Одного разу пішов він рубати дрова у скрайну сторону міста над Прутом, звідкіля видно було Карпати мов на тарілці. Днина була погідна, морозець скрипів під ногами, сонце світило. У тому сонячному світлі стояли гори поважні, дрімучі, спокійні, мов на образку. Вони наче наблизилися до міста. Степан побачив таке перший раз, бо серед осінньої мряки ніколи ці гори так ясно та виразно не виступали. Поглянув і аж задерев'янів. Як підняв поліно з купи, так і став, задивившись мов зачарований. Гори були вкриті снігом. Лише смуги лісу синіли, а провалля мали синяво-чорну окраску.
У Степановій душі робилося щось дивне. Вона відлетіла геть далеко поміж ці дрімучі ліси, на ці верхи, снігом укриті. І там вона перелітала блискавкою з верху на верх, з одної лісової смуги на іншу. Перескакувала нетрі і провалля, потоки, що, підлизавши льодову шкарлупку, дзюрчали собі по камінцях, спадали з шумом через ослизлі пороги. На таких водопадах Степан, як ще хлопцем був, ставив з ровесниками млиночки. Його душа бачила глибокі печери попід скелями і заходила до них без страху, заглядала аж у ті куточки, де славний Олекса Довбуш сховав свої скарби. Його душа побачила відтак такого самого чоловіка, як він сам, лише не в арештантській одежі, а в гуцульському святковому одязі, в новесеньких постолах, у вовняних червоних, мов кров, штанах, в гарно мережанім киптарі та сурдуті, оперезаного широким цвяхованим ременем, за котрим застромлені два пістолі. На голові клепаня з лисячих хвостів, а в руці цвяхована гостра бардка. Чоловік цей, мов олень, перескакує з верху на верх, любується красою навколишньої природи, дихає на повні груди свіжим повітрям. Він наблизився до Степанової хати. Пішов у стайню між маржинку... Кожне погладив рукою по голівці, попестив, а малих двох бичків, що мордочки до нього повитягували, поцілував, мов малих дітей. Він вийняв з дзьобенки малай, пощипав на шматки і кожному всадив до рота: "На, Лисуне, на, Чорнуле, на, Сірий, і вам, мої соколи малесенькі, пєкні та делікатні, ґазда вам гостинця приніс, їжте на здоров'я!" Відтак зайшов він у хату. Настя біля печі порається, стара Варвара сидить на печі і вовну пряде, сукає півні ниточки та на веретено звиває. Двоє діточок їдять на запічку гарячу кулешу. А де ж Юрик? Є! Він уже ґазду заступає. Надів киптарика, батькову клепаню, рукавиці і ключкою сіно микає зі стіжка для маржинки.
Чоловік привітався:
— Як дужа, Настю? Усі ви здорові та в гаразді?
— А то ти, Степанику? Гаразд, поки бог милує, лиш тільки за тобою дуже стужилися та наплакались. От гаразд, що ти вже вернувся.
Вони обнялися. Діти зіскочили із запічка, залишивши ложки у мисці, та прямо до батька. Одно перед другого наставляє рученята:
— Дєдєчку, дєдю, ви вже вернулися? Ми дуже скучили за вами. Тепер уже нікуди вас не пустимо від нас. Ми так плакали, а неня все казали, що ви вернетеся.
Чоловік бере відразу двоє на руки та цілує, пригортає, пестить. Юрчик почув гамір у хаті та й собі прибіг. Очам своїм не вірить, що батько вже вернувся. Така радість у хаті, що господи! Стара Варвара перестала хитати старечою головою, вона радіє, дивлячись на це.
Чоловік сідає кінець стола під образами, а Настя до нього:
— Ти, Степанику, здорожений, голоден...
Вона зараз ставить перед ним на столі все, що в хаті було.
— Сідай і ти, Насте, коло мене, хай вас усіх подивлюся. Ти, Юро, поклич старшого зі стодоли, хай усі будуть зі мною, хай усі радіють.
— Степане, мой, чого став і задивився, чого не робиш? — крикнув дозорець.
Від того голосу Степан аж задрижав. Усе, що бачив, щезло з очей. Він наче зі сну прокинувся. Марево розвіялось, а натомість він побачив сірих товаришів, дозорця у плащі, копицю дерева. Почув шурчання пили, лопіт сокири, а далеко на обрії бовваніли сині гори, вкриті снігом...
— Задивився та й рота розняв, шкода, що тепер мух немає, а то було б тобі зо двадцять у хавку залетіло. І стоїть так з поліном, мов якийсь мученик! — договорював своє дозорець, начеб боявся, щоб ті мудрі слова не скам'яніли йому в горлі.
Степан зітхнув тяженько, поклав поліно на стілець і взявся за пилу.
— Чого ти так задивився? — питає товариш.
— Ти краще не питай.
І вже того дня Степан не промовив ні до кого ані слова. Вечором не їв вечері, ліг зараз і накрився з головою. Йому бажалось, щоб ще раз такий гарний сон приснився. Та годі. Таке можна побачити, дивлячись на гори, дихаючи свіжим повітрям із далеких гір. Тут, у вонючій казні, нічого такого не видно, тут такі гарні сни та привиди не приходять...
