Зося затяла зуби і мовчала, начеб води в рот набрала. Вуйна уговорювала її ще на всі лади, а Зося заєдно своє думала. "Ти така сама, як і всі. Хто знає, що там із тобою було, як Андрій у вас жив? Він теж на оборозі спав, а вуйко їздив за ділом, та частенько не бував в дома... От вуйко говорить інакше, щирійше, і хоч не хотів сказати всего, а не обертав кота до гори хвостом, як ось ти робиш".
Вуйна побачила, що її слова, це горох об стіну і шкода слів. Вона говорила з переконанням, що Андрій нічого не винен, хоч буцім то перед Тучком мав признатися. Вона тепер свому чоловікови не вірила, щоб це було правда. Вона знала, що Андрій вуйка не любить і мав до сього причину, тож хоч бувби і винен, то певно перед ним не признавбися.
Андрій вернув до дому пізніше і привітався лише з одною дитиною, бо тамті вже спали. Привітався із жінкою, та вона йому не відповіла ні словом. Поставила перед ним вечерю, а сама сіла під печею сумна мов хмара.
Він дивився на це з болючою усмішкою, а далі став собі підсвистувати, а опісля заспівав з тиха:
Дала їсти без обруса Сама сіла мов покуса...
Він поклав ложку на столі і каже:
— Зосю! Чи у тебе знайдеться раз тільки розуму, що у курки? То ти мовчиш на моє привітання, хоч ми цілий день не бачилися і таким способом ти хочеш прихилити мене до себе?
Тебе вже инші вітали краще і прихиляли до себе там, де ти їздив.
Бодай ти так жива тай здорова була... Ти давай так собаці їсти, не мені,— крикнув з у сьої сили і кинув мискою на поміст, яка розбилася на куски.— Щоб тебе вже раз чорт взяв, ти відьмо...
Він вийшов схвильований з хати, пообходив ціле господарство і поліз на оборіг.
Він перший раз з таким криком і лайкою накинувся на жінку. Бо він прийшов у хату з найкращим наміром, може воно ще зміниться, та поправиться. Та це показався даремний труд. Так має бути аж до смерти. Став переходити в думці це все, що нині бачив і пережив. От Паславські! Любляться, шануються, тай живуть собі, мов у раю, хоч у них і невеличка хатка, і статків великих нема. Тут би лише жити в добрі, в гаразді. Що йому з сього богацтва? "Воли-корови по убочи, а біда поперед очи".
На другий четвер мусить він взяти жінку до міста. Може вона як побачить, як другі люди живуть, позавидує їм, та й собі такого забажає, схаменеться... Хибаж? Таж вони так само ще недавно жили, доки її чорт не опутав... Та може то Бог ще її врозумить... Та в цій хвилі станула йому перед очі гарна, струнка, чорноброва Етля з малиновими губоньками... Вона сердешна, також має стати жертвою інтересу, її також мають продати за гонори для батька і матери. Дістанеться в неволю цій святій малпі, що виссе із неї своїми слинавими губами всю молодість. Вона зівяне мов зірвана квітка. І це не станеться для забезпечення її буту та життя, а лише тому, що її батькови за-баглося достать рабіна за зятя. Така людина, що може ціле життя лежати на грошах добутих із людської глупоти. Шкода її бідної! Він бажав собі виратувати її з цеї небезпеки, та нічого розумного не міг видумати. Йому стало її жаль, бо він добре розумів своє горе із такої самої причини. Хиба цим рабіном при такій гарній жінці не запанує дух заздрости? Тоді стане її мучити підозріннями, а відтак дасть їй розвідний лист, та прожене мов беззубу собаку...
З такими думками він заснув.
На другий день обійшов з рана ціле господарство, запорядив що треба і пішов в хату, бо почував голод. У хаті вже було попрятано. Зося сиділа коло стола з якимсь шитвом.
^ — Слухай, Зосю, в четвер кінчиться у Дмитру-ся школа. Поїдемо по його обоє. Тобі треба від себе подякувати Паславським за опіку над дитиною. Вже два роки хлопець у них, а ти не була там ні разу. Колиб ти побачила, який Дмитрусь румяний, та здоровий. Паславська ходить коло його мов рідна мама.
Я не поїду, їдь собі сам, як до тепер їздив. Не хочу перешкаджати, може яке серце тужитиме за тобою...
Поїдеш і ти зі мною, бо я так хочу, і кажу. Досить цих дурних бабських примхів та фохів. Поїдеш, щоб я мав тебе за волосся взяти і до воза мотузом привязати. Поїдеш! Може ти де по дорозі відкриєш це серце, що за мною тужить, то його повеселиш по свому... Я мушу раз переломити твою безглузду упрямість.
Він пішов до роботи.
— Що йому сталося? — думала Зося.— Таким рішучим він ще не був ніколи. Це вже певно не його в цім голова, а хтось його на таке напутив. А хтожби, як не мій татунцьо та мамунця? А може вуйна? Але я поїду... Чогож я така дурна? Підозріваю, що він має якусь любовницю поза селом. Сліджу за нею, під-зираю а сиджу в дома і не показую вже від кількох літ носа поза село. Може мені тепер як раз поталанить, тай знайду мого ворога, а тоді буде моїй біді край...
