У Пандяків застав те саме, що рано. Василь сидів неподвижно при столі закривши долонями лице. Пара-ня сиділа при матері і хлипала, а Павлиха лежала на постелі горілиць і щось балакала.
О. Городиський приступив до неї і поклав руку на голову. Голова була горяча мов грань. Очі одкриті широко, блискучі мов шкляні. Лице червоне, наче б уся кров туди збігла. Живчик твердий і швидкий мов молотком бив. Вона лежала неподвижно, лише руками інколи розкидала Вона виговорювала слова без звязку. Вимовляла імення свойого чоловіка, дітий, всміхалася, то знову кривилася мов до плачу. Єгомостя не пізнала.
О. Городиський приступив до Василя і взяв його енергічно за плече:
— Василю! спамятайтесь. Мама хора, треба зараз до Самбора за лікарем їхати.
Василь наче б зі сну про к і ну вся:
— А що мені сталося?
— Треба їхати зараз. Я побоюся удару на мізок. Од цих слів Василь опамятався наче б з якогось летаргічного сну.
В одну мить нагадав все і йому стало важко на души.
— Поїду.
— Подивіться добре на маму, щобисте могли лікареві описати всі симптоми. Хай зараз забере з собою потрібне з аптеки. Як буде питав про причину занедужання, то кажіть, що то сильне зворушення, потрясения. За аферу не говоріть ні слова.
— А ти Параню перестань хлипати, та піди до Іцка різника, най зараз прийде сюди з пявками, кажи, що я його кличу.
Обидвоє вийшли, а о. Городиський остав сам з наймичкою при недужій.
— Принеси, Катрусю, зараз студеної води коновку,, а швидко.
Знову приблизився до недужої і поклав руку на розпалену голову. Хора повернула на него свої очі, але його не пізнала.
— Коли твоє весілля, Василю? А то собі погуляю! — Вона усміхнулася.— Боже мій! Невісточко моя люба, коли ж ти приїхала?... Ой, ой, Павло! Ти нелюде, опозорив мене, опоганив, бодай тебе Бог побив...
Наймичка якраз принесла воду.
— Бери, мочи полотно і клади раз за разом господині на голову. Памятай же, одна стирка в коновці, а друга на голові і так на переміну.
О. Городиський вийшов на двір: "як на оден день на мене старого, то забогато, Господи! як воно скінчиться?"
Василь гнав, що сили до Самбора. По дорозі стрінув корналовицьку фіру, на котрій сиділи поковані в ланцужки конокради і двох жандармів. їх везли прямо до Самбора, бо луцький арешт непевний на таких злочинців. Василь закрив лице полою халата і казав наймитові перегнати фіру з арештантами.
Черупа пізнав свої коні, пізнав сина, що засла-няв лице полою. Йому перший раз зробилося жаль за тим безповоротним втраченим раєм...
З Самбора забрав Василь лікаря зараз з собою, як лише лікар вернувся з аптеки і взяв у склянчині десять пявок від цилюрика.
З поворотом стрінув Василь ще раз фіру з арештантами, вже під самим Самбором. Тепер вже не закривав лиця, щоб не звертати на це уваги лікаря. Черупа побачив, що Василь везе лікаря. Нагадав, що йому говорив в коршмі о. Городиський, і йому ясно стало, що в хаті не добре.
Батько і син стрінулись в переїзді очима. Батько питав очима сина, та стрінувся з таким докором, жалем, який малювався на його лиці і в очах, що не видержав цего погляду і відвернувся.
— Якась нова крадіж,— говорив лікар до Василя.
О. Городиський ждав на Іцка і казав йому зараз поставити по три пявки на висках недужої. Як лікар приїхав то вони як раз повідпали нассавшись добре.
— Ов! Тут вже був якийсь доктор? — каже лікар.
— То я так запорядив — каже о. Городиський — гадаю, що це не повадить.
— Дуже розумно, та шість пявок буде либонь за мало.— Лікар став хору оглядати. Вона не приходила до памяті.
— Добре, що трохи перервалось, але запаління міз-гу таки є. Та то нічого. Жінка бездоганно зложена, серце здорове, видержить. Яка причина тому?
— Сильне схвилювання...
— Буває так. Від хвилювання може бути гірше, бо нагальна смерть. Але то мусіло бути щось дуже велике, бо наші селяни мають на загал беручи сталеві нерви...
О. Городиський побачив, що Василь аж міниться на лиці. Тому заговорив зараз чим иншим.
— Запорядіть, пане доктор, що треба робити, бо попри вас я не берусь лікувати.
— Зараз поставимо, ще по дві пявки — ну — строга дієта: молоко, курячий росіл, а що найважній-ще, безумовний спокій, Частенько відчиняти вікно. На голову класти холодні оклади. Коли прийде до пам'яті, то не можна вести при ній деприміючих розговорів, і про цю зворушаючу тему, яка була причиною катастрофи, ані слова не згадувати. Треба її пильнувати, бо може в жару буде схапуватися. Не боюсь цего, щоби вибігла на двір, але може з постелі впасти. Я ще припишу лік, який треба давати що дві години ложку. Тут годинник є, то добре. Ліки забере фірман, що мене відвезе. Мені треба тут бути частіще... Так, що третий день.— Звертаючись до Василя каже:
— Будьте за маму спокійні. Коли не знайдуть якісь несподівані комплікації, то мама видужає, лише доглядайте її добре.
