Посідали за стіл. Кричевський сидів біля Оленки, на душі його було радісно.
За їжею сиділи всі мовчки. Та коли принесли меду, котрий Богдан сам із своєї пасіки ситив, язики порозв'язувалися, пішла весела розмова. Почали від останнього походу. Кричевський говорив:
— Відколи я служу в козацькому реєстровому війську, ні один похід так не повівся, як цей останній, і ні один не мав для мене таких дорогих, таких неоціненних наслідків, як цей...
Він кинув на Оленку таким любим, гарячим поглядом, що від нього найтвердше, льодяне серце розтануло б на віск.
Оленка, що ввесь час не підводила очей від тарілки, почула на собі цей погляд і зашарілась.
— Дай Боже, в щасливу годину! — сказала пані Ганна.
Хоч не сказала, на яку щасливу годину заноситься, та всі відгадали. Оленка спаленіла й закрила обличчя долонями.
Щоб визволити Оленку з клопоту, Кричевський звів розмову на іншу тему.
— Між бранцями найшов я молодого парубка, не більш вісімнадцятьох років. Такий був виснажений, що певне не був би доплентався до Криму й сьогодні його білі кості було б обглоджувало степове гайвороння. Досить сказати, що до річки вели його інші — сам не був би зайшов. Цей хлопець звернув на себе мою увагу своїми розумними очима. Назвав себе Марком, а далі не знав нічого сказати. Як ми бранців привели до Чигирина й я його питав, куди його відіслати, він казав, що родом з Волині, але просив нікуди його не відсилати, бо він круглий сирота, а повертатися на панщину не хоче. "Залишись,— кажу,— будеш козаком". "Мені того й треба було,— каже,— я давно про це мріяв, та не знав, яким побитом мені на Україну перебратися,— та ось татари мені пособили". Задержав я його й наказав учитися грамоти. І що ви скажете: вчора вже пробував читати склади. А зручний на всі руки!
— Багато між нашим народом таких талантів пропадає,— сказав Богдан,— не раз просто дорогоцінні перлини на гній викидають.
— Хто ж тому винен? — спитав Кричевський.— Самі! Перед панами коримося, перед чужими в дугу гнемо наші спини. З цим усім треба зробити раз лад! А тепер настає саме час Мусимо знищити магнатів, переломити їх буту й непокірливість королеві.
— Велика сила короленята! — завважив Хмельницький.
— Але по козацькому й королівському боці сила більша. Україна велика. Козацтво й те дрібне православне шляхотство, що ще своєї церкви держиться, за нами стане.
— Та й між магнатами нема згоди, це можна використати. Та я на те не дивлюся, що вони між собою за чуба деруться. Мене серце болить, що від панів бідний козацький народ терпить утиски та що православна віра загибає. Вся моя турбота — як усьому цьому зарадити...
— Не лише український народ терпить від магнатів, а й уся Польща з королем. Він бачить, що до катастрофи йде, та не може тому зарадити — має зв'язані руки пактами. Усі говорять, що король — лялька в руках магнатів. Що захочуть, то можуть від нього вирвати, до того всього грозять йому бунтами. Ти знаєш, що коли б татарва хотіла перейти собі аж до Торуня та Гданська, то могла б це зробити. Для магнатів треба тільки спокою — хоч би він їх і упідляв, хоч би був гнилий, аби лише ніхто кишені не зачіпав, щоб сито, вибачливо та несухо попоїсти. Вони б шкуру з мужиків поздирали, щоб татарам заплатити.
Оленка прислухувалася до розмови. Вона добре придивлялася, як її батько зі своїх підданців знущався, як здирав із них останнє та зносив золото до свого льоху. Вона здавна відчувала, що простому народові діється від панів велика кривда. Та вона не бачила спромоги допомогти йому визволитися з-під панської кормиги. Слухаючи Стаха, вона набрала віри, що можна приборкати багатіїв-панів та визволити народ з-під панського ярма.
Вона дивилася на Кричевського, мов на святий образ, і захоплювалася його словами. її очі палали вогнем. її дорогий Стах — справжній лицар. Він — лицар, а вона?
Оленка нагадала собі, як він там, над Інгульцем, на полі, заповів їй, що вони повінчаються. Злякалася цього. Ні, ні, це противиться її обітові, який вона зробила перед Богом: коли Господь визволить її від того ненависного мучителя, вона піде до монастиря. Чи можливо їй буде вийти щасливо з цих супротивностей? Опертися Стаховій волі дуже важко: він лицар, вона слаба, знесилена, потоптана жінка. А коли не встоїть, то прогнівить Бога. Вона почувала себе, як той, що весело біжить рівним шляхом — і нараз несподівано опиниться над пропастю.
Вп'ялила знову свої очі в тарілку. Так, так, для неї вже нема вороття. Не для неї земне щастя, якого вона ніколи не зазнала...
— Все це правда,— говорив Стахові Хмельницький,— тут сили треба. Козаки є сила, та їм треба проводу. От якби живий був тепер Сагайдачний!
