Мене аж у млість кинуло. Не втримався я й кажу:
— Коли ви тепер такі щасливі, то смійтеся чи ще щось таке чиніть!
Тоді він притих і каже:
— Крізь зціплені зуби не висолопиш язика...
Ніяково стало мені за мою невитримку, збагнув я тоді, що батько не хотів мене засмучувати, через те й хвалився своїм "новим життям".
Розповів я йому про себе та про твою мамку, а він довго не озивався, тоді каже мені такі слова:
— Стережися не тієї зміюки, що сичить, а тієї, що мовчить.
Я запам'ятав це батькове слово.
До Києва ми з Борисом їхали в товарі якогось хазарського купця — з товаришами безпечніше й наче веселіше. А в Києві новина, сольство од папи римського та Оттона, він тоді ще був не імператором, а королем. Я б, може, й не вельми зважив: ну, сли — то й хай собі жиють, яке холопові до них діло, в холопа своїх клопотів хоч гатку гати. Але мене насторожив отець Григорій.
То, бувало, повагом отак походжає княжим двором, або заглядає в кожну чиньбу чи службу, або сидить на теремі коло князів, або щось по-якомусь туркоче до старої чи разом з нею йде до божниці на Лисій горі. А це дивлюся й не впізнаю отця Григорія. Ховається від усіх, а сидить уже не в Ольжиному хоромі, як сидів, а по чужих клітях.
Одного дня прибився до мене: нахмарений такий, питаю, що там у хоромі. Він зуперша мовчав, а тоді каже:
— Там тепер Оттонові сли.
— Ото, — кажу, — диво!
А він знову за своє:
— Там і папський єпископ. — Я й це знав, а отець пресвітер заходився пояснювати: — Єпископ Адальберт хоче охрестити стару. — Він уперше назвав Ольгу "старою".
Я сміюся, кажу:
— Вона ж наче хрестата?
— Адальберт хоче перевести її в римський обряд.
Я ще тоді не мав і гадки, що то за такий "римський обряд", кажу, ви ж усі вірите в Христоса, а він:
— Це правда, що в Христа, але вони вірять неправильно.
Кажу: а як?
Він мовить: довго тлумачити. А згодом подумав і каже:
— Починають хреститися з правого плеча. Та ще й цілою долонею, а не двома пальцями, як ми! їхня віра єсть неправдива.
Оте хрестіння цілою долонею здавалось йому таким бридким, що він аж плюнув. Ну, думаю собі, диваки! Про мене, якою б рукою не чинив требу Дажбогові, аби чиста твоя душа, аби ти при потребі не мав на думці лихого супроти бога.
Але я збагнув, що межи царгородськими та римськими хрестатими вельми велика ворожнеча.
Отець Григорій пізніше мені сказав:
— Оце вже прийняла стара хреста за римським обрядом.
— Коли? — кажу,
— Сьогодні. Але це їй однаково нічого не дасть.
— А чого, — питаю, — вона сподівалася?
— Як то, — каже, — чого? їй хотілось митрополичого помазання, а цей Адальберт не митрополит, а простий єпископ. На короля чи імператора може помазати князя лише патріарх або митрополит. Єпископське помазання нічого не важить.
Усе це було для мене як густий ліс, і я знов заходився розпитувати в Григорія, для чого всі ті глупства старій, а він сердиться:
— Вельми єси ще молодий, не маєш у голові княжого смальцю! Даремно я, — каже, — тобі торочу. Як сядеш колись на батьковому столі великокняжому, то згадаєш мої слова. Чув коли про Ансгара або про Бориса? Ансгар був данський єпископ, а Борис — князь булгарський, тепер обидва прилучені до лику святих, бо обидва охрестили свої народи.
— Як це, — кажу, — "прилучені до лику святих"? Цебто поставали богами? Хіба з чоловіка може стати бог?
Каже — може. Церква, каже, має право залучати до лику святих.
— І тоді цим так само моляться, як богам? Дивна ваша віра, — кажу.
Прабаба твоя також хтіла стати богинею — жити на небі серед богів чи боженят, ото й старалася перед папою римським, щоб висвятив її на царицю й охрестив Русь. А папа не хтів того чинити, я спершу й сам не знав чому, пояснив мені той-таки отець Григорій.
— Папа, — каже, — не хоче чинити задарма.
— Просить плати?
— Просить для князя ляського Пяста Червенські городи. Ляський князь також поганин, але якщо б Ольга дала йому Червенські городи, він дав би Оттонові Помор'я. А стара не дає Червенські городи. Ось чому папа прислав до Києва не митрополита, а єпископа.
А потім я вже почув, що папа наставив цього Адальберта єпископом усіх земель руських, а митрополита обіцяв прислати тоді, коли й княжич охреститься.
Твоєму батькові минав ще тільки чотирнадцятий рік, але вже 'затявся й не хотів про це й слухати. Стара до нього вже й так, і сяк, а він каже:
— Мене, бабо, люди засміють!
