— А безпечно буде тобі, Максиме, туди лізти? Тебе татари не випустять живим! — остерігав його Журавель.
— Це нічого. Між нами ж немає іншого, хто б знав, куди за цим ходити. Я знаю, що татари шанують послів, котрі йдуть викупляти невільників. Це ж ніщо інше, як торгівля. Було б мені небезпечно, коли б мене хто пізнав. Але цього нема чого боятися, бо я переодягнуся так, що й рідна мати не пізнає. Врешті, Тарас вартий того, щоб і життям за нього ризикувати. Він усе виявляв до мене свою приязнь, і я його полюбив.
Усі з подивом поглянули на татарина. Журавель простяг йому руку.
— На вас, панове громадо, — сказав татарин, — я залишаю свою жінку та дітей. Опікуйтеся ними, як рідними, поки я вернуся, а коли не вернуся, то лишаю їх, сиріток, на вашу голову.
Пішли зараз з ключами в церкву, де під престолом у льоху захована була громадська скарбниця. Запорожець казав, що передусім треба взяти від черкаського старости письмо, хто вони і пощо в Крим їдуть. Без цього в Татарщині небезпечно.
Посли переодяглися за купців і під охороною трьох козаків поїхали в далекий світ через Канів.
В селі йшло далі спокійне хліборобське життя. Трохима вибрали отаманом, поки Тарас не вернеться.
Тарас отямився в сирівцях. Заволокли його над берег ріки, розпутали ноги, висадили на коня і знову прив'язали. Так його перевезли на той бік і скоком погнали в далекий світ.
— За цього джавра візьмемо гарні гроші, — говорили татари між собою. — Виплатилося нам кілька днів пересидіти в траві. Чоловік здоровий, мов дубок, багато видержить та ще й гарний на вроду.
— Тільки треба берегтися, щоб його не скалічити, бо зараз би ціна йому впала.
На велике здивування татар, Тарас промовив до них по-татарськи:
— Як вам іде про гроші, то завертайтеся зі мною зараз в наше село, я вам удвоє стільки виплачу, скільки зажадаєте.
— Еге ж! Ти і балакати по-нашому знаєш. Це також свою ціну має. Та ми тебе не послухаємо, бо тобі не віримо. Замість викупу, ми пішли б на шнурок, а може б і кіньми нас розірвати наказали. Ті твої поселенці в Тарасівці, то самі чорти.
Один татарин почав до Тараса пильно придивлятися.
— Знаєте, кого ми веземо. Я його добре пізнав. Це отаман Тарасівки, того клятого війська, що не дає нам через річку переправитися. За нього дістанемо стільки золота, скільки він сам важити буде.
Тарасові було не до смаку те, що його пізнали.
— Ти у цьому певен? — спитав другий татарин. — Коли б виявилось, що це — неправда, то мурза не дасть нам нічого та ще й покарає за обман.
— Присягну на Коран, що це правда. Ємін едерім біллагі. В останньому нашому наскоку він відрубав руку нашому агові, а потім один з наших ударив його ломакою по голові. Я гадав, що він уже пішов до чорта, він, на наше велике щастя, видужав і нам у руки попався. Отож зрадіє перекопський мурза, як такого гостинця йому привеземо!
— Даю вам лицарське слово, що коли мені волю повернете, то вам волос з голови не спаде, а золото вам виплатять.
— Не віримо. А врешті, ти нам стільки не даси, скільки ми за тебе візьмемо, бо ти не знаєш, скільки цекінів призначено за тебе живого.
— То чого мене мучите? Розв'яжіть мені руки. Я ж з-поміж вас не втечу. Зараз розв'яжіть! А то скажу вам: прийде такий час, що навколішках просити будете в мене ласки і вибачення... Я вас кіньми розірвати накажу.
Татари почали сміятися, а тим часом Тарас став придивлятися до сирівців на руках. Рвонув руки, що аж кості затріщали, і сирівець порвався.
Татари не могли надивуватися його силі. В першій хвилині спало Тарасові на думку завернути коня і втекти, та згадав собі, що в нього немає ніякої зброї, та ще, певно, татари впіймають його знову на аркан.
— Ти, цапина бородо, не дуже-то і смійся, бо сам ти бачив, що варті твої дурні сирівці для мене. А я тепер кажу вам, що як лише приведете мене перед мурзу, то я зараз перейду на турецьку віру, а то й мурзою або пашою стану. А тоді від одного кивка мого пальця позлітають ваші дурні лоби. Тепер тобі зрозуміло?
Розбишаки збентежилися. Про того-то отамана і в Стамбулі знають. Кожний мурза, кожний турецький паша вважати собі буде за честь послати такого гостинця великому візирові і за це взяти великі гроші. З другого боку, вони знали, що з таких потурчених джаврів великі люди виходять.
Тепер Тарас пригадав собі про ті свої "колючі" очі, про які йому Трохим згадував, — хотів конче на татарах випробувати їх.
— Та ти від нас не пробуй утікати, — сказав один. Тарас зиркнув на нього, подивився йому грізно у вічі і
довго не спускав погляду.
