Покинули ми коней на пастухів коло Дніпра, вертаємось до Києва, а Мироніг скоса зиркає на мене й мовчить. Беремо ми з Борисом ще по десятку коней, женемо через Малий брід у плавні до Дніпра, тоді пішки вертаємо назад на Гору. Стайні порожні, аж лункі, лишилося дві пари коней та жеребна кониця, що ось-ось приведе лоша. Чую — ввечері Мироніг питається Бориса: "Як отой малий? Не кував копит утікати?" Борис йому: "Плохий і сумирний. Та й куди втече: в нього в заставі сестра та батько. Не на умі йому біг".
Наче з язика зняв моє-таки слово, аджеж так само думав і я. Лежу в яслах, і вони мене не бачать. Мироніг знову рече: "Конюший з Ольжиного села переказував, щоб я прислав когось. Узавтра рано підеш". А Борис йому: так і так, пусти зо мною Добриню, може, треба буде помогти мені.
Слухаю — Мироніг сопе, а тоді одказує: "Ну вже бери. Але не зводь з нього ока, бо голову скручу".
Отаке-то... Взяли ми рано з Борисом по півперепічки просяної й подалися до Ольжиного села. В мене на спині наче крила виросли — мало не біжу, а Борис мене застерігає:
— Наперед, брате, ніколи не радій. Ще не відаємо, є там твоя сестра чи нема. Може, вона... в Будутині?
До Ольжиного села ми дістались мало не під обід. Ідемо до старости, кажемо, хто такі й чого прийшли. Він одсилає нас до конюшого, а той аж репається — кричить: "Де вас Неберя носе? Як не виведете сьогодні всіх отих шкап — нарікайте на себе!" Ми тільки дивимося й мовчимо, бо в нас інше на мислі: як би розпитати кого про мою сестру.
А Ольжине село велике...
Ми б з Борисом могли впоратися за півдня й без отого крикливого конюшого. Там тих коней було якихось п'ятнадцять пар, а плавні недалеко. Але Борис мені шепотить: як упораємося зарані, конюший вирядить нас назад, отож не поспішаймо.
Вже в сутінках Борис підходить до конюшого й рече: мовляв, до Києва не дійдемо, краще заночуємо тута, в Ольжиному селі.
Конюший радий, що ми всіх коней перегнали в низи, махнув рукою: хочете — спіть, все одно ясла порожні.
Конюхів у стайні жодного не було, отож Борис трохи понишкнув, поки в старостиній хаті поснуть, і каже: сходжу розпитаю в людей.
Пішов Борис і довгенько не вертався, я вже потерпав, а тоді він підкрадається до моїх ясел і каже: жива-здорова твоя сестра, саму не бачив, але розпитав, де її шукати.
Й повів мене стежкою поза селом, щоб собак не розгавкувати.
За крайніми хатами стояв якийсь довгий хлів, Борис повідав, що то для Ольжиних свиней, бо й справді дуже тхнуло. Борис підійшов до якоїсь жони — я чув поночі лише її голос, а тоді вони виринули переді мною втрьох. Одне було таке мале й обшарпане, що я одразу збагнув: моя сестричка.
Їй минав тоді восьмий рік, а воно ж таке мале та захляле — аж мене розібрав жаль. Стоїмо й дивимось одне на одного, Малуша таки впізнала мене, але мовчимо обоє й лиш тупцюємо. Вдяганка на ній з якогось дрантивого рядна, та й тхне од неї поросятами, а очі дивлються на мене так, наче ось-ось вилізуть, біда мені, та й край. Кажу: "Малушо... Як тобі ведеться? Хочеш коржа?" Питає: "Якого?"
Віддав я їй того просяного коржа, що приніс із Києва, бо нас у плавнях двічі годували кулешем, а вона бере та зразу до рота... Біда, та й край!
Отак побачилися ми з твоєю мамою вперше. А вдруге я збігав до неї вже восени, випросився в Миронога. Сказав йому так: "Як не одпустиш — сам утечу, а з тебе спитають!" Одпустив.
Аж тоді нарешті розпитав я в сестри про нашу маму, мама померла-таки в Ольжиному селі, але на цю згадку сестра тільки плакала. Я приніс їй уже кусників як на два цілі коржі — наскладав за літо.
Отак-то було...
Жилося нам, холопам, туго. Мироніг був дуже скупий чоловік, але Борис крав потроху овес у коней, а мені приносив з дому чи якогось коржа, чи шмат перепічки, кулешу. Мироніг часто пускав його додому. А я допомагав Борисові красти конячу мішку та вівсо.
Сутужно жилося. Цілими днями, бувало, думаєш про того коржа, що за пазухою: коржа тивун давав на ввесь день, хоч його можна було за раз ковтнути, такий він був малий.
Князів я того літа в Києві, вважай, не бачив. Стару бачив іще хіба раз. Під Києвом у неї стояло вельми велике перевісище[11]: в тому яру, що збігає на Поділ з Хрещатого яру. Там ночами літали дикі гуси та качки, а ловчі мужі вдосвіта тільки підбирали спійманих. Стара була скупа. Я дивився на тих гусей та качок і думав: навіщо їй стільки дичини? А Ольга все гребла й горнула під себе.
