«Акванавти» або «Золота жила» Михайло Чабанівський

Читати онлайн повість Михайла Чабанівського «Акванавти» або «Золота жила»

A- A+ A A1 A2 A3

Матч закінчився невтішно для "Акванавтів", хоча вони викладалися повністю. Микиті Єгоровичу треба було подивитися на них у грі. Він знав, що людина повністю проявляється в екстремальних ситуаціях. Так, справді, гра була не дуже чесною, оскільки в "Металісті" грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цій грі кожен мав свій інтерес. Микита роздивився своїх майбутніх однодумців, так би мовити, в ділі, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру "професіоналів". Мало того, вихователь Сорокаліт за підготовку і організацію такого матчу одержав подяку від начальства. А це теж згодиться.

Після гри вся команда "Металіста" залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Він попросив Боцмана відвести своїх до альтанки. Команда без ентузіазму рушила до зеленого склепіння — дах і ребристі стіни альтанки були заплетені хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судійство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова "хвороба" серед спортсменів навіть високого класу. І взагалі, хто буває задоволений рішенням судді? Тільки той, хто виграє. І це не лише в спорті, а й у народному суді.

— Грали ви погано, — сказав Микита Єгорович. — Воно й зрозуміло, ніякої зіграності. Індивідуальна гра ще нічого, а пас... не туди. Що не пас, то під ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболі і хокеї виграє та команда, яка більше зіграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих воріт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навіть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результаті гол і... перемога. Все це, звичайно, теорія.

— А на практиці ви не маєте бажання потренувати нас? — запитав Боцман.

Микита Єгорович помітив, що Боцман тут не лише капітан команди, але й лідер колективу. Виходить, що всі свої задуми належить втілювати через цього хлопця. Та він не збирається виховувати з них футболістів, вони йому потрібні для своєї мети.

— Ні, у мене інша пропозиція. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихія — вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.

Говорив і уважно стежив за виразом очей хлоп'яків. Першим ляснув у долоні Василько, який був тут, як довісок до брата Володі. Засвітилися очі і в інших. Домовилися зустрітися завтра в майстерні, чи то пак у хліві-сторожці, на березі озера о десятій ранку.

Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветерані-велосипеді до діда Захара, бо той був у такому віці і в такому стані, що всього можна чекати вдень і вночі. І вік, і стан зробили з цього відлюдька безвольну істоту, яка скучала за людьми, за спілкуванням. Старий був щиро вдячний онукові і радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни і затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонів, бо відчував, що хата скучила за людським голосом.

— А вам хіба чути нашу сурму? — запитав здивовано.

— Та ще й як! Я ото всю ніч кручуся, а на зорі ніби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборі є якась жіночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!

— А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навіть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпіна, хоч я його ніколи не чув.

— Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про діло. Як ти там пірнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всі там, біля озера.

— А я, дідусю, плавав човном і пірнав. Дістав навіть кілька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Ніяких, навіть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментально.

— Як?

— А так. Робити батискаф.

— Що це за сатана?

— Ну, як вам сказати, таку бочку з віконцем, із шлангом. На тросі спускати на дно й обслідувати. На велику глибину я ж без повітря не пірну. Одне слово, починаю з пірса. Тільки у мене ні грошей, ні матеріалів. А це ж дістань у місті та привези. Дістати я ще зможу, збереглися старі зв'язки, а привезти? Одна ходка з міста сюди коштує полтинник.

— Скільки? — здивувався старий.

— Ну; полтинник, як на вашу мову — півсотні!

— П'ятдесят рублів?!! Показилися, це ж дорого!

— У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не організувати й собі якийсь кооператив? Як вважаєте, діду?

— Лавку?

— Та ні, ви не в курсі діла. Завтра пораненьку мотону у місто. Розбудите мене, щоб не запізнитися на автобус. А то у вас тут і до автобуса... можна літаком! Два кілометри пішки! Поїхав би велосипедом, так ні в кого його залишити там, біля зупинки. Ні, з транспортом у нас діло швах!

