Просмолені колоди діери займалися далі й далі вниз, судно було схоже на небачених розмірів факел, осявало все кругом на великій відстані, й навряд чи кому з родосців пощастило втекти, навіть коли щастило подолати охоплений полум'ям насад. А жахливі крики за насадом дедалі рідшали й слабли, й незабаром уже було чути голоси тільки чотирьох або п'ятьох сіромах.
Схаменувшись, Тімокреон звелів гасити пожежу. Навтіли почали здалеку плескати відрами й черпаками, й коли правий насад урешті згас і почорнів, крики в коробі зовсім припинились. Докруж смерділо мокрою сажею й гореним м'ясом, збуджені й трохи налякані несподіваним обертом справи пантікапейці, зиркаючи на своїх убитих і зранених товаришів, побралися назад, кинувши спалене судно серед моря. Його вони б і не змогли притягти власними силами, тож вирішили зробити се вдосвіта, поки не прокинулося місто.
Та коли зійшло сонце й чатна сторожа відчинила браму Полунічного пілону, всі вжахнулись, і страшна звістка покотилася з тераси на терасу до самого Акрополя. Східний передранковий вітер евр, що дмухав од азійського берега протоки, підігнав чорну спалену діеру в найгустіше вировисько причалів біля молу. Серед недогорілих насадів у коробі валялося понад сто трупів, і переважна більшість родосців була спалена живцем.
Почувши про нічну подію, Перісад утратив розум і нестямно шкрьобав по анфіладах не знати навіщо взутими на ноги бойовими кованими чобітьми. Пригода могла обернутися чим завгодно, бо залежний од Риму Родос мав усі підстави вимагати пояснень і скаржитися Римському сенатові. Савмак, нічого не домігшись од басилевса, який безпорадно розводив руками й щось сам до себе шамкав, — наказав Клісфенові, "рябоголосому" декархові царських махерофорів, знайти маґістрата митної маґістратури Тімокреона й кинути його до в'язниці.
Декарх Клісфен повернувся надто швидко й на здивований погляд Савмака відповів:
— Ті-ті-тімокреон сам з'я… з'явився!
Савмак одіслав "рябоголосого" Клісфена обстежити спалене родоське судно, зачинивсь у своїй чинницькій світлиці й не відгукувавсь навіть ґрамматеям. Почуття порожнечі заповнило йому душу, й він тоскно думав про те, що коли людина дала себе раз обдурити, то мусить бодай надалі бути сміливішою й випростатись. Довгі лави попід стінами чинниці, в якій колись господарював купецький безневинний гладун Еак, викликали в нього байдужу гидливість. Еак уже давно відійшов у царство тіней, але все тут зберігало його доторки, дух, і навіть голос, тихий і незлобливий голос вірного царевого служки.
Ненавидячи себе за свою слабодухість і невміння обстояти власну гідність, Савмак вийшов на подвір'я перед царським хоромом. Побачивши там євнуха, він хотів удати сліпого, та лоґоґраф підійшов сам. Одколи став Перісадовим деспотом і лоґофетом, Савмак уникав зустрічей зі своїм колишнім учителем, а той теж не вельми накидав себе новому лоґофетові. Найдужче відштовхували Савмака єлейні очі євнуха, за якими досвідчена людина могла легко вхопити нещирість.
Очі в євнуха Полікрата сьогодні теж були мов закапані оливою, та неспокійна зморшка на жовтому чолі змусила Савмака притлумити роздратування.
— Не волієш уже бачити нещасного євнуха, великий деспоте? — сказав він, шанобливо піднявши свою жіночу руку.
Савмак спробував усміхнутися:
— Ти задля сього й прийшов?
Єлей ув очах євнуха висох, і він одгарикнувся, як бувало раніше, писклявим голосом:
— Ні, не задля сього!.. На пристані був?
— А що там сталось?
— Піди й глянь. Вчорашні діери прибули не з Родосу.
— А звідкіля ж?
— Розпитай он у нього! — махнув євнух рукою в бік царського клімакса, звідки, підтримуючи поли хламиди, швидко йшов "рябоголосий" Клісфен.
— Розповідай, що там сталося! — звелів Савмак, побачивши, що Клісфен вагається говорити при євнухові.
— Не р…р…родосці то були! А якщо й ро-родосці, то не куп… куп… куп… — Слово "купці" йому ніяк не давалося, й він за кожним "купанням" згинався й згинавсь, аж доки переломив себе, мов жердину: — Не купці!
Ледве продираючись крізь частокіл нездоланних слів, Клісфен узявся розповідати, що в спаленій діері знайдено дві сотні перських мечів, щити, сулиці, списи та стріли, й жодної амфори з олією чи вином, жодного міха з фінікійськими ягодами, що здебільшого привозили раніше родосці до Пантікапея.
— А про інше забув, заїтинако? — насіпавсв на нього євнух, мало не з кулачечками лізучи перед ніс "рябоголосому" декархові.
