А Чорнота пішов прямо на замок і став розпитувати про гайдука Максима Онацького. Йому сказали, що Онацький поставлений сторожити важного в'язня, що вже зістав старшим і у великій ласці пана підстарости Чаплінського. Гайдука, що таке йому розказував, запросив Чорнота у найближчий шинок і почастував медом.
— А нащо тобі Онацького треба?
— Маю пильне діло до нього. Я в переїзді з Києва, в далеку дорогу вибираюсь, аж у Царгород, а що ми собі добрі знайомі, а він бувалий чоловік, то хотів його розпитати, краще випиймо ще по чарці.
А як вже випили по якійсь там чарці, Чорнота питає:
Може, я таки даремно дожидаю його... У нього тепер певно багато роботи, коли таке відповідальне діло йому поручили...
Не турбуйся, сам піду його закликати... Там є й другі, що пильнуватимуть...
Яку ж то мацапуру Онацький стереже?
То сотник реєстровий Хмельницький, коли знаєш... Його ніччю привели...
— В добрі руки попався, Онацький стереже, мов пес. Тепер гайдук повів Чорноту до стражниці і викликав
Онацького.
Онацький пізнав відразу вчорашнього козака, але нічим не зрадився. Чорнота став його обнімати та пригадувати, як то вони колись любо з собою жили. А говорив так швидко, що не дав Онацькому прийти до слова. Онацький догадався, куди він міряє, і собі ж став говорити небилиці.
Другим гайдукам надокучилось слухати балачок двох давніх знайомих і повідступалися. Тоді Чорнота взяв Онацького під руку і завів у шинок, що стояв напроти тюрми.
Там посідали в кутку, і Чорнота зажадав, щоби подали мед...
Чорнота дивився своїми блискучими очима Онацькому в вічі і, стискаючи його руку, говорив:
— Пам'ятаєш учорашній день і твою присягу?
— Пам'ятаю, і коли хочеш, то ще. раз забожусь... Хмеля треба рятувати за всяку ціну. Присяги я додержу... Поки що він безпечний під моїм ключем...
Чи не можна би мені з ним бачитись?
Не можна і не треба...
— Я називаюсь тепер купець Іван Небиловець із Києва, так мене й називай...
Чорнота приказав занести кілька дзбанків меду для вартових на стражницю, казав сказати, що це почесне від київського купця, приятеля їх старшого Онацького. А самі посідали у темнім кутку і обговорювали різні способи, як Хмеля визволити. В тій порі нікого в шинку не було і ніхто їх не бачив.
— А як Хмель почувається?
Йому добре, оскільки вольному козакові в тюрмі може бути добре...
Як ти гадаєш?
Проста річ. Треба подбати про барильце меду з таким кудернасом, щоб від одної чарки всю ніч проспати... Цим почастується вартових. Я лише мучив собі голову, хто мені такого кудернасу дасть, а вже як ти з'явився, то тобі не прийдеться важко. Цього можна добути між циганами, але мені цього не можна, бо могло б виявитися. Тебе тут ніхто не знає. А мої люди не виллють меду за обшивку, будь певний. А як поснуть, тоді до діла. Ти лише принеси барильце...
Я теж таке думав і тому зачав частувати вже відтепер...
А як вони, певне, тебе благословлять за увагу, то варто почути.
А ти теж втікаєш з нами?..
Ні, я ще кілька днів останусь. Треба втечу скривати, якомога найдовше. Як поміркую, що Хмель вже безпечний, тоді аж довідаються, що по йому й місце застигло.
Ти з вогнем граєш, і твоє життя в небезпеці, бо ти один маєш до нього приступ... і4 коли б так раніше викрилось...
Треба так робити, щоб не викрилось і щоб мене за це на кіл не настромили... Врешті я присяг і не жаль мені буде життя за добре діло... Та ось я, розмовляючи з тобою, пізнаю птицю по пір'ю, ти не простий собі козак... Хмеля я знаю добре, і мені серце віщує, що з нього вийде великий чоловік на всю Україну. Такого рятувати від ганебної смерті, то не жаль і на колі згинути.
Чорнота стиснув йому руку.
Коли ж зачинаємо?
Зачнемо ще нині. А коли скінчимо діло, то я тобі дам ось який знак... Ти скажи шинкареві, щоб на тебе давали мені пити, а ти заплатиш. Отож як прийдеш завтра платити, то шинкар скаже, коли тобі до мене .прийти. Часто сюди не заходь, бо це могло б декому не подобатись...
Так собі балакали стиха і від часу до часу заводили вголос суперечку, показуючи з себе п'яних.
— Якого диявола, Максиме, нам їхать у Царгород через Галац, коли нам ближче буде морем до Варни або прямо в Царгород...
— То ти з глузду збився, шкода, що ти купець, а свого діла не знаєш. У Галацу можеш крам так добре продати, як і в Царгороді, і не треба буде так далеко їхати...
— Чому не в Царгороді?
— Чому? Щоб султанська дочка в мене не влюбилась. Прийшло тепер кілька гайдуків в шинок і стали дякувать Чорноті.
— Гей, шинкарю,— каже Чорнота,— я плачу...