Вже перед Новим роком іду повз теремний хором, коли це видибує княгиня, а за нею кількоро якихось чужих мужів, я їх досі жодного разу не бачив у Києві. Один, сивий, рече:
— Обдираєш наш Ізборськ, як липку. Все у Псков та в Псков, велика княгине, а як же ми?
Стара одказує тому бояринові:
— А як би вчинив ти? Псков належав моєму мужеві, а тепер належить мені. Чи мала б обдирати свій власний город?
Загребущу руку мала стара. Всю дань з уставів та уроків ділила на три частки: дві давала київським ярлам та князям, а третю клала до своєї скітниці. Про це я довідався через ген скільки літ!
А сама ходила в простому чорному корзні, не маючи на собі ні золота, ні камінців, мов подільська чи новгородська чорна людинка.
Зате батька твого, Святослава, вбирала як павича.
Йому минув восьмий рік. А кормильцем його був Асмус — Ольжин та Свенельдів брат. Він ходив за Святославом попаски. А те княжа було буйне й лихе, ще й меча отакісінького носило при боці. Бувало, витягне й починає штрикати всіх підряд, та ще й лепече: "Охищай живота — йду на тебе!" Аж поки котрийсь гридень і собі видобуде меч: хоч не хоч — одбивайся, бо малий княжич уштрикне.
Йому також минало восьмий, як мамі твоїй. Я був за них п'ятьма роками старший, але в Іскоростеці батько не навчив мене боротися мечем, а тепер мені кортіло мати хоч поганенького мечика. Та звідкіля!
Кажу про це холопові Борису, а той сміється та вигортає вилами гній. А по якомусь дні приносить мені меча дерев'яного. Потримав я в руках того меча, тоді розсердився й жбурнув під ясла, щоб ніхто й не побачив тої ганьби. Такий здоровило, як оце я, почав би виграшками бавитись!
Смішний чоловік був той Борис, хоч і мав уже літ під тридцять.
Десь перед колядою падав густий лапатий сніг, під ногами чавкало. Ми з Борисом виносили гній на бурт. У постолах у мене також чавкало. Холопська недоля, й край! Коли це дивлюся — княжич. Вибігає з хорому без Асмуса Ольговича й біжить просто сюди. Борис каже:
— А бий тебе сила божа й земна! Ховаймося до стайні, бо зараз почне штрикати отим меченям. Воно ж таки залізне й гостре, хай йому чорт. Ховаймося.
Ми вбігли до стайні й підперли двері зсередини кілком. А воно почало гатити в двері й щось кричати по-варязькому. Та ще так люто кричить! А тоді стало штрикати мечиком попід двері стайні, аж поки прийшов світлий князь Асмус і забрав його.
Борис одчинив двері, коли це дивлюсь — у руці його щось виблискує. Отой манюній княжичів меч! У стайні саме не було жодного конюха. Кажу Борисові: "Віддай мені!" А він: — "Не можна — схопляться". Так і не віддав.
Ми довго розглядали ту виграшку, крутили й так, і сяк, Борис каже:
— Справжній харалужний меч. Бачиш мереживо на лезі? Ото тільки що маненький і легкий, а так справжнісінький.
Я теж його виважив і з великим жалем оддав назад, а Борис одніс до княжого хорому.
А на святвечір манить мене Борис у куток, де висіла коняча збруя. Кажу: чого? А він скрадливо роззирається, хоч у стайні тілько він та я. Хтів мені щось повідати чи показати, коли це ввалюються до стайні двоє менших конюших та старий Мироніг. П'яненькі задля святвечора. Борис мені шепотить:
— Хай вийдуть... — А сам бере вила й мовби підчищає з-під коня, ще й помалу погукує: — Повернись, а воно!..
Ті троє потовклися й невдовзі вийшли, а Борис виглянув у двері й знову шепотить, аж губа йому сіпається:
— Ходи сюди.
І знову повів мене в куток до кінської збруї. Відгортає попону й дістає звідти довгого меча.
— Це чий? — шепочу. — Звідки?
— Під скиртою знайшов. Якийсь п'яний гридень забувся. Це, — каже, — буде тобі. Але спершу навчись на тому дерев'яному. А цього мені смерком перекинеш через пліт. Казав Мироніг — одпустить на святвечір додому.
Я слухав і тільки кивав, не здатен виказати й слова.
І сталася тоді дивна ніч. Уселилася в мене якась бісівська чи божа сила, вже й не скажу до пуття, та почав я відтоді вилічувати, скілько ще мені лишилося ходити в робітниках. Сім літ і ще півроку. Але тепер я вже знав, що мушу витримати й витримаю, бо десь на мене чекав справдешній двоюгострий меч...
У літо 1374-е
від нашестя Дарія-царя,
а по уцарінні Михаїла в Царігороді 11-е,
а по укняжінні Кия над Почайною 380-е,
а по укняжінні Оскола в Києвому городі 13-е,
а від різдви грецького бога Христа 862-е.
Заратилися новгородські словіни, кривичі, чудь і весь, і зіпхнули короля варязького в море, й стали вольними в переділах своїх, а вів їх новгородський князь Вадим Хоробрий.
Та був під Вадимовою рукою полчок варязький малий — морська вольниця воєводи Хрьорека, а з Хрьореком його брати Сіневс і Трувор. Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.
(Продовження на наступній сторінці)