— Й срібла два котли, великий де-де… де-деспоте! Й золота котел, і мі-міді п'ятеро, а один… — Клісфенові заціпило, але потім він таки доказав: — Один упустили в воду…
Узявши Савмака за полу гіматія, євнух настійно потяг його до Царського клімакса. Молодий деспот-лоґофет сердито висмикнув полу, та євнух так виразно глянув йому в очі й таким благальним голосом попросив піти до пристані, що Савмак лише здвигнув плечима й рушив услід.
На пристані й досі було багато людей. Кінчивши на аґорі базарювання, вони йшли не додому, як завжди, а через Полунічний пілон — до моря. Вчорашня подія схвилювала й пантікапейців, і селян з околиць, і в натовпі точилися суперечки, робилися здогади, чим можуть покарати мстиві кумири пантікапейців за їхню жорстокість.
Савмака вітали з усіх боків, і се не дивувало царевого деспота й лоґофета, за час після заколоту робів Савмак уже звик до подібного. Євнух вів його між купками пантікапейців та невільників, грюкаючи ціпком по бруківці, й народ слухняно шарпавсь, даючи царському чинцеві та його вчителеві дорогу.
Широкою дутою біля спаленого судна стояло десятеро списоносців, і Савмак приспинився. Й стишені голоси пантікапейців та селян, і чорні обвуглені насади діери змусили його серце замлоїтись, але се тривало одну мить, а наступної миті Савмак притлумив у собі той острах і рішуче ступив на перекинуту з берега на корабель дошку з уже постираними від ходіння щаблями. Переливаючись у своїй широкій одежині, євнух теж посунув за ним, тихий і мало схожий на себе дотеперішнього.
Та в недопаленому коробі ладді вже не було жодного трупа — їх устигли прибрати. Савмак із євнухом полегшено відітхнули. Під чорною кормою лежала купа закіптюженої зброї, ремінці на щитах та ратища списів і сулиць місцями обвуглились, а під згорілими лавами веслярів стояло кілька мідних та бронзових судин із номисмами та зливками.
— Ось такий самий котел за насади впав, — нахилився євнух і дістав із судини дешеву номисму.
Савмак узяв номисму й мимоволі глянув через насад. До дна в сьому місці було тридцять кроків, про підняття котла не могло бути й мови. Він кинув мідяк назад, у судину, але євнух нахилився вдруге й знову подав йому. Савмак аж тепер побачив на мідяку образ малоазійської богині Кібели й розкидані літери кругом її голови: "Мітрідат Евпатор". Він уже сам загріб жменю номисм, і на кожній були ті самі знаки. Тоді Савмак почав роздивлятися срібні та золоті номисми в інших котлах, але з ім'ям понтійського царя знайшов лише два срібні кружальця.
— Се ще нічого не означає, — сказав він урешті євнухові.
Євнух підійшов до нього впритул і показав очима через лівий насад. Одмежована від них трьома різними суднами, там стояла, погойдуючись на довгій линві, струнка просмолена діера.
— Бачиш?
— Ну й що?
— То діера Мітрідата! — просичав євнух.
Савмак подивився на нього з темряви глибоких очниць і посміхнувся.
— Коли я тобі скажу ще слово, ти перестанеш сміятися. — сказав євнух, сповнений похмурої таємничости.
— Може, вчора приплив був сам Мітрідат, а наші митники спалили його разом із судном? — прискалив око Савмак.
— Не смійся, бо плакатимеш. Я тобі кажу не про сю, спалену, а про ту діеру. Нею сьогодні раненько завітав до Пантікапея Діофант, син Асклепіодора, відомий тобі каппадокієць і таксіарх усього Мітрідатового війська.
— Де ж він? — з недовірою поглянув у бік стрункої діери Савмак. Діофант не міг припливти, не завітавши до царського хорому. Та виявилося, що таки приїхав, приплив і гостює в Дамона, великого колісничого. Савмак знову щось подумав, але ниточка думки не в'язалась вузликом, і він неприязно буркнув: — Ну то й що?
— А те, — знову стишив голос до жеботіння євнух, — що його діера блукала десь поблизу цілу ніч.
— Се тобі хто сказав? — Савмака дедалі дужче дратував таємничий голос євнуха, й він дивився на нього майже люто.
Євнух теж вирячив оченята й, озирнувшись на причал, чи не слухають сторожі, швидко заторохтів у самий вид своєму колишньому вихованцеві й учневі:
— Слідом за Діофантом прибув на своєму трухлому кориті Евтихій. Він каже, щд в одкритому морі Діофанта не було: наздогнали вже аж отут, неподалік, у затоці.
Савмак нахмурився й більше не спитав євнуха ані слова. Вони мовчки дійшли до самих мурів Акрополя, проте тут Савмак уже не дав євнухові шаснути в хвіртку свого дому, а повів із собою до Царського клімакса.
(Продовження на наступній сторінці)