— Йди сюди ближче, Микитко! — а коли онук підійшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, ніби відпочивав від лежання в ліжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довірливо: — А якщо нам купити свій транспорт?

— За що? — вирвалося у Микити. — І де?

— Он хлопець, що хата в мене в городі, купив собі нового автомобіля, а старенького свого продає. І не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?

— А гроші?

— Нашкребемо. То й що?

— Уявляю собі той агрегат за тисячу! — усміхнувся Микита.

— Але ж їздить. Він на ньому, скільки я пам'ятаю, гасав як навіжений вдень і вночі. Може, візьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тоді можна буде приглядіти і щось краще?

"Запорожець", навіть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походження, а старий, та ще й застарілої марки, облуплений і з повітрязаборниками по боках — "вухастий", він нагадував віслюка, якому три чисниці до смерті. Одначе й відвернутися від нього нелегко, оскільки він мав і привабливий бік — ціну. Так, справді, це не "мерседес", не "форд" і не "тойота", навіть не його молодший брат ЗАЗ, але й ціна відповідна! Він у п'ятдесят разів дешевший від названих іноземних марок і в дванадцять разів дешевший за щасливого родича.

Ціна переважала всі "за" і "проти".

Микита Єгорович запізнився на зустріч зі своєю командою акванавтів, зате він приїхав увечері на своєму лімузині і урочисто вибачився, бо мав справді переконливу причину.

А наступного ранку він зупинив свого автомобіля біля міського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старі сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи місце під нові приміщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони від'їздили повні глини, каменю й різного сміття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, і в його голові народжувалися думки стратегічного плану.

Довжелезні дрючки-балки дещо підточені шашіллю, може, на будівництво дачі не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пірс нічого не дасть. В одному місці опустиш свій пристрій, обдивишся — пусто, а далі що? Пірс же не перенесеш. А пліт може обійти все озеро. Тільки пліт і ніяких вагань. Дід не підведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович підійшов до "шкоди" з довгим кузовом і повів комерційну розмову про те, що оті стовпи, які бульдозер закопує, слід відібрати й відвезти за місто. Водій погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нікому. Якщо це зробить хтось, він відвезе, хоча це й ризиковане, адже за місто. Не гаючи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за місто, на дачі за озером, а через годину автомобіль летів назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед білої куряви. Тягли обсипані глиною дрючки на тротуар і складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацікавлені, їх підганяти ні окриком, ні плакатом не треба.

На будівництві плота він був за прораба.

Яке добро — свій автомобіль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до міста, дістав на будівництві арматурних прутів, завіз у колгоспну кузню, "відстебнув", як він каже, червінця ковалеві і привіз сотню скіб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметів. Микита як подивився, що туди привозять з різних підприємств, то вхопився за голову. Під прес йде таке, що слугувало людям сто років! Там цілі мотки новісінького дроту, сотні кілограмів! Бідони, банки, браковані ванни, де лише десь цятка чорна чи тріснула емаль. Дозволили б забирати потрібне людям, а натомість приносити справді таку ж вагу металу, так ні. Що з воза впало, те пропало...

Та вже бог з ним, про те нехай думають господарі підприємств. У Микити свій клопіт. На манір Остапа Бендера він мусить розбагатіти своїм шляхом. У своєму короткому житті він вже перепробував чимало різних напрямів і все не те, все кінчалося тупиком.

Розводив нутрій, навіть одружився для того, щоб не на одні руки. Нічого не вийшло, нутрії, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбіглися, бо були голодні. Дружина не поділяла життєвих планів чоловіка. Мабуть, тому й сім'я ця розпалася. Тоді Микита звернув увагу, що на приймальному пункті порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освітою. Не минуло й року, як біля того пункту вже стояв автомобіль "Жигулі" шостого випуску. Микита всілякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусідньому районі. Та не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.

Микита Єгорович передав по акту своє господарство більш спритному в цих справах молодикові, розписався за гроші, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.

(Продовження на наступній сторінці)