Помітивши цю різницю, Елена зітхнула. Й не тому, що ще одна біла душа полинула вгору на славу Зевса, забарвивши кам'яний вівтар димкою кров'ю. То був клопіт жерців, звичний еллінові як схід і захід сонця, як вранішній і вечірній бриз. Хронос невгамовний, думала в таку мить Елена, й то була неперехідна істина, бо Хроносові підкорялись не тільки люди, а й олімпійці.
Вона лежала, задивлена в позеленілі промені Геліоса, що продиралися крізь зарості священної бузини на версі Акрополя, поки знизу почувся тоненький мелодійний голос раби Клеопатри:
— Елено!..
Елена підвелась, відчувши гострий біль у затерплому лікті, й хвилину розтирала суглоб долонею, перш ніж одгукнутися.
— Що, люба?
— Та нічого… Просто так…
Те "просто" не було зовсім простим, Елена знала вдачу своїх дівчат і, вдруге зітхнувши, гукнула Клео до себе. Дівчина випорхнула сходами на терасу й сіла поряд із господинею. Вона сиділа, випнувши вгору голівку, засмагла й круглоока, схожа на ховрашка, що спинився над ніркою. Елена дивилася на неї й усміхалась, чекаючи, коли вона заговорить. Клеопатра зиркнула й знову одвернулася, мов упіймане на шкоді кошеня.
— Ну? — підохотила її Елена.
Дівчина враз обернулася й упала їй на груди:
— Перестрів мене.
— Коли?
— Осе ось…
— Де?
— Біля печери… Я саме заглянула до жриці хорому Кібели… Така старенька-старенька. Понесла їй трохи сиру, меду й часнику, хай, думаю, зробить собі мітлотос. Тоді вертаюся, се ж у кінці нашої вулиці. Знаєш, де дорога йде вгору, поза хороми обох Зевсів, до Акрополя?
— Ну?
— А він… стоїть…
— І що?
— Й що ж… Дивиться на мене.
— Дивиться й годі? — Елена вдавано насварилася їй пальцем.
— Питає, хто я. Кажу, з дому Елени. "Якої Елени?" Кажу, доньки Теодосія. "Се тієї македонянки нової, що мур у жовто-зелену смужку?" Кажу, тієї…
— Ну?
— Ну, й почав розпитувати.
— Що?
— Ну, про… — Дівчина повагалася, тоді сказала: — Про тебе.
— Й годі?
— Й про мене, й про всіх.
Елені стало смішно, й вона погладила дівчину по хвилястій чорній косі:
— Не бійся, кажи вже.
— Обіцяв прийти.
— Коли?
Клеопатра, не підводячись, стенула плечем.
— Гаразд — мовила Елена, — Піди скажи Ніневії, щоб сьогодні на вечір добре підготувалася.
— Сьогодні? — Клеопатра від радісної несподіванки стрепенулась, та Елена не відповіла.
Вона знову глянула в бік зубчатої діадеми Акрополя, яка на тлі передвечірнього неба здавалася геть чорною, й трохи роздратовано підштовхнула Клеопатру:
— Йди, люба.
Клеопатра ніяково, мовби боком, одступила на сходи й нечутно зійшла в двір. А незабаром її голос уже видзвонював то в екусі, то в пекарні, то в світлицях ґінекея. Тінь з Акрополя насувалася й гусла, й Елена сиділа в ложі, поки зовсім смеркло, тоді перехилилася через парапет і гукнула в темряву:
— Дівчата! — Коли двором зачавкали капці, вона впізнала Ніневію й докинула: — В екус три лампіони. П'ять! І факел поставте коло пілона.
Відповіді не було, зачулося тільки шкрьобання, Елена повернулась до ложа й знову лягла на лівий лікоть і лежала доти, поки чорна корона Акрополя розтанула на тлі нічного неба. В пекарні дзеленчав посуд, і до тераси линули пахощі гострих східних страв, які Ніневія вміла варити. Відчувши смоктання під ложечкою, Елена зійшла вниз. Її друга дівчина, довгобраза білява фріґійка Раїс, меланхолійна й низькоголоса, цілковита протилежність Клеопатрі, несла з пекарні засвічений факел до брами. Елена пристояла, поки вона встромить його в кільце останньої колони перістилю, й наказала:
— Принеси мені попоїсти в таламус.
Дівчина кивнула, обсипавшись білявою повінню волосся, й пішла до пекарні, Елена ж певний час дивилася вслід їй, тоді загорнула край подолу, розв'язала сандалії, переступила через них і подалася до спочивальні. З обома своїми дівчатами вона прагнула бути однаковою, та ніяк не могла передужити себе. Щебетуха Клеопатра вміла ясочкою пригорнутися до господині, навіть коли тій бувало не до пестощів, а відлюдькувата Раїс і досі трималась осторонь, хоча вже й жила в її домі з минулої весни. Не відкривалася навіть тоді, коли й сама Елена прагнула до відвертости, хоча в усьому іншому могла бути за приклад швидкоп'ятій Клеопатрі. Доручивши Раїс якусь роботу, господиня навіть не перевіряла, цілком певна, що роботу виконано добре й учасно. За пташкою Клео доводилося завжди ходити назирці, та Елена однаково більше любила її й нічого не могла з собою вдіяти.
