— Коли буря стала сильний, корабель затоплювали хвилі. Міг потонути корабель і потонути перський богорівний фараон. Керманич наказував кидати перських воїв у воду, щоб рятувати корабель і рятувати перського фараона.
Хтайарша зійшов з кормової палуби й ще раз оглянув нутрощі корабля. З того й того борту в три поверхи одні над одними сиділи прикуті до лав невільники, серед них кілька було неживих, а вздовж лав на помостах поверхів походжали єгипетські наглядачі з довжелезними батогами. Ще кілька єгиптян працювало на носі корабля та біля рей вітрила, що зараз лежало краями на бортах.
Персів Хтайарша не налічив і півтора десятка.
— За рятування богорівного перського фараона керманич сподівається на щедра винагорода, — улесливим голосом нагадав цареві єгипетський тлумач.
Шахіншах Персії та цілого світу зняв із себе кільчастого золотого пояса й мовчки простяг керманичеві. Той підбіг і впав ниць на палубу, намагаючись дотягтися губами до царевих ніг. Цар не заперечував, навіть підсунув ближче носак свого ассірійського чобота.
— За врятування божественного життя шахіншаха ти заслужив навіть більшої нагороди. На жаль, не маю при собі нічого дорожчого за цей пояс, — сказав перський цар Хтайарша. — На березі я подарую тобі золотий вінець вавілонського царя.
До берега пристали вже поночі. Стало відомо, що буря забрала сьогодні половину всіх єгипетських та фінікійських бойових трієр, разом з якими пішло на дно добрих тридцять тисяч воїв, але цар звелів розшукати своїх обох братів та дядька Артабана й сказав їм:
— Цей єгиптянин урятував вашого шахіншаха, я йому подарував за це вінець вавілонського царя й свій пояс. А ви дістаньте в моїй скрині той вінець і покладіть йому на голову, відрубавши її. То буде йому віддякою за знищення стількох персів.
"Затаврувати їхні лоби!"
Після тієї пам'ятної бурі, в якій мало не загинув сам цар, перське військо не зразу заглибилося в Елладу. Хтайарша та його найближчі помічники й родичі вирішили спершу перекопати півострів Халкідіку широким і глибоким каналом, яким кораблі могли б із Стрімонської затоки потрапляти в Термальну затоку не кружним шляхом, як досі, а навпрошки. В еллінів було багато бойових суден, і перси не мали права вдруге ризикувати своїм фінікійсько-єгипетським та еолійсько-іонійським флотом, проводячи його в Елладу через Посейдонів котел, хоч за час риття каналу пригнали з Фінікії та Кіпру необхідну кількість суден. Придушивши після смерті Дар'явауша повстання в Єгипті, Фінікії та Вавілоні, перси наклали ще жорсткішу лапу на все їхнє мирне й ратне майно.
На початку осені вийшовши з Терми — крайньої західної точки нового каналу — всіма кораблями й пустивши військо берегом, перси легко, одне по одному, захоплювали міста Пієрії, Магнесії, Пеласгії та інших земель Еллади. Обійшовши поза півостровом Фтіотідою, всі перські кораблі під началом царевого брата Ахемена взяли в морську облогу тутешнє місто Фіви, а піше перське військо стало над ним у полі та на горбах. Чільник піших полків Масішта, другий брат царя Хтайарші, послав до міської брами кликуна, щоб фіванці принесли в дар перському володареві землю та воду.
— А що то за володар? — запитали кликуна.
— Володар всього світу шахіншах перський Хтайарша!
— Хай спершу візьме приступом наше місто, а тоді вже називає себе володарем усього світу! — обсвистали кликуна з високих міських бійниць.
Кликун повернувся до стану ображений, образився й царів брат Масішта, мури міста були справді високі, але тонкі, їх за день можна було зруйнувати катапультами, однак дядько Артабан порадив обом воєводам та цареві почекати тут кілька днів, хай стомлене переходами військо трохи від'їсться та облатається, хай нагарбає по селах того-сього.
Після риття каналу в Халкідіці й переходу нелегкими гірськими дорогами Пієрії та Фессалії війську справді ще не давали перепочинку, тож усі три сини Дар'явауша й Атосси згодилися зі своїм дядьком. Та й належало почекати матір, яка захворіла ще в Термі, а тепер ніяк не могла наздогнати своїх синів. Лише колишній спартанський цар Демарат, який утік до персів од переслідування свого лукавого суперника Левтіхіда, радив цареві не відкладати приступ Фів, але Артабан підозрював Демарата в зраді.
— Кров людська — не вода з бурдюка, — сказав він синам свого шість років тому померлого брата. — Скільки не годуй шакала, він однаково колись укусить тебе за руку й утече. Хоч як ображений Демарат на своїх одноплемінців, але в грудях його до самої смерті битиметься спартанське серце...
