У мене дуже важкий норов, зітхнув Савмак. Хотілося бодай поглядом утішити Вероніку, але по ній уже й кроки затихли. Він вийшов і почав спускатися клімаксом униз, на перший поверх. Ноги нечутно ступали по м'якому, ще вкритому рогожею червоному килимі. Савмак вирішив помститися собі за свій нестерпний норов і розмовляв із царем умисне лагідно, навіть двічі всміхнувся до нього. Перісад вимагав обставити весілля якнайбучніше, щоб декади гамеліона закарбувалися в пам'яті кожного громадянина довіку.
— Й се не заради тебе чи мене, — голосом старого стоїка міркував Перісад. — Я вже доживаю віку, й ти теж смертний, усі люди — смертні. Се заради держави, яку…
Примирливий голос і благенький, уже потойбічний вигляд могли б розчулити кого завгодно, лише не Савмака. Не слухаючи тихих міркувань старого, який намагався від чогось застерегти його, як кожен старий — молодшого, Савмак думав про те, на чому тримається примарна влада сього царя й усе його сміховинне царство, яке вже давно протрухло згори до споду.
То було майже невірогідно, але Савмак відповів собі на се запитання тільки влітку, в день Нового року. Відбувши врочисту требу над майже пересохлою Сухою річкою, він пішов і пішов берегом, а з містка повернув до моря, де двоє рибалок витягали з води стару барку: дід і малий отрок, схожий на нього, Савмака. Савмак знав старого лише з виду, проте взявся допомогти. Потім рибалка дістав з глибокого човна мушлю й простяг йому:
— Глянь, деспоте, як улаштували кумири!
До мушлі прикипіла тулубом зеленкувата актинія з кількома десятками мацаків, а з мушлі виглядали клішні величезного рака.
— Таких потвор багато на Кіпрі, я сам — кіпріот і знаю, а в пантікапейських водах ще ніхто не ловив подібного… — Він зробив широкий рух у бік царського чинця, який щойно допомагав йому витягти барку, мов останній роб: — Візьми собі, кіріє деспоте, коли маєш охоту.
Але Савмак уже побачив те, що було приступне небагатьом у сьому городі, й з огидою кинув облиплу слизьким тілом актинії мушлю. Держава — се ось ота мертва шкаралупина, до якої присмокталась актинія, хоча там уже сидить рак. Він тягає актинію, вона ж за те своїми отруйними мацаками відлякує од нього небезпечних для рака хижаків, і користь обом, ще й не абияка.
Котрим же визначили кумири бути мені? — подумав Савмак, слухаючи Перісада, який уже стомився й ледве переборював обважнілі повіки. Раком чи актинією?..
Великої різниці між ними не було, й пройнятому огидою до самого себе Савмакові сієї думки вистачило на два дні, коли з найвіддаленіших полісів царства почали з'їздитися весільні гості: намісники басилевса в Тірітаці, Мірмекії, Зеноновому Херсоніті, Тірітамбі, Феодосії, Гермонасі, Фанаґорії й навіть Баті на Пагрі. Лише з Ґорґіппії ніхто не приїхав, і Савмакові раптом стало шкода, що серед усіх пихатих евпатридів не буде Добривоя-Каллістрата, про якого в Савмака лишилися найкращі спогади.
А чи тільки його я хотів би побачити — спитав себе Савмак безжально, мов сторонню людину. Але такі думки ні до чого доброго не привели б, і він поквапився їх збутись, занурившись у вир нових людей, хитрощів і словесного мережива. Навіть од того, котрий гість у котрого пантікапейця знайде притулок на час весільних урочистостей, залежало багато дечого, й сим нехтувати не можна було, хоча перед очима поставав то Перісад із його нещирими софізмами, то шкаралуща мушлі з актинією та раком у ній.
Гостей день у день більшало. Вже в кожнім евпатридськім домі на Восьмій терасі Акрополя були приїжджі, а краю їм Савмак не бачив. Їхали кіньми й волами, верхи й на возах, ведучи по собі цілі зграї синів, доньок і невільників, але жоден ще не наважився прийти в хором із порожніми руками, й коштовні дари, часом навіть коштовніші, ніж можна було сподіватися від зубожілих евпатридів Боспорського царства, лежали окремо й купами по всьому хоромі.
Окремі дари привозили жони іногородніх евпатридів басилісі Вероніці, й вона раділа їм, наче дитина, й із кожною річчю бігала до Савмака:
— Зевсе, глянь!
То був дорогий ґердан, або фібула з величезним кривавцем чи смарагдом, або діадема, або золотий кілік.
Дев'ятий день перед декадами, ената, почався тим самим, що й усі попередні: набридливими відвідинами та обрядом уручення дарів. Сі люди, які зневажали й ненавиділи Савмака, так щиро всміхалися йому, що він міг би, не знаючи їх, навіть розчулитись. І від сього їхні дари здавалися ще гидкішими.
— Що ти хочеш? — спитав євнух, дивлячись на його кислий вид. — І від кого! Від отого Никона?
