Побачивши ракету на отаманській галері, усі охнули з радості і стали хреститися та дякувати Богу за врятування з цього пекла від неминучої смерті. Судна, наповнені по край водою, плили з натугою у те місце, де вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдаків чим попало.
На світі ставало щораз ясніше, хоч сонце давно зайшло.
Від моря доходило гудіння б'ючих хвиль. Інколи хвиля порушувала воду аж у лимані, і від цього судна колихались.
Сагайдачний вийшов на палубу галери і приказав плисти далі горі водою. Козаки черпали далі воду і робили веслами, пливучи проти води.
Порушались черепашиним кроком цілу ніч. Судна були тяжкі і неповороткі, бо годі було усю воду з них вичерпати.
Вже стало світати, як добрались до острова, про який говорив потурнак.
Острів забовванів здалека, і козаки добували останніх сил, щоб до нього добратися.
На острові, цілком пустім, щойно пробудилось життя, защебетали птиці, заколихались високі дерева. Судна причалили до острова, і козаки стали виходити на берег. Кожний стрясував з себе воду, а далі пороздягались догола, і пішли з сокирами в ліс за паливом та стали волокти до берега сухі зломи та галуззя. На березі запалали ясні огниська. Повиносили з суден казани, порозвішували на триніжках над огнем і стали варити кашу. Пожива була захована в бочках, і тому вона не замокла. Тепер стали викручувати одежу з води і сушили біля вогню.
Знайшовся на байдаках великий волок, його затягли у воду і набрали стільки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з ножами і келепами, щоб побити пійману рибу. Піймали тут сомів, і осетрів, і багато дрібнішої риби. Витягнули кілька човнів на берег, обернули горідном і на цім справляли рибу, мов на столі, рубали на куски і кидали у казани.
За той час походжав Сагайдачний по острову і промишляв, як би тут переждати час, поки буде можна відплисти додому. При ньому держався Антошко і потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранці, бо вони все ще дивились на нього бісом.
Сагайдачний приказав Жмайлові почислити втрату, оглянути байдаки і поправити, що треба, оглянути муніцію і зброю. Він наставив Марка обозним.
Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голодні і знеможені. Щойно, як кухарі зварили їжу, як повиймали з байдаків коритця і всипали вареної страви, тоді в кожного душа вступила.
По обіді поклались на траві відпочити, опісля, як просушилась одежа, і поодягалися. Тоді розпочалось стукотіння коло направи байдаків.
Сагайдачний послав Жмайла з кількома човнами розглянути край моря. Треба було незамітно підглянути, де ділись турецькі судна, чи сторожать лиману, чи, може, пропали в часі бурі.
Жмайло плив, криючись у прибережних очеретах, аж на кінці лиману помітив турецькі галери. Козацькі човни ховалися в очеретах і підпливали далі плесами, які тут були.
Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено на воду човен, в який залізло двоє гребців і двоє турків. Вони поплили горі водою.
— Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть.
Турки минули козаків і плили далі. Тепер за ними стали козаки підкрадатися, все ще ховаючись поміж трощею. Як вже відплили від моря шматок дороги, Жмайло каже:
— Чого нам тепер їх соромитися, ми їм тепер заступимо дорогу і — на аркан.
Козацькі човни виплили на чисту воду і подались за турецьким судном, поспішаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що це турецьке судно. Лише як наблизилися, пізнали помилку. Вони завернули свій байдак, думаючи втекти. З турецького човна показались два дула рушниць. Та в тій хвилі один весляр підняв весло і вдарив турка по голові, а другого штовхнув веслом в груди так, що він впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярі стали кликати до козаків:
— Ануте, брати, до нас! Ми турецькі невольники.
Жмайло кликав до них:
— Витягніть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути...
А турок, що упав у воду, вхопився руками за човен і хотів його вивернути. Гребці не давались, поки надплили до них козаки. Піймали турка за шиворот і витягли до себе. Він був мокрий і дуже задихався, ледве дух переводив.
— Ви пливіть за нами, — каже Жмайло, — а коли б тамтой очуняв, то привезіть його живого теж.
— Що привезли? — питають козаки, як Жмайло приплив до острова.
— Гостинця від султана.
Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За товмача став Ібрагім. Він став його розпитувати.
А турок — ні словечка. Стоїть і дивиться з погордою і страшною лютістю на козаків.