Він викинув золото на стіл. Шинкар хотів видати решту, а тоді Чорнота каже:
Хай останеться в тебе до часу. Коли б часом мій приятель, пан Онацький, хотів промочити горло, то давай на мій рахунок, а потім я прийду і порахуємося. Тільки чесно записуй... Прощавай, Максиме, прощавайте, панове гайдуки, а ще поки поїду в далеку дорогу, то ще навідаюсь до дас...
Він у Царгород вибирається, багатий купець... го-го! — каже Онацький.
Чорнота пішов зараз до міста. Купив двоє добрих коней, купив барило меду, а в циганів добув порошку на спання і всипав до барила. Позаносив ввечері те все до добре знайомого міщанина Василя Серпанки.
На другий день зайшов у шинок порахуватися. Онацький переказав йому, що ввечері хотів би з ним бачитись... Забіг потім до хлопців і сказав їм на втіху, що нині-завтра побачать батька. Але треба буде зараз втікати. Тоді забрав від Серпанки барило і міщанський одяг, по дорозі купив ковбас і хліба і поніс усе на вартівню. Гайдуки дуже зраділи, побачивши знайомого гостя та ще не з порожніми руками. Чорнота став їх частувати, а потім вийшов. Як вернувся, то гайдуки вже були готові. Вартовий при дверях в'язниці ледве стояв на ногах, вартовий у сінях вже хропів на землі. На стрічу Чорноті вибіг Онацький.
— Ще замкну на ключ двері від вартівні, а тоді підемо. Сталось це в мент, і тоді пішли в підземелля. Йшли
довгим коридором, ступаючи на пальцях. Чорнота держався за полу Онацького, бо нічого не бачив. Прийшли під двері камери. Вартовий лежав п'яний на землі. Онацький відтяг його набік, відчинив двері. В першу чергу Онацький заткав віконце соломою.
— Хто це? — питає Хмельницький.
Побачиш, як засвітимо.— Тепер Онацький засвітив свічку і дав Чорноті подержати.
Вставай, сотнику, мерщій і переодягнись в іншу одежу.
Чорнота поставив свічку у глечик і став помагати.
Хто ти, другий, будеш?
Потім пізнаєш, тепер ніколи балакати,— говорив стиха Чорнота.
Як Чорнота помагав Хмелеві переодягатись, Онацький зв'язував скоро віхті соломи і робив з них велику куклу, котру передягав в Хмельницького одежу. Надів штани, чоботи, жупана, шапку і перев'язав поясом, позакладав кайдани на руки і ноги, і припнув ланцюгом до стіни. Куклу поклав на соломі лицем до стіни і прикрив кобеняком. Лише чоботи було видно."
— Тепер я вас виведу за ворота і тікайте в божий час... ! оста ну і цею куклою буду цілий тиждень манити і воловодити вартових і наглядачів, якби сюди заходили.
Вмить загасив Онацький світло, і Хмельницький не мав сіромоги придивитися, хто є цей, другий. Онацький зняв з віконця солому і порозкидав по землі.
Вийшли всі три навшпиньках, перейшли коридор. Онацький відчинив залізні двері і випхав їх на вулицю... Усі вартові спали мов неживі.
Йшли серед пітьми пустими вулицями до домика Хмельницького, не говорячи ні слова. Чорнота застукав у віконце — і зараз відчинились двері. Горпина ще не спала і вижидала. Зайшли навпомацки у кімнату, де жили хлопці. Тут світилося, а вікно було приткане. Няня стала обнімати Богдана за голову, хлопці припали до його руки.
— А дайте ж мені придивитися, хто мій спаситель, бо й досі не знаю, хто він.
Пізнавши Чорноту, він такий був зворушений, що не міг слова промовити. Обняв кріпко друга й цілував.
Вже другий раз завдячую тобі життям, мій друже!
Потому дякуватимеш, а тепер запоряди, що треба. Не гайся, бо нам в дорогу пора...
Няня стала знову накликати на панів пекельної кари.
— Ти, няню, давай нам вечеряти і мовчи, щоб челяді не розбудити. Ніхто не сміє знати, що я тут був.
Няня пішла в кухню...
От ще не вивелись приятелі та добрі люди в світі. Коли б не ти, Іване, я, певне, пропав би.
Не так-то дуже я, коли б не Онацький, то хіба би тебе силою відбив...
Хто це Онацький, чи той гайдук, що мене пильнував? Не розумію того.
Буде час довідатися. Мене бере нетерплячка, щоб чимшвидше звідсіля вибратися.
Чи Онацький втікає з нами?
Куди! Ти чув, як він говорив, що буде цілий тиждень вартових цею куклою воловодити, поки будеш в безпечному місці.
Бідний чоловік, його, певне, на кіл посадять...
За нього я не боюсь, хитрий, мов запорожець. Розкажу тобі все по дорозі.
Чорнота став розглядати Богдана. Богдан у свою чергу дививсь на Чорноту, і стали обидва сердечно сміятися із своїх купецьких одягів.
Тиміш нетерпеливився, бо хотів знати, яким способом батько визволився.
Тату, ти поїдеш, а ми нічого не будемо знати.
Ви теж їдете з нами і Степан. Повечеряємо і в дорогу.
Хлопці дуже зраділи.
А де ти заховав королівську грамоту? — питає Чорнота.
Я її зараз по вечері пошукаю і заберу з собою, вона нам в дорозі буде потрібна.
Горпина принесла вечерю і поставила на столі.
(Продовження на наступній сторінці)