Феодосійський намісник привіз царевому зятеві величезний срібний кратер, карбований талановитим технітом і позолочений. Про Никона всі знали, що він підтримує з піратами Одноокого Дибоспорита найтісніші стосунки, а за виправдання їхніх злочинів бере хабарі, але він належав до давньої династії Археанактідів, тож Савмак лише скосував на євнуха:
— Дивно чути таке від тебе, Археанактіда, лоґоґрафе!
У свої сімдесят з гаком років Никон залишався красивим, чимось нагадуючи Савмакові Архелая.
— Кожна отара має свою шолудиву вівцю!.. — багатозначно відповів євнух, і Савмак здогадався, на що він натякає: замолоду Никон любив більше хлопчиків, ніж дівчат і жінок.
Дивний спокій і примирення, які оволоділи Савмаком із самого ранку, почали лякати його. На думку раз по раз спадали слова Геродота: "Кумири заздрісні!.." Савмак спробував одігнати те наслання, та воно раптом здалося йому чимось вагомішим, ніж здавалось досі, й він ледве долав себе вислуховувати евпатридів, аби дати бодай пристойну відповідь на їхні численні, здебільшого порожні, але часом і досить підступні, хитро замережені словами й посмішками запитання.
Що се зі мною діється? — почав уже не на жарт лякатися Савмак, коли немічний цар своєю роздриженою рукою притискав печать срібного характера під декретом про видання Вероніки, басиліси, доньки Перісадової, єдиної спадкоємниці Боспора з усіма його землями й городами, за високорідного деспота й великого лоґофета Савмака Пантікапеянина, евпатрида.
Декрет має бути оголошеним наступного ранку над жертовником Аполлона Лікаря, де два роки тому відбулись і заручини. Евпатриди, присутні на підписанні декрета, пошепки перемовлялися між собою, й з їхніх усміхнених облич можна було виснувати, що шлюб деспота, евпатрида Савмака з басилісою змащує медом та миррою їхні серця. Та Савмак, дослухаючись голосів у своїй власній душі, знову питався: що се зі мною діється?
Він не міг назвати себе щасливим, отже, й те Геродотове застереження не стосується його, та на серці від того не ставало ні легше, ні спокійніше, і коли обряд підписання скінчився, він пішов у протилежний край хорому, де не був уже кілька днів, перебравшись на другий поверх.
Лія здавалася теж стривоженою, й він спитав її:
— Ти не радієш? — Стара роба спробувала всміхнутися, та не зуміла, й він поклав руку їй на плече: — Ти чула щось недобре?
— Приїхав Діофант, — сказала Лія, й з очей їй скрапнула сльозинка.
— Коли?
— Осе допіру…
— Хто тобі сказав?
Домова невільниця підвелась і відхилила ширму. За ширмою стояв От.
— Він привіз тобі дари на весілля, — сказав молодий пантікапейський скіф. — Але з амфори, що її Аґлая колись подарувала своїй суперниці Каллірої, вилізла змія…
Савмака несподівано розсмішила так, певно, довго й старанно вишукувана притча, й він голосно засміявся, сказавши давньому другові, що злюбний декрет уже підписано царем.
— Роб завтра буде зятем басилевса! — засміявсь він знову, та друг уперто дивився в підлогу, а стара роба плакала. Савмак обняв її за кощаві плечата: — Чого ж ти рюмсаєш? Ти з завтрашнього дня — вільна, я підпишу тобі ісотелію.
— Ти смієшся, — сказала Лія, — пропустивши повз вуха його слова про волю, — а твої очі лишаються сумні.
— Того не може бути.
Савмак якийсь час обдумував сказане робою, тоді рушив до дверей, і молодий скіф наздогнав його вже за порогом світлички.
— Видиш осе? — спитав він, показавши йому широкий ніж під гіматієм, і швидко "скіфською" мовою заговорив: — Я-м рипнувся на той бік хорому, де цар, але… мене не пустили. Чуй… бери сей ніж… Його я-м освятив у ворожій крові… Я-м був там, де твій брат Борис… Якщо не вб'єш його сегодні, вони вб'ють тебе взавтра…
— Кого мав би-м убити? — сам того не помічаючи, перейшов на його мову Савмак. — Брата Бориса?..
— Перісада! — просичав От.
Савмак довгим поглядом виважив товариша й простяг руку:
— Дай мені сего ножа.
От мовчки віддав, Савмак усилив його лезом за пас під гіматієм і так само мовчки пішов, лишивши друга палестрійських років у півтемних переходах амфілад. Ось до чого оті речіння, й досі по-скіфському сказав собі Савмак, згадавши Геродота. — Кумири завидющі… й за кожний спокійний день беруть із смертного подвійну платну виру…
Й се виявилося сущою правдою, й лише одного не зміг передбачити Савмак, що платня сього разу виявиться потрійною…
Діофанта впустили через Полунічний пілон одразу, й не тому, ніби мав при собі зовсім малу дружину, якихось півтисячі гоплітів, а через те, що так наказав великий колісничий Дамон.
(Продовження на наступній сторінці)