– Чи не чули, часом, може де порося прибилося? – раптом спинив матері мову Дмитро.
– Втекло? А бодай же ж вас земля на собі не носила! До такого допуститься! Сміх людям сказати! Скільки ж у вас тієї худоби, щоб ото не доглянути?..
– Скільки, скільки, – сердито вибухнув Дмитро, – я вас питаю, чи не бачили, а ви мені тут "скільки, скільки"! Втекло та й годі. Треба йти шукати.
Дмитро сердито повернувся, ладний відійти, не попрощавшись.
– Та пожди, – раптом розчулилась мати, – голодний же, мабуть, ходиш, як пес. Зайди хоч попоїж.
Дмитро завагався. Зайшов з матір’ю до хати, де одна стіна була завішана золотими образами в рушниках, а впродовж другої була полиця, заставлена буханцями хліба, та мисник посуду.
За цілу весну Дмитро вперше наївся вволю. Але його муляла якась думка. В очах світився несміливий намір щось сказати. Мати його зрозуміла без слів. Вона внесла з комори вузол борошна, зняла найкращу хлібину з полиці.
Дмитро повеселішав. На материні докори він уже жартівливо відповідав:
– Не турбуйтесь, якось проживемо…
Але, вийшовши на поріг, Дмитро зніяковів. У ворота, що відчиняв менший Дмитрів брат, під проводом батька в’їздила хура з мішками січки. Хура зупинилась біля порога.
– Добридень, тату!
Батько скоса глянув на вузол:
– Взяти так "добридень", а принести "бувай здоров". Навчу я тебе хазяйнувати разом з твоїм синком! – несподівано підняв він голос до матері разом з батогом.
– Подумаєш яке нещастя! Дала шматок хліба. Нищі ж!..
– Отому собаці дай! – гаркнув голос.
Обвисла постать Дмитрова враз випросталась. Хліб гупнув перед собакою, а вузол полетів під колесо до батька.
Собака злякано відскочів, але зразу ж, настовбурчивши вовну, осатаніло кинувся навздогін за своїм напасником.
3
Сонце цікаво заглядало вогнистим оком у хату, збільшуючи й так задушливу атмосферу. Воно ніби на глум перебирало промінням лахміття на ліжку, бігало грайливими зайчиками по голому столі. Обличчя Марти, облите потом і слізьми, що збігали їй по щоках разом з пасмами липкого волосся, перед сонцем кольорово мінилося, і голос її хрипко верещав.
В моменти, коли Марта затихала, з долівки підіймався крик дитини. Часом їх голоси збігалися дуетом, тоді Дмитро ще нижче схилявся на руки й сидів нерухомо, ніби закляклий, знечулений.
Марта підбігла до його з кулаками, але й тоді Дмитро не ворушився.
Він камінь. Ірод. Катюга.
Дмитро ж напружував усю силу волі, щоб стримати себе. Він розуміє, що Марта жива, вона голодна. Докори спадали в груди каплями отрути.
Чому було не доглянути йому поросяти й не нагодувати їх салом? Чому він не вдавив тим хлібом батька? Батьки…
Дмитра пориває вибухнути, він як бомба, що в ній догорає трут. Але, коли Марта накинулась з кулаками на дитину, Дмитро відчув, як дерев’яніють у йому нерви. Він ніби спокійніше почав міркувати.
Це ж так природньо. Гуманісти його загубили. Ще тоді слід було переступити через оцю покритку-наймичку.
І раптом обурено: чому не пішов разом з Іваном? Доки буде лякатися простору? Невже він хронічний інвалід, якому все життя судилося сидіти в оцій добровільній каторзі? Судилося? Хто судив? Який чорт примушував?
Якась нова істота прокидалася в Дмитрові й невблаганно картала за його вдачу. Дмитро ненавидів себе разом з усіма своїми ворогами. Як втілення їх усіх, він уже бачив перед собою Марту.
– Попанувала за гімназистом, аж живіт опух!..
Дмитро скочів, як облитий варом.
– Замовчи, гадино! Розчавлю!.. – прошипів він, люто випнувши очі, але постерігши, як здригнулися м’язи на лиці Марти, він швидко заходив по хаті, неначе намагався втекти від самого себе.
Враз Марта з розпачливим виглядом саможертви переступила йому дорогу.
– Убий на місці, убий, щоб я більше не мучилась з тобою!
– Одійди! – погрозливо скрикнув Дмитро й одвернувся від її розпанаханих пісних грудей.
На столі сонячний зайчик скочів на лезо ножа й заграв кольорово на давній захлібині. Дмитрові очі ненаситно вбирали промінь. Він намагався відірвати погляд, але хтось владно його держав. Була – якась садистична поєднаність між лезом ножа та пісними мийками її грудей.
А Марта шугала по хаті з криком, без перерви, як настирливий вітер:
– Як мала я йти за тебе, краще б була пішла в ополонку…
Майже перекосившись від напруження й болю, неначе одриваючи якусь органічну частку, Дмитро відкинув погляд від ножа. Він ще здатний на рішучу акцію. Він завжди почував у собі присутність сильної істоти. Героїзм і жорстокість не роз’єднані прикмети. Швидко підійшов до ліжка, витяг з лахміття стару гімназійну шинелю й твердими кроками рушив до порога.
