З того, що кілька днів була гарна погода і сонце нагрівало, назбиралося під вечір у повітрі багато пари, яка затягла туманом і море, і його берег.
Це було якраз на руку козакам, бо могли непомітно плисти. Жук розвинув свої судна в довгу лаву і, коли настала темна ніч, підплив до пристані.
Розвідчі човни закралися передом до пристані всередину і донесли отаманові, що там стоїть багато турецьких галер і суден, на яких не чутно ніякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях, а людей там дуже мало.
Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цілу пристань, особливо від Царгорода, щоб туди ніяке судно не перекралося. Другі байдаки запливли у пристань.
На них заблищали іскорки від кресива, яких прислоняли до пристані полою, і смоляні галушки посипались на помости турецьких суден. За хвилю почулося в різних місцях тріскання лускаючих куль, куски гарячої смоли розліталися по смоленім помості. За часок усе те спалахнуло ясним полум'ям, судна зачали горіти. Від них займалися й ті, що не досягла їх смоляна куля. В цілій пристані постав великий пожар. Тоді козацькі судна повтікали на море і стали поруч других у колесі.
Ціла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспішали до пристані. Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, які ще були цілі, і поспішали ви-дістатися з вогню на море. Та тут натрапили на ланцюг козацьких суден, козаки зачіпали втікаючих гаками, вскакували на судна і вибивали усіх впень, а судно —забирали. Тепер турки догадалися, хто їм запалив флот.
А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристані вчинився пожар, заплив зі своїми суднами у лиман Девни і поплив горі річкою. Звідсіля побачив він, яке пекло зчинилося у пристані. Сагайдачний підплив аж під мур замку. Тут було темно, світло пожару туди не доходило. Кільканадцять мотузяних драбин загурчало в повітрі. Гаки позачіплялися за вершок муру.
Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руці поліз перший по драбині, слідом за ним поліз Антошко з ножем в зубах.
Відразу показалося кільканадцять голів. На вершку муру вже було ясно від полум'я. Сагайдачний біг муром до дверей башти над воротами.
Зараз при самім фортечнім мурі стояли від середини будівлі. Їх криші сягали боком аж до вершка муру.
Ніхто не звертав увагу на ті тіні людей, що бігли здовж муром.
Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось сунулося по криші, а далі впало на подвір'я. Він оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав хлопець та ще бешкету нам наробить".
Він тепер пустився бігцем, щоб чимшвидше взяти башту.
Зараз з муру вели двері до башти. Крізь щілину побачив Сагайдачний світло. Він заглянув туди, всередину. На столі блимав каганець, хитаючи своїм малим світлом. Було тут кілька турків. Один, старший, сидів на помості і курив свій чубук. Один проходжувався мовчки по хаті, а кілька спало на своїх лежанках. Вони не показували по собі, щоб пожар у пристані їх турбував. Впрочім, їх діло було сторожити на башті, а не в пристані.
Сагайдачний стояв з кількома козаками під дверима. Він порозумівся з ними шепотом, і кілька дужих козаків підперлися плечима під зачинені двері. Потиснули з цілої сили і виважили із бігунів. Двері впали, а козаки кинулись на збентежених турків і порізали всіх в один мент, що і крикнути не було коли.
Сагайдачний дивився по стінах і тут, біля дверей, побачив на кілочку великий ключ.
— Піти до наших, щоб Марко мерщій підступив з військом під ворота. Взяти смолоскипи і ракету червону, одну, другу.
Сам пішов другими дверима і тут зараз потрапив на східці, що вели вниз. За ним пішли козаки.
Збігши надолину, зараз на другім кроці наткнувся на якогось лежачого чоловіка і трохи не впав. Кинувся до воріт і тут побачив у сутіні когось, що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору почувся шепіт:
— Це я, Антошко. Я впав з криші, та аж сюди напомацки забрів.
— Де вартовий від воріт? — питає Сагайдачний, шукаючи замка.
— А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я підступив непомітно і зацідив його лобом у живіт. Хотів я відчинити ворота, та вони, кляті, не даються.
Сагайдачний перекрутив ключем замок і при помочі козаків відсунув великого засува, що заходив через цілі ворота у діру в мурі. Тепер відчинили замкові ворота на оба крила. За хвилю надбігли козаки з берега і всипались на подвір'я.
