — то розумна твар, зараз зміркує, що його ніхто не пильнує. Мені вже зробили шкоди на кілька кіп, бігме боже!
— Шкоду-то я вам поповню і вашої ради послухаю, — сказав Грицько.
Він став тепер передумувати, чим би хлопців зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обійстю та думав. Часами говорив сам до себе півголосом, муркотів щось. А далі пішов під остріжок свого шпихліра і вистругав дві ясеневі шаблі на боднарськім стільці.
— Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде піти колись на Запорожжя між козацтво. Не завадить піти вже з чимсь. Либонь, що я їх більше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю і чим на Запорожжі славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлівська штука. Дивись добре...
Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручності і вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаю-
чи шаблю в малих колесах довкруги шаблі противника так, щоби шаблі "аж сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противникові освободити шаблі з того сплету. Відтак нагло зігнути руку в лікті, а тоді шабля противника полетить у повітря. Тоді вже махни раз по голові, та й годі. Ціла річ у тім, щоб виправити руку в кістці. До того треба заправлятися без упину день у день.
Така була теорія Жмайлової штуки, якою Грицько величався і чудеса про те розказував.
Відтепер хлопці не мали іншої роботи, як цілу днину вправлятися. Грицько мірився то з одним, то з другим, і кожного разу вибивав шаблю, як перце.
— Цього тебе ні в якій школі не навчать, а це треба кожному шляхтичеві знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гірші. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву від латинства, від ляшні. Будуть криваві бої. Не лиш вчених нам треба, але і лицарів. Тих, може, ще більше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої діти!
(Продовження на наступній сторінці)