Уже тоді вельми був упертий: затявсь — і край.
Ну, а я заходився підстерігати того єпископа Адальберта. Для чого я це робив — кат його відає, але ходив назирці й пантрував за ним, щоб заскочити самого.
А він ніколи не ходив сам. З ним приїхало ще кілька — всі в бурякових або білих плащах, а на кожному плащі хрести й хрестики: від уроків, абощо? Зневірився я його перестріти, бо ті ходять і ходять за ним хвостом, тоді й кажу отцеві Григорієві: так, мовляв, і так, зведи мене з цим Адальбертом. А Григорій питає мене:
— Нащо він тобі здався?
Треба — кажу. А Григорій каже:
— Мене самого тепер не пускають і на поріг.
І мало не плаче. Каже мені:
— Я знаю, чого ти хочеш.
Кажу — чого?
Хочеш, каже, щоб цей Адальберт охрестив тебе.
Я зо зла мало не сказився. Щоб я, кажу, прийняв у пазуху хреста? Ніколи того не буде! Затям, кажу, собі!
А коли казати щиро, я ще й сам не відав до пуття, для чого стережу Адальберта й що йому маю сказати.
Якось восени, вже ген після того, як Лют Свенельдович улучив стрілою Вовчого Хвоста, пішов я до Претичевого дідинця його провідати, аж дивлюсь — Адальберт. Претич киває на мене й пояснює:
— Це Ольжин робітник, але княжого роду: його батько — іскоростенський великий князь.
Думаю: невже Претич хоче охреститись? Оце-то дивина... Мені стало гидко, але я помислив собі так: поговорю з цим Адальбертом. Він був у Претича лише з тлумачем, без отієї своєї швори, що ходила за ним у білих та бурякових плащах. Іншої нагоди, думаю собі, не трапиться. Посидів я коло недужого Вовчого Хвоста, а сам пасу того Адальберта. А як Претич заходився виряджати його до воріт, я й собі заквапився. Здоганяю його вже за воротами й кажу:
— Я скоро стану веліїм жупаном.
Каже: то й що?
Кажу: допоможи мені й мому батькові.
— Чим?
— Хай стара віддасть нашу волость. А ми з батьком не лишимося в боргу.
Він питає:
— Як же ти хочеш оддячити мені?
А я стою та тільки бликаю. Зараз, думаю, скаже: прийми хреста. Але він сказав інше.
— Я, — каже, — не переймаюсь клопотом земним, а клопотом про людські душі.
Й пішов. А я стою та знов бликаю. От, думаю, який я ще дурний, правду казав отець Григорій, що не маю смальцю в голові. Ану як цей Адальберт викаже мене Ользі?
Озираюсь на Претичів дідинець — аж там Претич; манить мене до себе й бурчить:
— Може виказати.
Претич усе чисто чув.
Кажу: хай виказує.
Махнув я рукою та й пішов до Красних воріт, а на серці смокче: викаже чи це викаже мене старій?
Отак мені ще довго потім смоктало. Коли траплялася на очі стара, то я скоса зирив на неї. Нічого не каже, мовчить. Може, думаю, й не виказав. А тепер мислю собі так: Адальберт міг виказати, але стара мала своє на мислі про мого батька, мене та мою сестру, тож, може, тільки вдавала незнайчиху. Схоже на те.
А коли мене по тому зустрічав Претич, в очах його було щось таке, що змушувало мене потупляти голову. Якось я таки не витримав і кажу:
— А чого ж той Адальберт приходив до тебе? Ти ще його частував медом та вином.
А він мені одказує:
— Коли в домі гість, належить частувати, бо так велить закон. Але якщо ти мислиш, ніби хочу прийняти хреста, то про це й не думай: краще помру...
В літо 1398-е
від нашестя Дарія,
а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 19-е,
а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 404-е,
а по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варягом Ольгам 4-е,
а від народження грецького бога Христа 886-е.
Нічого не було.
В літо 887-е. Помер Василій-цар, прозваний Македонянином, і сіли на столі батьковому Леон і Олександр.
В літо 888-е. Гукнув великий князь булгарський Борис обох синів своїх, так до Владимира й Симеона кажучи: "Оце вже помер грецький цар, мій заклятий ворог Василій Македонянин, тепер піду в монастир, маю-бо гріх на душі великий. Як скорив мене давнішній цар Михаїл, то мусив я зректися віри наших дідів і прийняти Христову віру, а мій брат і ваш дядько Радомир не прийняв її, й була межи нами рать велія, і многі його боляри та багаїни[23] полягли, я ж убив брата своєю рукою. Тепер я вже став старий, а кревний гріх не дає мені спокою. Піду замолювати його в монастир".
І віддав Борис великокняжу булаву синові старшому Владимиру, й натяг волосяницю та пішов у монастир.
(Продовження на наступній сторінці)