Даремно Степан силувався забути про те, що його оточувало. Даремно силував свою фантазію. Нічого не помогли всі зусилля, а він навіть заснути не міг, щоб забути своє горе.
"Ех, коли б так можна хоч на годину бачити те все очима, що моя душа сьогодні бачила..."
Не міг заснути, хоч це було пізно вночі, і всі хропли. Степан зсунувся зі своєї лежанки і підійшов тихесенько до лежанки Базилька та сіпнув його за плече.
— Хто це? — питає Базилько спросоння.
— Це я, Степан. Не прогнівись, товаришу, на мене, бо мені так важко на душі, що трохи не здурію, так мені банно, такий мене неспокій бере, що місця собі не можу знайти. Мені хочеться бодай людський голос почути. Я тебе хотів спитати, чи можна арештантові деколи піти на вурльоп як з війська?
— Не можна. Кари переривати не можна.
— Ні на одну годину?
— Ані на годину. Коли б твої батько, мама та діти повмирали або твоя хата згоріла, то не пустять...
Степан зітхнув важко і пішов на свою лежанку. Він мав усю надію, що його пустять на різдво, і радів з цього, мов мала дитина, що побачить усе те, що побачив сьогодні, побачив своїми очима і розважить своє серце, повеселиться, а тут годі. Це правда, либонь, що казав Базилько. Він хоч і злодій, та добрий чоловік, з серцем, та співчуває чужому терпінню. Отож мусить відсидіти цілих шість місяців, і то за-дурнісінько, ні за що. Яка то страшна кривда... А бог би їх усіх скарав та побив... Степана ждала ще одна немила несподіванка. Йому зачитали у засуді ще про загострення кари: щомісяця одну добу темниці, ще й з постом.
1 У відпустку
Він цього досі не знав. Як йому прочитали вирок незрозумілою мовою, то він знав тільки, що має сидіти шість місяців, а більше нічого. Тепер пригадав йому це ключник Панась:
— Степане, завтра твоя темниця...
— Що це таке? — питає товаришів.
— Це така казня, що не має ні вікон, ні постелі, ні печі, ні стола, ні лавки. Треба лежати на голих дошках та не їсти теплої страви, хіба хліб та воду... О, там негаразд, небоже!
— А чи довго?
— Одну добу. Візьми з собою покривало, хліба та ще дещо докупи. Візьми сірників та тютюну. Коли б так довше як добу прийшлось там посидіти, то б чоловік здурів.
У Степана пішов мороз поза шкірою.
— Там, небоже, так тяжко і страшно, що за моєї вже пам'яті двоє арештантів повісилося...
— Чого чоловіка лякаєш! — гримнув Базилько і насупив брови.— Не бійсь нічого, витримаєш... Не знаєте, хто сьогодні вночі має на нашому коридорі варту?
— Фідельський і Шолом'як.
— О, то бестії обидва. З тими нічого не вдієш, вони гірші собак. Коли б так старий Пастернак, то б на ніч міг пустити до казні, але як матимеш хліб, тютюн та сірники, то не буде скучно.
Так потішав його Базилько. Та не велика була для нього потіха, як почув, що в темниці вже недавно двоє арештантів повісилося.
Як лиш смерклося, прийшов ключник з ліхтарем і забрав Степана до темниці. Степан полотнів. Заскрипів ключ у замку, відчинились двері, з котрих повіяло морозом і гниллю. При млявім світлі ліхтаря оглянув її Степан, і йому волосся дибом стало від того, що побачив.
Була це невелика кімната, може, шість кроків завдовжки. Стеля була склеплена, як усі казні. Під одною стіною стояла лежанка, збита з дощок, а одна дощина прибита в узголів'ї трохи вище навскіс. На стінах блистів мороз, наче хто товченого скла насипав. При дверях стояла та необхідна мебель, що її "парашкою" звуть арештанти, а більш нічого. Вікна не було, лише у дверях мала "візирка", яка від коридора засувалась дощаною засувкою.
Ключник замкнув двері, і знову почувся скрегіт ключа в замку. Степан відчув себе неначе в гробниці.
Він не був страхів син. Не раз ніччю ходив по горах, по лісі, ходив нетрями і нічого не лякався. Не лякався серед ночі піти на кладовище... Коли була гостра бардка в руці, він не боявся нічого. Ціле село це знало. Та тут була інша річ. Тут ні бардка, ні пістоль, ні рушниця нічого не поможуть. Навіть сокира цих грубих мурів не розрубає. Степан відкрив широко очі, та нічого не міг побачити. Хоч би тобі один промінчик світла, одна іскорка. Ніде ні щілиночки у дверях... Йому стало страшно... Зразу хотів кричати, бити кулаками об двері, та насилу здержався від цього, бо й так би воно ні на що не придалось. Він став голосно сам до себе говорити, та свого власного голосу не пізнав. Голос ковзався по вкритих інеєм стінках, мандрував по стелі і вертав до його вуха зовсім не таким, яким вийшов з його губ. Голос був глухий, придавлений та немило лящав у вухах. Здавалось Степанові, що цей голос приходить до нього з могили. Степан перехрестився і заспівав собі: "Да воскреснет господь..." Та це ще гірше лящало, мов ножем різало.
(Продовження на наступній сторінці)