Ганна підбадьорила Талю:
— Як буде за що, то й на двадцять засудить.
— А то й до розстрілу, — вже сміючись, погрожувала Таля.
І від погрози тієї всім стало весело.
— Чого ж так рідко до нас заходиш? Мабуть, ти не любиш свою маму, — на прощання докоряв Володимир Талі.
Але Талине сум'яття було яскравим доказом її приязні. І Ганна, вийшовши в передпокій, уже запитала:
— А як тато?
Таля вдячно глянула на Ганну.
— Він тепер багато працює. Всі вечори просиджує в лабораторії…
Обидві жінки розійшлися в піднесеному настрої.
Поволі Таля призвичаїлася заходити в гості до матері. З кожним разом вона ставала довірливішою — як до неї, так і до Володимира. Часом при ньому вона вже переглядала ноти, дещо пробувала грати. Переважно її симпатії схилялися тепер до мінорної музики, і Ганна, слухаючи гру, переймалася жалем до Талі, ладна була просити вибачення, втішати її. Але єдиний тільки засіб міг утішити Талю, і Ганна його використовувала за кожного візиту: вона розпитувала про Ніка, про його працю, настрій, давала поради Талі в господарстві. Таля кожного разу оживлялася в таких розмовах і інформувала Ганну якнайдетальніше.
Ганна знала, що Нік видужує від свого пригноблення, знала, що в їх домі є вже хатня робітниця. Стежити за порядком у домі й давати Талі поради увійшло в звичку Ганні: за її вказівками там купували продукти, за її рецептами готували страви… Життя в тому домі було для неї вже органічною частиною, що доповнювала її життя тут, у Володимира.
Аж одного разу Таля прибігла до Ганни в на диво піднесеному настрої.
— Мамусю, тато поїхав до Харкова. Ходім до нас.
Уже саме вагання матері засмутило Талю. Ганна припускала, як розчарувалася 6 Таля, коли б вона відмовилась.
Ганна порадилася з Володимиром. Він здвигнув плечима:
— Як хочеш…
Звичайно, Ганна хотіла, але вона добре бачила, що цього не хоче він. Проте, вдавши, що його слова вона зрозуміла як щирі, вийшла з дому в супроводі веселої й балакучої Талі.
Пішли скороченим шляхом через затильні ворота заводського двору. Уламки іржавого заліза, здавалося, ставали навдибки, щоб побачити ту, що втекла від їх сусідства; з цехів долітав металевий свист і грюк, ніби легковажна демонстрація з нагоди Ганниного приходу. Але, почувши громовий гул пневматичного молота, в якому відбивалися гігантські кроки індустрії, Ганна зрозуміла, що вона тут важить менше за будь-який іржавий уламок заліза. В Ганні прокинулась заздрість до попередніх взаємин із Ніком, коли через нього вона мала хоч якесь споріднення з цим світом.
Вона замилувано глянула на одноповерховий будинок, що притулився за цехами під пожовклим садком.
Тут усе було, як і за неї. Ті самі затишні кімнати, ті самі плюшеві меблі, той посуд… На нього тепер Ганна дивилась, як на якісь реліквії. Вона перебрала Талині обов'язки й почала порядкувати біля столу за чаєм. Уже здавалося, що в її житті не було ніяких змін, усе по-давньому, по-хорошому. Це ж так природно, що Нік поїхав до Харкова, — він повернеться веселий, говіркий. І, ніби чекаючи на нього, Ганна весело гуторила з Талею.
— Я кажу татові: буде досить однієї грудочки кислоти, а він: сип усю! Потім, за обідом, як покуштує борщ та як засміється!.. Чого він, — думаю… Куштую… та й собі в регіт! Борщ кислий, що й у рот не можна взяти. Так ми й просміялися за обідом, а борщ вилили.
— Ну й господиня з тебе, — сміялася Ганна, — хіба ж ти не знаєш, що як вариш — треба тоді куштувати? Та вже як ти поклала помідори, то кислоти зовсім не треба.
Увечері, коли Ганна збиралася йти, Таля попрохала її залишитися з нею ночувати. Вона сама боїться. Ганна без особливих вагань погодилась.
Спати лягли на одному ліжку. Бувало й раніше, що вони так спали, коли Нік виїздив у відрядження. Це були найінтимніші моменти їхнього життя. Ще коли Таля була зовсім мала, Ганна оповідала їй казки, потім різні спогади зі свого дитинства, а пізніше вже ділилися думками, філософували на життєві теми. Таля знала Ганнине дитинство, знала про її молоде кохання з Ніком… І зараз, притискаючи Талю, Ганна почувала з усією гостротою материнського почуття, що Таля — її кров і плоть, її душа…
— Мамусю, ти кохаєш Володимира Андрійовича?
Ганна стисла Талю в обіймах і соромливим шепотом відповіла:
— Кохаю, Талюсю…
— Знаєш, я не можу собі простити, що привела тоді його до нас. Щоб не я — ти б його не знала, ти б жила з татом, і було б усе добре.
— Однаково, я ж і тоді не любила його. А так жити, не любивши, тяжко.
— Але ж тобі тато, як і мені, рідний?
Ганна гірко посміхнулась.