Не встигла вона ввійти до таламуса, як Раїс унесла мідну мису з теплою водою й присіла, щоб вимити господині ноги, та Елена відіслала її:
— Йди, я сама.
Доторк жіночих пальців до ніг викликав у неї підсвідомий опір, вона рідко дозволяла мити собі ноги, хоча се й не взгоджувалося з її афінським вихованням.
Коли Елена помила й витерла ноги, ввійшла роба-пекарка Ніневія. Се була дуже гладка, мов тугий колобок, уже немолода жінка. Як її названо змалечку, того ніхто не знав, але вона була походженням ассірійка, й те ім'я пасувало їй. Ніневія дуже погано розмовляла грецькою мовою, чи не в кожному її слові виявлялося коли не "ш", то "дж". разом із хрипким азійським "х" та "к" сього вже було забагато, з Ніневії сміялися, тож вона радше мовчала. Поставивши на вигинистий столичок миску пражених в олії пиріжків з ассірійською начинкою — печена цибуля та перетертий земляний горіх — Ніневія прихопила таз біля ложа й мовчки викотилася, шкрьобаючи східняцькими капцями. Капці не мали задників, були ще й добряче розтоптані дебелими ногами Ніневії й не тільки шкрьобали, але за кожним кроком ще й ляскали по товстих жовтих п'ятах. Вдосталь натішившись тими згуками, Елена купила колись пару зручних спартанських сандалій і дала Ніневії, але пекарка лише подякувала й поклала їх на дно своєї скрині, де берегла всяке шмаття, наступного ж ранку знову взулась у шкрьобанці. Елена розсердилася, що траплялось із нею надзвичайно рідко, вимовила їй, але Ніневія, віддано глянувши на неї вирячкуватими чорними очима, стулила припухлі повіки й прошамкала:
— На шмерть жаховала.
Та так і понині.
Елена з'їла два гарячих пиріжки, гукнула Раїс і почала вбиратися. Дівчина вкладала їй волосся, вона ж тримала в руках посріблене бронзове дзеркало й дивилася на себе. Й що довше дивилась, то дужчий сум огортав її. Ні, вона ще була так само гарна, як і п'ять літ тому, Афродіта ще не відцуралася її та тих багатих жертв, які Елена щороку перед Великими Діонісіями та після Панафіней підносила примхливій доньці Зевса. Проте нижні повіки вже потемніли й окреслились, а під ними, коли глянути на себе вдень, можна було вздріти ледь помітну сіточку дрібних зморшок.
— Дитино моя, — зітхнувши, сказала вона, коли Раїс упоралася з волоссям. — Не треба так. Опусти вниз.
— Тобі так завжди личить, — тихо промовила Раїс. Вона підібрала довгі в'юнкі пасма зі скронь і потилиці високо вгору й скріпила їх трьома гарними гребінчиками та обручем з плетеного золота. — Се молодить тебе.
Останні слова вкололи Елену. Іншим разом вона б і не звернула на них уваги, сьогодні ж неприязно глянула на Раїс у дзеркалі:
— Думаєш, мені вже слід молодитися?
Вона сказала се, якомога дужче пом'якшивши голос, але дівчина замкнулась у собі й лише здвигнула плечем:
— Я думала…
Й удруге ворухнула плечем, а Елена, потамувавши зітхання, відхилила дзеркало, далі й зовсім поклала його на столик. Се все від надмірної помисловости, — вмовляла вона себе. Від того, що надто багато про се міркую.
Дзеркало Елена взяла тільки тоді, як Раїс перемостила їй волосся зовсім по-іншому. Одне пасмо тепер майже затуляло високе чисте чоло, решта важкими лискучими спіралями спадала на щоки, сягаючи підборіддя. Сьогодні ввечері вона знову звертатиметься до своїх дівчат звичними словами "дитино моя", й ся зачіска, яка додавала їй щонайменше три роки, лише підкреслить різницю між нею та її дівчатами. Нехай буде так, знову подумки сказала собі Елена й пішла до жердини добрати відповідний хітон. Раїс одійшла в куток, якого світло двох лампадіончиків майже не сягало, й дивилась на Елену крізь примружені повіки. Елена якийсь час мовчки перекидала одіж, але той нерухомий погляд дратував її, й вона спитала:
— Про що ти зараз думаєш, дитино моя?
То було марницею — заглянути в душу сій вигонистій білявій фріґійці. Вона просто здвигне плечима, подумалось Елені. Дівчина відповіла:
— Дивлюсь та й годі.
Се було майже те саме, Елена сказала їй:
— Перенеси арфи в екус.
— Вони вже давно там.
— Протри їх і налаштуй.
— Се я вже зробила перед заходом сонця, — незворушно відказала Раїс.
Елена відчувала, як роздратування потроху замулює їй настрій, і спробувала понад силу всміхнутися до дівчини. Раїс відповіла тим самим — вони вже навчились розуміти одна одну й крізь хащі слів та приязних усмішок.
— Пришли до мене Клеопатру, — сказала Елена, й се був єдино можливий вихід. Вона її не прогнала, хоч обидві й знали справжню сутність такого доручення.
(Продовження на наступній сторінці)