Усе відбувалося так швидко, в такому розпеченому повітрі та лютому диму, що фараон Сесостріс і досі стояв і розмазував сльози по закіптюжених щоках. Цариця підбігла до нього й потягла за руку:
— А тепер ходімо й ми. Старші сини нас урятували. Ходім!
Сесостріс ухопив дружину на руки, розігнався й перестрибнув з нею через обох мертвих синів, які загородили собою полум'я, подарувавши життя батькові з матір'ю та молодшим братам.
Коли Сесостріс разом із дружиною та чотирма синами несподівано з'явився перед Шепсес-кафом, той зпереляку кинувся навтьоки. Спробували порятуватися втечею й жерці та царедворці, яких двоюрідний брат фараона погрозами й підкупом залучив був на свій бік. Але вірні Сесострісові люди їх зрештою виловили. Був царський суд. Шепсес-каф та інші змовники визнали під бичами, що справді запродалися були ворогам вітчої землі. Вожді кочовиків гіксосів обіцяли зробити Шепсес-кафа фараоном Верхнього Єгипту, за що ввесь Нижній Єгипет мав дістатися їм.
Згодом гіксоси справді завоювали цю частину Єгипту й володіли нею сто років, нищачи стародавню культуру країни та її квітучі міста. Але це сталося через два сторіччя після Сесостріса. Тепер же два Сесострісові сини порятували не тільки рідних батьків та братів, але й увесь народ країни живодайного Нілу.
Там сонце сходить на заході...
Сім років рили раби фараона Неко дивний канал, яким води Нілу мусили потекти на південь, у Червоне море й Індійський океан. Сто двадцять тисяч грабарів загинуло від виснажливої роботи серед пісків пустелі.
В царській скарбниці стало просторо пацюкам, вільні селяни страждали від поборів та відбутків, а сім'ї воїв через зубожіння перестали приносити офіру богам. Храми теж почали занепадати, й найдужче бунтували проти нерозумного фараона численні храмові служки та жерці. Верховний жрець мемфіського храму бога Птаха застерігав фараона:
— Сірія шарпає наші східні міста. Нубійці толочать пшеничні та рисові ниви, а народи моря запливають кораблями в гирла Нілу й грабують селян. Поведи своє військо на непокірну Сірію, цим ти заспокоїш і нагодуєш свій народ. Так прорікають робити й оракули. Та й не один...
— Хто посилав допитуватися в оракулів? — невдоволено перепитав жерця фараон.
Жрець відповів невизначено:
— Вустами оракула промовляв бог...
— Коли богів не питають, — заперечив фараон, — вони самі не дають порад смертним людям.
Верховний жрець бога Птаха подивився на фараона й тихим голосом запитав про те, чого не знала жодна людина в Єгипті:
— Навіщо тобі цей канал?
— Щоб можна було з Мемфіса попливти в Північне море й Червоне море.
Саме цього ніхто й не розумів. "Якщо сполучити Північне море з Червоним, — думав собі верховний жрець, — то каналом посунуть дикі племена й розграбують Єгипет". Він знову проникливо глянув на володаря й сказав йому про це. Фараон тільки посміхнувся:
— Хто ж зважиться напасти на нас!
Фараон Неко так і не сказав жерцеві всієї правди.
То було мрією його життя. Ще коли він проходив у храмі Птаха перші науки, йому розповів один старий храмовий мудрець, нібито якщо пливти ввесь час в один бік понад берегом Африки, то можна припливти туди, звідки виплив. Коли через багато років Неко посів єгипетський престол, то вирішив перевірити, скільки правди й скільки вигадки було в словах давно померлого мудреця.
Насамперед він звелів прорити канал з одного Нілового рукава до Червоного моря. Для цього знадобилося багато золота й сто двадцять тисяч людських життів, але канал і досі був не готовий. За сім років такої напруженої роботи народ зубожів, а тепер над фараоном навис і меч заколоту. Верховний жрець бога Птаха приходив до нього не просто собі так.
Після розмови з жерцем фараон Неко вирішив не чекати завершення каналу, а вирядив мореплавців просто тепер, сподіваючись викінчити канал до їхнього повернення.
Незабаром з Мемфіса вирушили три фінікійські кораблі, кожен з яких мав по вісімдесят весел.
Судна випливли з головного нільського рукава. Тепер вони мали рухатися на захід і на захід, аж поки досягнуть Гераклових стовпів, а далі звернути на південь, щоб африканський берег увесь час лишався їм з лівої руки.
Гераклових стовпів мореплавці досягли на початку літа. З острахом спрямували вони судна в таємничий океан — сюди не запливав жоден з їхніх предків, — але ніхто не зважився переступити фараонів наказ. Відтепер мусили пливти на південь і тільки на південь, хоч хай би ця Африка не мала кінця.
Сонце підбивалося день у день вище й вище. Такої спеки не бувало навіть в аравійських пісках, звідки на фінікійські міста дмухали вогнедишні самуми. Але тутешні береги Африки були вкриті чорно-зеленою повстю непрохідних лісів, на деревах яких жили волохаті дикі люди. Вони перегукувалися звірячим ревінням і здалеку шкірились на фінікійців. А в порослих травою степах паслися незліченні табуни смугастих коней, і за кожним таким табуном наглядав лев. Лев був царем над звірами, його не боялися лише велетенські капловухі слони, що блукали в перелісках та понад річками.