— Треба засвітити. Кидайте смоляні галушки на кришу.
Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, і криша зайнялась та стала горіти.
Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непрохані гості. В замку стали сурмити на тривогу. Яничари повибігали з своїх домівок, на майдані стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарів з шаблями. Яничари не могли очуняти і гинули на козацьких шаблях. Та яничарів виходило щораз більше, і тепер стали оборонятися.
З горючих будівель виходили розпучливі крики невольників:
— Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.
— Хлопці! Розбивайте двері, бо невольники згорять.
Козаки стали розбивати двері, і звідтіля вибігали поковані в кайдани люде. Вони кинулись теж розбивати двері у інших будівлях. Вони вхопили велику колоду і гатили в двері, мов таранами. Зараз стали розбивати кайдани чим попало. Помагали одні другим. Хто вже був свобідний, хапав в руки ломаку та йшов з козаками на яничарів.
Між яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнім дзвінким голосом. На те яничари поставились під муром в трикутник і стали завзято відбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею наголо. Був це дужий високий чоловік з чорною бородою. Тепер даремне силувались козаки розбити яничарів, котрі оборонялись шаблями і бердишами, що небезпечно було до них підступити.
Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву і стали штовхати у яничарів, мов тараном:
— Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарів, котрі з криком та прокльонами падали на землю. Від тих ударів трикутник розбився. Яничари розскочились, і на них напали козаки з шаблями. Тепер вже обороняв кожний сам себе.
Високий старшина скочив з недобитками під мур і тут став оборонятися. А видно, що мистець був на шаблі і стинав голови, мов маківки тим, що на нього наступали. Тоді виступив поперед Марко Жмайло.
— Лишіть мені його, товариші, хай поміримось. На хвилю припинився бій. Кожний хотів бачити той лицарський двобій. Одна і друга сторона поставила свого, найстаршого борця на шаблі. Знайшов свій свого.
Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
Марко ні раз не збентежився. Заплів із його свою шаблю. Короткий млинець — і шабля турка вибита, полетіла геть у воздух.
— Живого берімо, — кричали козаки.
Та вже було пізно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, і голову відрубав одним махом.
Усі крикнули. Яничари пішли врозтіч, і хто не вспів скритися, той гинув напевно. До Жмайла приступив один невольник і каже:
— Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч він і турок, але добра, лицарська була людина, нашим катом був хто інший.
— Тим я не турбуюся, пропало. Він був би мене, певно, не пощадив, коли б мені шаблю з руки вибив.
— Як ми того потурнака Ібрагіма піймаємо, то спалимо його живим.
— Шукаймо за ним, братики!
Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли інші.
На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертій одежі. На голові у нього не було чалми, і він світив оголеним лобом. Він був скривавлений. Дрижав усім тілом. Знав, що з ним невольники зроблять.
— Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
Вели його попри Сагайдачного.
— Давай його сюди, — крикнув, — то наш бранець.
— Він наш, ти до його не маєш ніякого права, — кричали розбішені невольники і вели потурнака далі, поштовхуючи.
— Ми тобі відплатимо за всі наші кривди, — відгрожувались.
— Сюди давай! — скрикнув Сагайдачний і стукнув ногою. Та коли і це не помогло, він став бити плазом по спинах.
— Я тобі дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволі визволили?
До Сагайдачного пристало ще кілька козаків і так з бідою вирвали Ібрагіма
з-посеред розбішеної товпи.
Ібрагім став перед Сагайдачним і зараз упав йому в ноги:
— Помилуй мене та спаси, повік тобі вдячний буду. Не пора мені зараз без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрібний.
Сагайдачний поступився назад і плюнув:
— Не каляй моїх козацьких ніг твоїм потурнацьким язиком. Вставай і відповідай, що тебе питати буду. Де суть каземати і льохи, де мучаться упірні невольники?
— Я покажу.
— Де скарбниця твого паші?
— Покажу.
— Де зложена зброя і воєнні прибори?
— Усе покажу.
— Де палата твого паші?
— В городі над морем. Там його статки і гарем.
— Гаразд! Тепер поведеш моїх людей і все покажеш, а коли збрешеш, то віддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знімуть.
Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
— Візьми кілька десятків козаків. Цей потурнак покаже тобі, де що є, поперед усього випусти невольників. Вони, либонь, приковані до стін...
(Продовження на наступній сторінці)