Стаєнний вийшов і по дорозі попрохав паничів до стайні. Стах помітив, на свою втіху, що тут було на що дивитися. Коні, наче повибирані. Не знаючи, що пан визначив для нього коня, він почав роздивлятися і вказав на одного, що на ньому мав охоту проїхатись,— а це саме й був "варіят". Стаєнний як стій коня осідлав і вивів на двір, перед стайню. Стах коня погладив, заговорив кілька ласкавих слів і птахом опинився на сідлі. Це була для коня несподіванка: ніхто досі на нього так не вскакував — досі його все два парубки мусили з усієї сили держати, а один підсаджував вершника.
Кінь спершу й не стямився, що з ним сталося, та потім почав показувати свої звичайні штуки: ставав дуба, викидав задом, кидався несподівано на боки, та Стах сидів на коні, мов прикований. Гарцюючи, заїхав перед веранду палацу. Стах помітив у вікні білу голівку Оленки. Вона заховалася була за завісу й із-за неї дивилася на гарцювання; коли раптом помітила, що Стах дивиться в її вікно,— люб'язно всміхнулася. Кричевський дуже зрадів: "За такий один усміх варто й голову собі скрутити на "варіяті",— подумав він.
Кінь ставав щораз спокійніший, побачивши, що вершник за нього сильніший. Стах іще кілька разів проїхався довкруги великого кльомбу перед верандою, кілька разів глипнув у вікно Олени й почвалав отвореними воротами в поле з вітром наперегони... Служба, що це бачила, не могла з диву вийти, яку силу має той краківський панич. Кілько то вершників, і то добрих, цей чортівський кінь понівечив, і ніхто собі з ним не дав ради. Пан Крушвіцький саджав на нього підданців, що провинилися. А Стах ганяв полями, поки здорово не втомився, й приїхав додому. З коня відлітала великими клубами піна. Стах віддав коня стаєнному й наказав витерти його досуха соломою.
На герці молодого студіоза дивився й Крушвіцький крізь своє вікно. Спершу думав, що кінь панича рознесе, та коли помітив, що юнак добре тримається, закусив з досади губи. "Його б я радо взяв на маш-таліра уїжджати моїх верхівців",— подумав, собі.
У своїй кімнаті застав Стах Адама.
— Ти, Стаху,— мистець! Де ти такого навчився?
— Я мав доброго вчителя, одного козака, що в нас проживає. Він мене вчив, що не раз і на плач збиралося. Та що ж? Як я маю бути вояк, то неабиякий,— не хочу нашому шляхетському родові ганьби вчинити. Дивно, що тебе, Адаме, до кінної їзди не тягне: хіба може бути щось гарніше, як на доброму коні — отакому, як той, у твого батька,— летіти з вітром уперегони?
— Мені, бачиш, цього не треба. Не військову кар'єру мій батько мені придумав. Я постараюся дістатися на королівський двір, буду здобувати собі там симпатії, робити знайомства з великими людьми — це безпечніше, ніж іти на війну й ризикувати своїм життям ні за що.
— І бути вічним лизунчиком, вважати, щоб не втратити нічиєї ласки...— додав Стах.— Ні, спасибі за таку кар'єру. Для мене воєнна слава цінніша. То чого тут сперечатися? Хто що любить!
Це була перша суперечка між приятелями. Та Стах цим не зраджувався. Думав, що Адася не було кому навчити їздити на коні. Він поклав собі поговорити про це зі старим Крушвіцьким.
За обідом Крушвіцький почав розмову похвалами для Стаха за його мистецьку їзду.
— Цікавий я знати, де вашмосць цієї штуки навчився. Чей же не в ліцеї патрів єзуїтів!
— Дома навчився, від старого козака, що в нас на хуторі віку доживає. А мені дивно, що у вашої милості така гарна стайня, а мій приятель Адась із неї не має охоти користати. Хоч він не вибирає собі військової кар'єри, та все ж шляхтичеві ніяково не вміти їздити на коні. Коли, ваша милість, признаєте мені знання цієї штуки, то, може б, Адась скористав із мого побуту у вашої милості і привчився. Я рад, послужити тому, .як досі.
— Будь ласка,— відповів Крушвіцький.— Віднині, Адаме, підеш під руку пана Станислава. Пан Станислав вибере тобі відповідного коня з моєї стайні. Тобі, пане Станиславе, я вдячний, що ти перший пізнав вартість мого "варіята". Досі всі на нього нарікали, і я вже мав думку його продати або, як річ безвартну, казати застрелити.
— Була б велика шкода,— сказав Кричевський,— це дуже вартний кінь, лише не було для нього відповідного доброго вчителя.
— Ваша правда. Мій машталір іще сьогодні дістане двадцять п'ять бізунів за невмілість...
Кричевський зжахнувся.
— Мені здається, що машталір тут ні при чому. Йому казали робити те, чого він не вмів, і він мусив робити, що казали. На вчителів коней найкращі — козаки. Такого б де вишукати!.. Підданці таких речей не розуміють...
Коли зійшла мова на ці теми, де Стах вважався за найбільшого знавця, йому прийшло нараз на ум таке, про що досі й не думав.