Потім нестерпну спеку змінили дощі.
Фінікійці народились і виросли в посушливій країні; в Єгипті та інших землях Північної Африки дощі випадали раз чи двічі на рік. А тут щодня йшли зливи. Річки повиходили з берегів, степи вкрились озерами, й хоч фінікійці були на кораблях, зливи їм дуже дошкуляли.
А коли припинилися дощі, дні почали швидко коротшати. Одного ясного вечора чільник звелів усім трьом кораблям пристати до берега й сказав морякам:
— Ніхто з нас не думав, що Африка така велика. Ми вже пливемо добрих півроку, а їй не видно кінця. Ми довго пливли на південь, а коли берег звернув на схід, зраділи й подумали, що мандрам нашим незабаром кінець. Тепер же берег знову звернув просто на південь. Це мене лякає найдужче за все: може, Африка вже давно скінчилась?
— Тоді повертаймо носи кораблів назад! — загомоніли люди.
— На зворотну дорогу нам не стане харчів, — одказав чільник.
Ця новина смертельно налякала всіх.
— Ми пропали!.. Ми довірили свої голови тобі, а тепер через тебе мусимо загинути. Фінікійські боги відвернулись од своїх чад: порятунку для нас немає!..
Чільник сказав:
— Є порятунок...
Але голос його несподівано затремтів, і всі моряки зрозуміли, як нелегко знайшов він ці слова. Новина чільника була їх приголомшила, вони з розпачу й переляку могли його розтерзати й принести в жертву жорстокому богові морів, та після тих слів нараз принишкли.
Чільник збагнув їхній стан.
— Маємо двісті сорок прикутих до весел невільників, — сказав він їм. — Та нас майже шість десятків. Кожному дай, а для трьохсот ротів треба багато хліба, Фараон казав, що ми об'їдемо довкруж Африки за півроку, а харчів дав нам на рік. Маємо досить срібла й золота, але тутешні люди втікають від нас — не хочуть з нами торгувати.
Фінікійці дійсно багато разів бачили справжніх людей, одні були високі й зовсім чорні, інші світліші й не вищі за восьмирічних дітей, але, вздрівши мореплавців, вони чимдуж утікали геть, хоч як намагались фінікійці привабити їх золотом та барвистим скляним намистом.
— Ці люди ще не бачили купців, — провадив далі чільник. А тоді сказав головне: — Поки маємо зерно на насіння, мусимо зорати добре поле й посіяти хліб...
Була саме осінь.
Фінікійці висіли в буйно зарослому після кількамісячної зливи розлогому степу. Земля тут була червона, віддалік леви пасли великий табун смугастих коней та гриватих антилоп. Кораблі та люди їх зовсім не бентежили, травоядні тварини підходили й з цікавістю дивилися на людей, які нічим не нагадували голих чорношкірих мисливців з короткими списами.
Фінікійці впіймали кількох коників та схожих водночас на корів і на коней антилоп, але не змогли привчити їх до ярма та рала, на це пішов би не один рік. Коні й антилопи годилися тільки на м'ясо та шкіру, але чи довго зберігатимеш те м'ясо на кораблях!
Фінікійці обгородили велике поле плотом і глибоким ровом, випалили траву, спушили землю мотиками з рогів антилопи й посіяли пшеницю. Потім збудували собі курені, відтак же почали чекати наступного літа.
Зима там була спекотна й суха, хліб виріс добрий, але його глушили бур'яни, тож урожай виявився не дуже щедрий. Обмолотившись і зсипавши хліб у засіки кораблів, мандрівники рушили далі.
Знову почалися нескінченні буйні дощі. Лило з ранку до вечора й з вечора до ранку, бідолашні люди не бачили сонця тижнів шість, а коли нарешті побачили, то не повірили власним очам. Чомусь тепер воно світило їм у спину, наче ворожі морські духи потай повернули кораблі носами назад. До того ж уранці сонце зійшло на заході, а зайшло на сході...
— Невже ми й справді заблукали в негоду й пливемо назад?! — ошелешено сам себе спитав чільник.
Але берег Африки так само тягся з лівої руки.
Для фінікіян це було зовсім незбагненно.
Таке диво могло бути тільки примхою всемогутнього сонячного божества.
Фінікійці пливли далі й далі на південь, а коли ніч зрівнялася з днем, знову висіли на берег і посіяли пшеницю. Взимку тут було холодно й випадав сніг, але хліб уродив дуже гарний.
І яка ж радість охопила фінікійців, коли в них несподівано з'явилася віра, що, може, й справді колись повернуться до своїх родин, яких не бачили вже понад півтора року. Холодний південний вітер проймав до кісток, але африканський берег за мисом[3] повертав круто на північ, так само лишаючись із лівої руки.
А низьке сонце ходило десь на півночі...
(Продовження на наступній сторінці)