— А чом би тобі не стати Сагайдачним?
— Мені? Хто такий я? Велике діло — сотник Чигиринського полку! Сагайдачний, великий організатор Запорозького Війська, пострах татарви та Туреччини, великий оборонець церкви рідної — і той почував себе заслабим для такої справи! До того ж тоді панував Жигмонт III, котрого, крім єзуїтів та їх приклонників, ніхто не любив. Тоді легше було зірвати народ до повстання. А тепер у нас Владислав, на котрого вся єзуїтська партія ремствує за те, що дав полегкості православній церкві.
— Мене, Богдане, ти не зрозумів. Не на короля ставати треба, а за короля — проти панів-магнатів. щоб розпутати короля із тих кайданів, що на нього наклали магнати пактами. Правда, ще не час починати це робити, але думати над цим мусимо.
Обід скінчився доволі пізно. Кричевський не хотів залишатися на ніч і від'їхав. Оленка прощалася з ним, як колись, у дні їх короткого щастя. Кричевський на прощання не сказав ні слова, а лише поглянув глибоко в її очі. В тому погляді були всі його спочування, всі його бажання.
Минуло від тої днини доволі часу. Оленка жила в Суботові. Відживала після страшних переживань, заспокоїлася, дійшла до рівноваги серед спокійної хуторянської тиші під опікунчими крилами пані Хмельницької і материнським оком старої Горпини. Вона придивлялася до хуторянського життя, й воно почало припадати їй до серця. Бачила, як тут легко загладжувалися станові нерівності. Тут усі вважали одні одних за рівних.
Ні пані Ганна, ні Горпина не заводили розмов про монастир, наче б про це ніколи тут і не згадували. Це мав вирішити час. Кричевський приїздив сюди часто, хоч із Богданом щодня бачився в урядових справах.
Нарешті до Кричевського прийшли давно нетерпляче вижидані листи: до нього самого — від гетьмана Конєцпольського з Варшави й від його милості канцлера Оссолінського, до козацтва — на руки полковника Кричевського.
Гетьман висловлював своє признання за розгром орди над Інгульцем і подяку для полку. Другий лист його — була грамота на землі не дуже далеко від Чигирина для милостивого пана Станислава Кричевського, полковника реєстрових козаків його милості короля. До грамоти був долучений щирий власноручний лист гетьмана з бажанням щастя й фортуни.
"Тепер, пане Станиславе,— писав гетьман,— коли таким щасливим припадком ти віднайшов свою Оленку, не буде більше перешкод для твого щастя. Тепер твій тесть не посміє колоти тобі в очі твоїм худопахольством, бо коли добре й розумно загосподаришся на своїй землі, то буде з чого утримати жінку й сім'ю. З душі рад би бути на твойому весіллі, та моє підірване в службі для отчизни здоровля не дозволяє мені на таку далеку дорогу. Але я тебе щиро благословляю, мов твій рідний батько".
Цим листом Кричевський більше тішився, ніж грамотою на землі. Листа він покаже Оленці й ним ослабить її охоту йти до монастиря.
Лист Оссолінського був не такий важний. Це був лист секретний. Оссолінський наказував вислати як стій до Варшави трьох визначних козацьких старшин до його милості короля. Справу треба перевести дискретно, без розголосу. Треба видумати якусь справу, в якій, мовляв, козацтво висилає депутатів до його милості короля.
Цей лист Кричевський сховав до скрині й замкнув на ключ. Як тайна, то тайна. Та перед Хмельницьким у нього таємниць не було. Обидва будуть вирішати, кого з козацької старшини посилати.
І Кричевський дав прочитати Хмельницькому обидва листи.
— Гаразд! — сказав Богдан.— 3 цього може щось путнє вийти. Кого ж ти гадаєш післати?
— Передусім — тебе, а щодо інших — порадимося. Може б, Івана Барабаша, черкаського сотника, та Івана Білаша, білоцерківського полковника. На них пани дивляться ласкаво. А кого ж би ще?
— Може б. Максима Нестеренка, корсунського полковника,— запропонував Богдан.
— Добре. Напиши зараз листи, щоб негайно сюди приїздили.
— А не догадуєшся ти, чого нас кличуть?
— Мені здається, що в справі тої коаліцї,— відповів Кричевський.— Бо справді, чого ж би? Ти, Богдане, добре обдумай, чого козаки для себе мають жадати за свою прислугу. Я знаю, аліянти вимагають, щоб до війни конечно козаків брати, і хоч би король і не захотів, то вони його присилують. Треба держатися твердо, щоб знову не нагодували самими обіцянками, як тоді Сагайдачного.
Незабаром Оленка, як Кричевський приїхав у Суботів, спитала його, що воно в Польщі твориться, коли козацька старшина до Варшави вибирається?
Замість відповіді Стах дав їй прочитати обидва листи з грамотою і гетьманським письмом. Він дивився пильно на неї, коли вона читала. Хотів пізнати, яке вражіння на неї зробить лист.
(Продовження на наступній сторінці)