— Тут треба прикликати стару Варвару, щоби пильнувала,— говорив о. Городиський.
— Я мами не відступлю,— сказав Василь твердо,— а Параня буде мені помагати.
— Будете пильнувати обоє, а Варвара таки буде тут. Тепер прошу пана доктора до мене перекусити дещо.
Лікар вклонився.
— Для вас, пане Василю, пришлеться каву сюди... По дорозі питає лікар:
— Що тут такого трагічного сталося?
— Тут сталась справді трагедія, але виключно фа-мілійна, якої я не маю права виявляти.
По від'їзді лікаря, каже їмость до чоловіка:
— Такі два удари відразу на бідного Василя, то справді за богато.
— Вони не склалися відразу, а другий послі першого, і це якраз, на мою думку, добре. Коли би так при першім ударі було остало, то Василь міг збожеволіти. Тепер почуття обовязку супроти недужої матері може його поставити на ноги і від першої трагедії увагу його відверне.
Через цю ніч Павлиха спала спокійно, але до памяті не прийшла.
О. Городиський намовив Василя, щоби негаючись поїхав до Самбора і розмовився з о. Ясиницьким а опісля або сам, або через о. Ясиницького з панею Підліською. Серед таких обставин весілля мусить бути переложене на пізніще, бо ж годі, щоби мами на весіллі не було, а вона так зараз не піднесеться.
Василь усміхнувся болючо і каже:
— Я поїду і поговорю отверто з ними, але з цего нічого не вийде і не те що весілля відложиться, але його ніколи не буде. Обставини зовсім змінилися. Я вже не Василь син селянина, поважного і богатого господаря, лише син конокрада, який несміє вязати світа дівчині чесного роду...
— Но, но, то така ваша думка, а залежати буде все від цего, що скаже друга сторона. Ми цего не знаємо і мусимо її поспитати, і ви мусите їхати зараз.
А собі подумав о. Городиський таке: "Недам тобі, небоже, довго в дома засиджуватися. Чим більше будеш повертатися поміж людий, тим краще для тебе, це тебе краще вилічить, як яка небудь медицина. Знову не бачу причини до зірвання заручин. Хіба син за батька має покутувати? То вже о. Ясиницький поладнає добре".
У Василя була зломана воля, і він у всему слухав о. Городиського мов мала дитина, не надумуючися, чи воно добре. Він вибірався до Самбора не знаючи гаразд, що має о. Ясиницькому сказати і від чого зачинати розмову.
О. Ясиницький знав, що з старим Пандяком сталося. Той самий ученик, якому доручено довідатися, коли Пандяк буде в Самборі, сказав о. Ясиницькому по годині про усю пригоду. Це він довідався від товариша з Корналович. О. Ясиницький викликав того ученика і розпитав про усе подрібно.
"Бідний хлопчисько певно в розпуці, і буде соромитись зі мною стрінутись, а це є конечно, щоби я з ним поговорив".
Аж нараз являється Василь.
О. Ясиницький побачивши його аж злякався. Виглядав страшною Лице запалося, почорніло, очі почервоніли, уста чорні, спечені горячкою. До того небрите від кількох днів лице мало вид старечий, утомлений. Виглядав наче б устав із тяжкої недуги.
— Господи! А з вами що? постарілись о кілька літ — сідайте!
Аж розхвилювався.
Василь сів автоматично на кріслі, спер голову на руки і став страшно плакати. Він трясся мов в пропасниці і ним підкидало вгору в судорогах.
О. Ясиницький стояв над ним і хитав головою, не говорячи ні слова. "Плач, то добрий лік на біль души",— подумав.
Василь од учера рана пережив страшні хвилі. Увесь біль його душі запікся, закаменів. Його давило в грудях і незнав вже що з собою робити. Від цего сердечного плачу, йому ставало легче. О. Ясиницький позамикав двері кімнати, щоби ніхто їм не перешкодив. Василь неміг здержати важких стонів, які з його грудий що хвиля добувалися. Таке трівало довший час. Василь виплакавшися обтер червоні очі, поцілував о. Ясиниць-кого в руку і прошептав:
— Я пропащий чоловік, отче професоре...
— А я вас спитаю: чому пропащий?
— Бо я упав з облаків в болото, з якого ніколи не обмиюся. Мої мрії ніколи не здійсняться.
— Не знаю, які у вас мрії. Доспілий чоловік не повинен займатися мріями, а думати реально.
— Мрії можна ставити і на реальний почві. Моєю мрією було оженитися з панною Ганею, котру я щиро полюбив, висвятитися, стати примірним священиком і працювати совісно в господнім граді.
— Не розумію, чому ті мрії не мали би здійснитися?...
— Бо від першої із них залежать усі прочі, а коли перша не може здійснитися, то прочі мені байдужі.
(Продовження на наступній сторінці)