Перський вивідник, який нещодавно надіслав зі Спарти звісточку, повідомляв, нібито спартанським царям стало відомо ще заздалегідь, що Цар царів лаштується війною на Елладу, а про це міг повідомити тільки приголублений спартанський утікач. Хтось надіслав до Спарти писальну дощечку, на воску якої не було нічого написано. Всі непорозуміло розглядали дивний дарунок невідомого співвітчизника, всі розводили руками або сміялись, а збагнути ніхто нічого не міг. І тут донька покійного царя Клеомена й дружина молодого царя Леоніда Горго нагадала своїм родичам про Гістіея Мілетянина, який двадцять років тому прислав співвітчизникам заклик до повстання, написаний на тім'ї якогось горбаня.
Цар Леонід нібито засміявся, розважений дотепом своєї юної Горго, та коли дощечку обшкребли від воску, на ній справді виявилася не знати ким написана грамота.
"Чи не Демаратових це рук діло?" — дедалі частіше запитував сам себе Артабан, але нікому не зважувався про це говорити, хотів спочатку застукати спартанця на гарячому, бо не любив порожніх слів. Колись майже те саме запитання поставив був його вже теж покійний брат Артафрен Гістіею Мілетянинові, Гістіей утік, а потім Персію десять років тіпало через нього.
Артабан довідався від своїх вистежників у Фівах, що аристократи й пов'язані з Азією та Єгиптом багаті купці хотіли б здати місто персам, але обрана голосуванням рада стратегів рішуче настроєна оборонятись, бо на допомогу нібито поспішають евбейці та кінний полк беотійських Фів.
Можливо, думав Артабан, це стало відомо й Демаратові, тож він підмовляє царя почати приступ міста, поки там гору не взяли прибічники персів. А якщо на допомогу цим Фівам прийдуть Фіви Беотійські, ми можемо застряти тут до зими, а наші кораблі виявляться в тутешній затоці, мов у зашморгнутому мішку.
Все тепер залежало від Хтайарші, який сам тямив мало, а брався за багато дечого.
Артабан заслав у Фіви ще трьох своїх людей, які під виглядом утікачів з Фер і Ларіси мусили підстьобнути нерішучих заколотників, а також посіяти сумніви в серцях стратегів і по можливості швидше розколоти їхні лави.
Перші наслідки з'явилися вже на третій ранок. Відразу після сходу сонця в місті знявся гомін, а в бійницях надбрамної вежі стало видно менше щитів. Перси чули гомін до полудня, але ніхто з них навіть приблизно не знав, хто на кого кричить і чому опівдні все раптом утихло.
— Брязкоту зброї не було чути, — сказав Артабан. Це його дивувало й потроху виводило з терпіння. — Невже схопили тих моїх трьох людей?..
Багатий досвід і життєва мудрість підказали йому правду. Надвечір з бійниць надбрамної вежі фіванці викинули трупи всіх трьох засланих у місто підбурювачів, а заодно і їхні натоптані золотими статерами й даріками гаманці.
Хтайарша заходився вимагати від свого брата, воєводи піших полків Масішти, нарешті взяти Фіви приступом і йти далі на південь, де були найбільші й найбагатші еллінські міста. Тоді Артабан розкрив цареві свій задум і попросив зачекати з приступом ще трохи.
— Якби я діяв за твоїми порадами, то досі сидів би в Сусах і Парсастахрі, а вавілоняни, єгиптяни та фінікійці розшарпували мою державу, мов шакали безрогу корову! — розсердився цар.
Артабан міг би нагадати небожеві, що повстання після смерті Дар'явауша придушили Мардоній, Утана та він, Артабан, але небіж змалку не звик прислухатися до думки інших.
І все-таки Хтайарша згодився ще трохи постояти під цими нікчемними Фівами, він сказав:
— Хай буде по-твоєму. Просто я вирішив дочекатися тут своєї матері та інших персіянок з її почту.
Курушева донька Атосса й дотепер користувалася незрозумілим впливом на свого сина, можливо, через те, що зуміла колись умовити власного чоловіка, Дар'явауша, аби той призначив спадкоємцем престолу її сина Хтайаршу, хоча за звичаєвим правом престол мав посісти найстарший царевич — син від першої дружини Артобадзан.
Хтайарша знайшов несподівану підтримку в спартанського вигнанця Демарата. Колишній цар Спарти вважав, що коли престол відійде до сміливого й розважливого Артобадзана, то Елладі в майбутній війні з Персією загрожує неминуча смерть. Він старанно переконував уже хворого Дар'явауша, який посилено готувався до походу на Афіни, Спарту та інші еллінські міста, що найбільше прав на перський престол має син Атосси Хтайарша, бо дідом йому доводився сам Батько персів — Куруш, це дуже важлива обставина для спадкоємця престолу.
Так Дар'явауш незадовго до смерті призначив своїм наступником третього за старшинством сина, а вже Атосса постаралася зробити все від неї залежне, щоб її син став насправді старшим в усій царській сім'ї.
Цим і пояснював собі Артабан любов Хтайарші до своєї перестарілої матері Атосси.
Якщо завтра чи найпізніше позавтра фіванці не пришлють перському цареві землю та воду, вирішив Артабан, то доведеться брати місто приступом, бо на той час жінки напевно прибудуть із Терми й примхливий небіж не схоче тут більше лишатись ані дня.
(Продовження на наступній сторінці)