Марта заніміла. Враз вона збагнула й в одну мить схопила Дмитра за рукав. Дмитро не озираючись рвонувсь, але Марта тримала його так міцно, що він не міг зробити далі ані кроку.
– Пусти, – озирнувшись через плече, промовив зі страшним спокоєм Дмитро.
Марта замішалась. Якась нова, невідома досі їй істота промовляла в Дмитрові. Але враз крик відчаю помутив їй очі. Обличчя перекосилося в істеричну гримасу.
– А дитину забув? Через труп мій переступиш!..
І з несамовитим вереском кігті Мартини вп’ялися в очі й щоки Дмитра. В ту ж мить руки обох сплелись, замість людських голосів почувся рик, шипіння. Здавалось, зчепились два смертельні вороги, що давно шукали лютої зустрічі. Кожний з них мусить знищити другого.
Аж ось… Руки Мартини щораз млявішають. Її горло намацали два великі пальці обох рук Дмитра. Що більше синіло обличчя Марти, тим більше випиналися ненавистю очі Дмитрові, тим глибше вгрузали його пальці. Він нахилився до самого обличчя з перекошеним ротом. Його гострий погляд неначе хотів закріпити назавжди свою ненависть в помутнілих очах супротивника. І враз… відкинув обм’якле тіло.
Дитина, що перелякано верещала, замовкла, вражена несподіваною розв’язкою.
Дмитро, не озираючись, переступив поріг. Настала така цілюща тиша, наче він раптом переселився в новий світ. Озирнувшись, як крізь туман, побачив жінку з поросям на руках, що наближалась до хати. Жінка вражено зупинилась.
Не здаючи собі справи, хто ця жінка й чого їй треба, Дмитро повернув стежкою на луг. Його туманила тиша. Підсвідомо сприймав, як атрибути тиші, і тихий шелест м’якої трави, і жовтий цвіт латаття. Ішов швидко. Здавалось, що далі піде, тим глибше порине в тишу. Але поволі підіймався неспокій. Дмитро почав бігти. Біг довго. Неспокій щораз збільшувавсь.
Раптом Дмитро почув за собою погрозливі голоси. Озирнувшись, він помітив, що кілька вершників гналося за ним. Дмитро підсилив біг. Далі, далі, у спокій! Але повітря щораз густішало криками. Вони вже били у вуші якимись кошмарами, чорними тінями засліплювали очі.
Ось щось черкнулось голови – Дмитро впав непритомний.
4
Над містечком кажани тихим летом навівали сон. Ніч чорна, як забитий склеп. Хати – мертві гробовища. Тільки в канцурі біля райвиконкому крізь ґрати тече мляве світло. Кажан чиркнув крилом світла й зник у пітьмі, як чорний дух, злякавшись рухливих тіней.
На нари сіла постать у білому й, стиснувши в руках голову, заклякла. Біля дверей, спершись на рушницю, – міліціонер. Його здушений голос виривався глухим хрипом.
– Пропадеш тепер у Допрі нізащо. Хотів ти покинути її, кидай. Нащо було чіпати? Тут самому часом допече так, що не знати куди тікав би. Але ж щоб до такого…
Голова підвелась, з пітьми глянули докором великі, хворобливо-блискучі очі.
Корній вмовкає й ніяково ховає свій погляд за цівкою рушниці. Власне, він не знає, що призвело Дмитра до такого злочину. Його привезли з села геть побитого. Корній не йняв віри своїм очам. Невже це той колишній лагідний Дмитро?
Бувало, коли вже Дмитро приїздив на літо з гімназії, Корній ще старим звичаєм видирав пташині гнізда. Дмитро тоді вельми обурювався. Він забирав під свою опіку скривджених пташенят, а коли ті все ж через кілька днів здихали, він приносив з докором їхні трупи перед очі Корнієві. "А коли б тобі так довелось без матері вмерти – тобі добре було б?"
А тепер Дмитро видер матір у власної дитини.
Корній хотів обурюватись, але побачивши з-за цівки немощну постать, він уже ладен був визнати Дмитра за беззахисне пташеня в клітці, а себе – за колишнього екзекутора.
– Можна сказати з одного кореня виросли… Ти думаєш, легкий мені хліб оце біля канцури?..
Корній ще довго говорив винуватим голосом, намагаючись довести Дмитрові, що не він його стереже, а злидні.
Дмитро не слухав Корнія. В йому самому прялись настирливі думки, що перед ними навіть товкли болі синців. Лице Дмитрове почало перекошуватись якоюсь болісною гримасою й раптом у мертвій камері розлігся сміх. Хрипкий, настирливий сміх, як кашель сухотного.
Корній стурбовано глянув на заарештованого. Збожеволів чи глузує? Хотів уже грюкнути демонстративно дверима, щоб защіпнути їх знадвору, коли це з-за сухотного сміху почувся звичайний сумовитий Дмитрів голос:
– Не комедія? Не сміх? Товариство… До гроба. Ха-ха-ха! Федір Ткачик… Ночі просиджували… А сьогодні він прилюдно вдарив мене в обличчя… Ха-ха!..
– Класовоє самосознаніє, – промовив навмання Корній, щоб тільки обірвати цей саркастичний сміх.
(Продовження на наступній сторінці)