— Мовчи, собако: ти не вартий того, щоб я з таким стервом, як ти, балакав!
Відповіді не було. Розбишаки не могли на нього дивитися: наче яскраве сонце їм у вічі світило.
І вони мчали щосили. Аж надвечір зупинилися, розв'язали бранцеві ноги і пустили коней пасти. Тарас роздивлявся на всі боки: один безкраїй степ. Він згадав свою любу Тарасівку, і такий огорнув його жаль за втраченим раєм, що ледве не заплакав. Молився стиха, і від цього йому полегшало. Згадав рідню свою, маму стареньку. Вона і всі вони, певно, про нього думають, і він не пропаде. Татари почали вечеряти і подали Тарасові шматок конятини. Він узяв м'ясо в руки, понюхав і з усієї сили шпурнув ним у голову найближчого татарина.
— Що мені даєш! Дай це такому самому псові, як і ти! Ця рішучість і небоязкість ще більше збентежила розбишак. Замість розсердитись, татари почали виправдуватися:
— У нас іншої їди немає.
— Убий дику козу і спечи мені, бо я голодний і далі не піду. А вже мурза тобі подякує, як мене голодом замориш!
Але коза так зараз не з'явилась і не було чого стріляти.
— Сідлайте коней, — наказував Тарас, — зараз їдемо далі!
Татари його послухали. Тарас сів на коня. А як татарин хотів йому зв'язати ноги попід кінський живіт, Тарас копнув його чоботом у зуби з усієї сили, і татарин заточився.
"От клятий джавр, — думали собі татари, — ми його піймали, а він нам наказує".
І жоден не посмів йому у вічі поглянути.
"Які у нього страшні очі! Як подивиться, то начеб вогнем пече!"
— Він, певно, з шайтаном знається, — казав один татарин товаришеві збоку, — як він наших мотлошив, і по голові дістав, і не подох.
— А тепер розірвав сирівці, мов нитку. Вухо Тараса вловило цю мову.
Саме заколихалася трава, надлетіло стадо наляканих кіз.
— Давай лука і стрілу! — наказував Тарас.
І його татарин послухав. Тарас, сидячи на коні, прицілився і випустив стрілу. Цап, що летів попереду, простягся. Тарас натягнув лука вдруге і поцілив задню козу. І зараз-таки передав лук татаринові. Розбишаки не могли надивуватися такому мистецтву стріляти.
— Тут заночуємо, — наказав Тарас. — Розвести зараз вогонь, справити кози і спекти м'ясо для мене, решту можете собі взяти!
Тарас пронизував татар очима, а вони аж вертілися, наче їх справді пекло.
Палахкотів вогонь, пеклося м'ясо. Тарас ліг біля багаття. Він був певний, що тепер запанував над тими дикунами. І прийшло йому на думку, чи не можна б уночі, коли татари позасипляють, скочити на коня і майнути в степ. Та ба! Степ розлогий, дороги не знає. По дорозі може стрінути інших розбишак, а ті будуть відпорніші на його зір. А можуть у степу і вовки налетіти, і що ж тоді він зробить без зброї на охлялому коні. Не було виходу. Можна ще в степу заблудити і пропасти від голодної смерті. Треба ждати вигіднішої хвилини. Тарас помолився і зараз заснув міцним сном.
Над ранком збудили його татари. І знову їхали розлогим одноманітним степом.
А далі почали стрічати татарські табуни коней і їх напівдиких чабанів. Вони цікаво придивлялися до джавра і дивувалися, чому його ведуть незв'язаним. Справді, не знати було, хто кого веде. На погоню і поміч з села Тарас втратив усю надію.
Нарешті на обрії показались мінарети перекопських джамій. Це вже Перекоп.
— Еге! Ти його не знаєш. Там сидить мурза Менглі, до нього ми тебе ведемо.
— Ви мене чи я вас? — спитав Тарас згорда і подивився знову у вічі розбишаці. — Добре, що вже кінець, що я не буду дивитися на ваші дурні пики. А хто ваш мурза: лицар чи такий самий пес, як і ви?
— Наш мурза великий лицар. Сам побачиш.
— Лицаря пізнають у боротьбі, а не на подушках. Та що тобі, цапина бородо, про це говорити!
Розбишаки і це стерпіли. Ніхто не став заперечувати. Коли в'їхали в Перекоп, Тарас роздивлявся на всі боки, щоб запам'ятати собі добре дорогу.
Нарешті привели його до мурзи. Він сидів на подушці, підібгавши під себе ноги.
— Це отаман того клятого села Тарасівки, що нам не дає спокою, — говорив один з розбишак, низько кланяючись. —
Ми впіймали його на аркан у степу і до вашої милості привели. За нього живого визначена нагорода...
— Спитай його, як називається, — кивнув мурза свому перекладачеві.
— Я називаюся Тарас Партиченко, з Канева, — сказав Тарас татарською і схрестив руки на грудях.
— Ти був на Татарщині, що знаєш нашу мову?
— Я жив з татарами в нашому селі і, ще як малим хлопцем був, татарської мови навчився.
(Продовження на наступній сторінці)