— Був рідний, аж поки…
Ганна обережно нагадала Талі кілька моментів зради Ніка.
Таля замислилась, але раптом переконано промовила:
— Ні, мамусю, тобі так здавалося. Він любить тебе. Він кращий за Володимира Андрійовича.
— Я не кажу, що він поганий, але те, що він зробив, — дуже погано з його боку. Він же сам сказав Володимирові Андрійовичу, що я йому не потрібна… Щоб не цей випадок, я, напевне, не пішла б до Володимира Андрійовича, а так уже нічого не вдієш… Я звикла до Володимира Андрійовича. Він дуже хороша людина. От, може, скоро тато одружиться, то й ти перейдеш до нас. Володимир Андрійович любить тебе.
— Тато ніколи не одружиться. Я розмовляла з ним про це. І хоч ти його зрадила, він ніколи не зрадить тебе…
Такий обвинувальний тон вразив Ганну. Вона вмовкла. Таля теж замовкла і щільніше пригорнулася до матері; здавалося, що кожний дотик її тіла благав: не йди, не йди від нас.
Але вранці Ганна мусила йти.
Володимира вона вже не застала вдома. Він пішов на лекцію в музичний технікум, де викладав гармонію. Ганна почувала, що скучила за ним, що їй хочеться якнайскоріше заглянути в його сині добрі очі… Проте, готуючи обід на примусі, вона шкодувала водночас за добре устаткованою кухнею в Ніка, за просторим помешканням на три кімнати. Ганна знала, що прийде Володимир і почне компонувати за роялем, але сьогодні чомусь їй хотілося почути стук металу з Нікової лабораторії. І вже що ближче був час зустрічі з Володимиром, то прикрішими, здавалося, будуть його пестощі…
Але, на диво, Володимир повернувся роздратований, яким іще ні разу не бачила його Ганна.
— Що з тобою? Ти так зблід?
— Не вдавай, будь ласка, наївної. Це понад моє терпіння. Як ти могла дозволити собі ночувати в його помешканні?
— Але ж я тобі вже казала, що він поїхав до Харкова…
— Я цього не певний.
— Не певний? Не певний?
— Та однаково, хоч би й поїхав.
— Так не забувай за Талю. Я не могла їй відмовити.
— Таля Талею, а Нік Ніком…
— У всякому разі, поки вона там, я буду її відвідувати.
— А я хочу покласти цьому край.
— Цебто ти хочеш, щоб я перейшла до нього?
— Як маєш маскуватись, краще переходь. Принаймні я знатиму, що ти не моя.
— Я не твоя і не його. Я — своя. І коли ти мені не дозволиш відвідувати Талю, я цілком перейду до Ніка заради неї.
Ганна вигукнула це з такою невластивою їй рішучістю, що Володимир сторопів і вже вибачливо промовив:
— Звичайно, це справа твоя. Я ні в який бік не можу тебе силувати… Але ж ти знаєш, як мені це неприємно…
Ганна не вважала за потрібне виправдовуватися. Вона вмовкла. Таке ставлення Володимира глибоко вразило її. В цю хвилину почувала, що навіть ненавидить його. Видавши обід, вона демонстративно вийшла з дому. На порозі її наздогнав Володимир.
— Ганнусю, не сердься ж… Я на тебе зовсім не серджуся.
— Гаразд, гаразд, — промовила вона вже лагідним тоном і пішла далі спокійніша. Проте з думки їй не сходила образа. Погане хлопча, він буде ще вередувати нею!
І Ганна, свідома свого права, пішла до заводу, хоч іще вранці думала, що навряд чи пощастить їй тут скоро бути.
Таля була приємно вражена й зараз почала розповідати, як вона, допомагаючи Гаші варити обід, замість супу, помилково всипала крупи в компот.
Переглядаючи Талину білизну, Ганна вже цілком розгубила свої прикрі думки про Володимира. Коли стемніло, вона підвелася. Таля благально глянула на матір, але та, поцілувавши її в теплі страдницькі очі, рішуче відійшла, силкуючись не думати про них.
Володимир зустрів Ганну несміливою ласкою. Він навіть не запитав, куди вона ходила, хоч в очах йому світилася тривожна допитливість. Він видався Ганні розгубленим і провинним хлопчиком, якого щойно покарали. Ганна засміялася йому в вічі й поривчасто поцілувала.
— Ах ти ж мій дурнику! Я ж тебе кохаю. Кохаю…
І вона горнулася до нього всім тілом.
Ураз очі Володимирові засвітилися грайливими іскорками. Він стрепенувся дужим мужчиною.
Другого дня, коли до Ганни прийшла Таля, Володимир був із нею особливо лагідний і говіркий. Він вернувся до спогадів першого їх знайомства.
— Пам’ятаєш, які хороші лілеї були тоді?
— Я б зараз хотіла хоч одну таку мати.
— На жаль, у нас у місті вони на камені не ростуть.
Але згодом Володимир пішов по тістечка до чаю й вернувся з двома білими трояндами.
— Це тобі, Ганнусю, а це Талі.
Таля на момент зніяковіла, але зараз почала пишатися трояндою.
(Продовження на наступній сторінці)