— А може б, із мого побуту скористала й панна Олена й навчилася кінної їзди? Моя сестричка в такому самому віці й чудово їздить на коні. Я її навчив би...
Оленка, почувши ці слова, страшно зачервонілася. Вона кинула на Стаха благальний погляд, наче б просилася в нього дарувати їй життя. Крушвіцький зморщив брови і сказав, здушуючи в собі гнів:
— Моя дочка гусарином не буде. Їй цього зовсім не треба.
Стахові зробилося ніяково.
Зараз опісля повставали всі від столу.
Стах не міг заспокоїтися. Він догадувався, що зробив Оленці прикрість, та не міг зміркувати, яка цьому причина й чого старий так розгнівався.
Але відтепер щодня відбувалася Адасева наука, та виявилося, що Адась найменшого зрозуміння тої штуки не має. Треба було починати від початку, як на коні сидіти, бо Адась боявся щохвилини, що впаде.
Кричевський був дуже терплячий і витривалий учитель. До тижня вже виїжджали в поле. Найбільше радів він із того, що на цю науку та Стахові герці дивилася все з того самого вікна Оленка й посилала йому приязні усмішки.
А так бачилися лише за столом. Часом, коли старий Крушвіцький не бачив, очі обох стрічалися. Цього поки що обом було досить.
Минулися два тижні. Стаха ніхто не спиняв довше, хоч ніхто його й не виганяв.
Від'їхав сумний. Здавалося, що залишає тут частину своєї душі. З ним був його слуга, чи, власне, вірний друг і товариш Максим. Він увесь час поміж службою вертівся й більше дечого довідався, ніж панич. Він зазнайомився з дівчиною Катрусею, що при панночці прислуговувала. Від неї довідався, що панночка дуже собі панича полюбила, що дуже радо про нього з Катрусею розмовляла.
Про це Максим розказав Стахові. Катруся й Максим стали мимохіть сполучниками поміж молодими людьми.
Тепер, коли вертали до Кричева, мали про що обидва говорити, сидячи на возі один побіч одного.
У Кричеві всі нетерпляче чекали Стаха. Всі помітили, що він від минулого року сильно змінився. Кудись поділася його веселість. І полюбив самоту: сяде, було, в кутку й думає або сяде на коня й їздить самітно полем.
Сам старий Кричевський за господарством не дуже помічував цю зміну, та перед материним оком сховати її було важко: материнське серце відчуло, що синові щось дошкулює, й вона взяла сина на сповідь.
Стах любив дуже свою добру маму, не мав перед нею ніяких тайн, то він щиро й визнав перед нею, що йому лежало на серці.
— Не тобі дивуюся, моя дитино. Це твій час, тільки я боюся, чи й тебе люблять?
— О так, матусю! Я не з одного переконався, що Оленка мене теж любить.
— А що старий на це? З твого оповідання я бачу, що він погана людина, а з оповідання сторонніх людей знаю, що це непевний пташок, той пан Крушвіцький. Треба поговорити з татом, та це залиш вже мені.
Старий Кричевський вислухав, що йому сказала дружина, й прикликав Станислава.
— Стаху мій, ти знаєш, я тобі не ворог. Мені мама розказала все. Та, признатися тобі, мені це не по нутру. Ти не знаєш, хто такий той Крушвіцький, а я знаю дуже добре. Це не шляхтич; а герб, яким він печатається,— дуже підозрілої вартості. Він багач, але всі знають, що доробився він майна нечесним способом, з кривдою інших. Це в мене найважніше, і я б не радий був, щоб до нашого родинного бездоганного гербу припхався якийсь підозрілий приблуда...
— Тату, послухайте й мене. Дочка прийме моє прізвище, й походження її затреться. Я знаю, в якій вона неволі живе при батьку. Він хоч дуже багатий, а не соромився, щоб його син-одинак, той мій товариш, голодував і щоб я йому допомагав...
— Це гарно, що ти помагав йому в біді, але це ще не причина, щоб ти залазив у цю підозрілу родину. Подумай над цим, Стаху, й покинь цю думку. Дівчат у нас шляхетських і гарних багато, є в чому вибирати. І ти ще маєш доволі часу. Ти ж іще молодий, ще не покінчив шкіл, таких тобі конечно потрібно для військової кар'єри. Ріллею я тебе наділити не можу, бо на всіх не стане, а не хочу, щоб із мого роду розродилася шляхта загонова, що опісля мусила б піти на службу магнатам. Не дай цього, Боже,— краще б мені вас всіх у могилу повкладати й самому з вами лягти...
Стах випростався на ввесь зріст.
— Тату, я вашій волі не хочу противитись. Я піду до війська, бо до цього чую в собі хист. Але я мушу дослужитися, щоб мати спроможність удержати жінку...
— Твоя самовпевненість мені подобається, і я гордий на такого бравого сина. Досі ти поводився у школі так, що я не мав найменшої причини бути з тебе невдоволеним. Міркую, що так воно буде й далі. Та все ж моя рада не тратить через те вартості: тобі ще справді час, і краще подумати над цим тобі, певно, не завадить...
(Продовження на наступній сторінці)