Треба його було припекти. Сагайдачний обіцяв йому, що коли скаже правду, то його помилують. І турок послухався та розказав таке:
— Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти з пристані до Бургаса. Паша вирядив зараз погоню з двадцяти воєнних кораблів, котрі в пристані були під рукою. Турки думали, що ще застануть козаків у Варні. Але приплили запізно і пустилися здоганяти. І були б, певно, здогнали, бо поставили по дві пари веслярів до одного весла, щоб гребли напереміну. Та їм перебила буря. Чотири кораблі потонуло. Осталось ще шістнадцять, і ті розставились при кінці лиману так, що нікуди козакам перекрастися. На кораблях є гармати. Кораблі стоять на якорях боком з налаштованими гарматами. А щоби пливуча з ріки вода не пообривала якорі, то поприпинано їх збоку, ще й від ріки. Вони там можуть стояти хоч би місяць, бо харчів у них доволі. Паша, висилаючи флот на козаків, загрозив ватажкові, що коли б козаків не розбив і не знищив усе військо, то немає чого вертатися, бо жде його неперемінно смерть. За підмогою послав ватажок до Хаджі-бея і до Очакова, і ні одна козацька голова звідси не втече.
Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далі робити, щоб звідсіля видістатися? До цієї пори зробив добре, що потурнака в усьому слухався; коли б не сховалися у лиман, то досьогодні турки були би їх розтрощили. Тепер хіба знову в потурнака ради питати? Ні, треба щось путнього самому видумати. Годі все робити чужою головою, а потім зібрати признання за те, що другі зробили, і стати мальованим отаманом.
Отож перша річ — виплисти на море і або перехитрити турків, або таки в одвертім бою їх поконати, і то раніше, чим наспіє їм підмога з Хаджі-бея.
Одній половині війська сказав спочивати. Другій частині приказав рубати в лісі великі дерева, пообчимхувати гіллячки і на мотузах пускати на воду.
Застукали в лісі сокири, і повалилися столітні велети, здавалося, що цього лісу не ткнула ще сокира, як довго він є. Багато лежало зломів і гнило на місці. То був праліс.
Частини мінялись. Уставляли на галерах найтяжчі гармати, котрі забрано з Варни.
Усюди сам Сагайдачний доглядав роботи. Козаки підганяли до роботи одні других. Сагайдачний пішов на часок на свою отаманську галеру припочити, як почув на галері в комірчині стони. Він устав, і пішов на те місце, та слухав. Стони повторялися. Він хотів відчинити дверцята, та вони були замкнені, і ключа не було. Шарпнув з цілої сили і виважив двері: там лежали усі три турецькі бранки, майже неживі. Про них цілком забули, замкнули двері на ключ. Вони були налякані, голодні, що ледве дихали.
— Що з вами, діти?
— Ми не знаємо, — говорила одна слабким голосом, — даремно ми кричали і плакали, ніхто до нас не приходив...
— Зараз буде все, та виходьте з цього льоху на палубу.
Сагайдачний приказав Антошкові принести їм їсти.
— Гарну вони свободу здобули, голод був би їх зморив. Та годі, серед такої метушні можна було про три красавиці забути...
Сагайдачний заповів, що перед досвітом рушають в дорогу. Запорядив отаманам таке:
— У першій лаві йдуть галери з великими гарматами і більші козацькі судна. Кожна галера і більше судно держатиме на мотузах по кілька зрубаних велетів, наче гончих собак на припоні, їх пустити на воду передом. На даний знак треба випустити з рук бервена, відв'язуючи або відрубуючи мотузи. Тоді треба галери і судна веслами здержати на місцях, чекаючи знову знаку.
Усі прикази переходили від судна до судна.
В другій лаві стояли менші судна з гаками і мотузяними драбинами, котрі мали поспадати на турецькі галери, загачувати і здобувати.
Як же рушили з місця, говорив потурнак до Сагайдачного:
— Ти, отамане, гарно обдумав діло. Коли усе виконається як слід і добре розмежиться час, то турків чорти візьмуть.
Усі завважали, що на Дністрі прибуло води. Вона була жовта і каламутна. Десь в Галичині великі дощі впали. Сагайдачний знав добре свою ріку.
Тепер при першім світі побачили на обрії турецькі кораблі.
Усе так було, як говорив турок. Вони стояли боком один за другим; майже цілий лиман загородили. Турки завважили козаків теж. На палубах заметушились люде і накликали себе.
Коли зблизилися на віддаль стрілу з гармати, судна задержалися і попускали бервена.
Наче гончі собаки, коли їх попускаєш з припону, рушили велети наперед прямо, мовби їх з лука вистрілив. Вода була така рвучка, що треба було з цілої сили робити веслами, щоб судна спинити. Сагайдачний не відводив ока від турецьких суден, цікавий, як поведеться його штука.
Вода несла бервена з великим розгоном. Турки цього не помітили, бо жовта, каламутна вода закривала все.
Аж вдарила з великою силою в турецькі кораблі, ломлячи боки. Вони задрижали і обертались, крутились, зразу придержувані якорями. Деякі, діставши діру в боці, набирали води і стали потопати.
Тоді підніс отаман булаву і крикнув:
— Рушай!
Піднеслись вгору весла і байдаки рушили вперед.
(Продовження на наступній сторінці)