Вона від цеї думки дуже зраділа, а як Андрій прийшов обідати вона каже:
— Я тобі противитися не буду, бо ти мій чоловік. Хочеш, щоб я в четвер поїхала до міста то й поїду.— Вона усміхнулася, як того вже давно не було.
Андрій видивився на неї. Може справді сталася якась переміна? Може справді помогло це, що вчера вилаяв, а нині таки поставив на своїм. Дай Боже!
Через день він довідався від дітей, що сюди заходили дідусь Тучко і бабка Тереня. Що це знова? Кож-де приходило окремо. Хиба вони її уговорили? Та ще вуйна, це людина, але вуйко, цей знова коли що робить, то певно якесь шельмовство має на думці. Та щоби він міг мати тепер на думці? Чи йому справді може що на цім залежати, чи я добре жию з жінкою? Може тепер, якраз порушилася у йому совість і хоче направити заподіяну мені кривду? Боюся посуджувати його о що лихого, бо й мені не добре, що жінка мене безвинно посуджує.
Андрієви здавалося, що над його головою трохи розхмарюється, що заблиснув соняшний промінь. Може воно і сонце засвітить?
Так перейшов цілий тиждень до четверга. Зося тямлячи на перестороги і ради вуйка мов не ця стала. Вона розмовляла з чоловіком весело і сміялася, а іноді то і пісоньку з тиха заспівала. Андрій з цього ворожив собі Бог зна що, і був дуже радий. Та він сердешний не знав цього, кілько зусилля коштувала Зосю ця ласкавість. Вона плакала по кутиках зі злости і пальці собі кусала, дряпала себе по грудях, рвала волосся, то знова сміялася діявольним сміхом, що хтоб його почув, тоб його цей сміх заморозив... Вона плакала, що таке насильство свойому почуванню завдає, сміялася із радости, що чоловіка вміла так приспати і тепер певно все відкриє.
В четвер вона прибралася і причепурилася, надягла шовкову спідницю і кафтаник, а на голову такийже чипчик, як шляхтянки носили. Припняла золоті ковтки, а під шию припняла велику золоту запинку з коралем. Кромі цього на шию навішала кільканайцять шнурків великих коралів. Андрій надяг шляхотську нову чумарку, суконні штани, нові чоботи і шляхот-ський кашкет. Припняв годинник на срібнім ланцюжку. Наймит запряг до угорського візка пару добре вичищених коней. Сидження візка вкрито килимиком. Зося взяла на себе ще велику шалеву хустку.
Станули на кобилячій голові перед коршмою. Андрій поступив за прібкою пшениці, котру мав міняти на насіння. Хаім вийшов і запросив їх до гостинної, і зараз Рифка принесла для них каву. Посідали за столом. Андрій доглянув, що Етля повязала хусткою голову, начеб її зуби боліли, в старій спідничині і драних черевиках. Зразу дивилася крізь вікно, а опісля заглянула крізь відхилені двері в гостинну. Опісля війшла вона сама до гостинної за чимсь і придивлялася добре Зосі. Сама була похожа на наймичку-попихача, що ніхто на неї не звернувби уваги. На Андрія навіть не поглянула. Етля заходила кілька разів до гостинної, та все так, щоб не застати тата, котрому могло забагнутися представити її, бо Хаім любив повеличатися перед шляхтою своєю дочкою. Вправді тепер можеби і соромився признатися, що його дочка в таких лахах. Він стрінувши Етлю в сінех сказав їй:
— Як ти нині ходиш, моя дитино...
— Нині не їду до міста, то можна як будь, і так мене зуб розболів.
Андрій помітив, що Етля кожнього разу пильно до Зосі придивляється. Зося цілий час не говорила ні словечка до чоловіка, а на запити і чемности Хаіма відповідала півсловечками. Етля не могла зміркувати,
хто ця шляхтянка Андрієви є? Але певно вони собі якісь рідні, коли з цею особою сполучена тайна, чому його до тепер малолітним називають. Це певно мама, вуйна або стрийна, бо він з нею поводиться дуже обережно і помагав їй з візка злазити. Етля зараз пізнала, що вона мусить бути злюча, бо у неї затиснені губи і морщини на чолі. Зараз по каві Андрій спішився їхати. Він собі тепер нагадав, що Хаімови схочеться йому дякувати за це, що Етлю до міста возить, і сього дуже боявся. Але Хаім не говорив нічого.
Етля знова стояла під вікном і ще придивлялася Зосі, доки не від'їхали. Вона була вдоволена, що так непомітно справилася. Тепер лиш спитатиб батька, хто це є, і цікавість булаб заспокоєна. Але вона цього не хотіла. Чого має батько знати, що вона Андрієм інтересується? Не треба питати нікого, а за тиждень довідається всьо.
Заїхали прямо до Паславських. Не застали вже ні Паславського, ні Дмитруся в дома. Сьогодня відбувався дорічний екзамен з великою врочистістю.
(Продовження на наступній сторінці)