— Батю! Послухайте мене! Так уже нам з вами на роду писано, щоб не бути веліїм жупаном ні вам, ні мені — вашому єдиному синові. Я знаю — вам це болить. Але я піду вам на яку загодно роту, найстрашнішим присягнусь: ваш онук буде великим князем, господарем усіх земель, про які нам з вами й не снилося. Буде царем усієї Русі. Та що там царем: хаканом!
Я довго обмислював ці слова. А тепер виказав і дивлюся, що скаже твій дідо. Він довго мовчав, тоді глянув на Претича й на мене та й каже:
— Поклянешся на землі?
— Присягну, — кажу, — чим хочете. Мені немає іншою життя.
Каже:
— Їж землю.
Від його моторошного зору мені аж мороз поза спиною пробіг.
Ото була та присяга, що я тобі про неї казав. Я тоді їв землю. А це можна робити лише раз, бо немає страшнішої роти, як ота земляна...
Вертаємо з Претичем до Києва, аж там переляк: друга жона твого батька породила нараз чотирьох отроків, але один був неживий, другий помер за тиждень, а третій по ньому днів за п'ять. Четвертий також видавався кволим, сама кірочка та кісточки, але потроху вичухався. То був твій середульший брат Ольг.
Твоїй мамці я все сказав тільки після цього приїзду, а вона каже мені:
— Наче я й сама не знаю!
— Хто тобі, — питаю, — сказав?
Каже — княгиня.
Питаю: ну то як ти на це?
А Малуша тільки тепер заплакала. Тоді втерлася та й рече:
— Якщо ти та батя приневолите, то не матиму чого діяти й піду.
Кажу: треба.
Одмовляє — піду.
Питаю: а ти його любиш?
Каже — ні.
Питаю: любиш когось іншого?
Каже — тебе. Й не сміється! Кажу: я тобі рідний браті
— А я, — каже, — тобі рідна сестра. Ріднішого за тебе не маю.
Отак-то було...
В літо 1418-е
від нашестя Дарія,
а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 424-е,
а від убивства великого князя Оскола в Києві 24-е,
а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 19-е,
а від різдва грецького бога Христа 906-е.
Прислав король франкський сла, так Ольгові промовляючи: "Єдина в нас урманська говірка й кров одна. Піди на великоморавського князя, не хоче-бо визнати нашу зверхність і наш закон. А роду він того-таки, словінського, іже суть і твої вороги!"
Сказав Ольг королеві франкському: "Піду!"
Та не сам пішов Ольг на моравського князя, а послав до угрів на Дунай, кажучи Арпадові: "Ти перед чотирма літами не послухав мене — створив мир з князем булгарським Симеоном. Послухай тепер. Піди на моравського князя, пойнявши всі череди, стада й табуни. А ще ж не послухаєш, піду на тебе з моравським князем і франкським королем!"
І вбоявсь Арпад-феєделем Ольга, послухав його. Пішли угри на моравського князя, й витолочили ниви та попалили села й городи, й хотіли населити землі Моравську і Словенську. Але сказав Арпадові Ольг: "Ці землі будуть франкському королеві, ти ж вертайся за Дунай".
І повернули угри, землі ж моравського князя посів король.
У літо 907-е. Послав Ольг до франкського короля, так до нього мовлячи: "Потребив я землю Моравську копитами угорських орд, населив ти землю Моравську. Піші споможи мені: вдар на грецького царя Леона в Італії, я ж прийду до Царягорода й обстану кораблями Суд".
Послухався король і вдарив на грецького царя в Італії, давно-бо хотів підкорити цей полуденний край. І послав цар Лсон усі кораблі до Італії, ратячись із королем.
Ольг же з дружиною й двомастами кораблів пішов на Царгород. І виступив супроти Ольга цар Леон, і була межи ними січа дужа, й побіг Леон, незможний битися зразу з ним і з франками, й многе вбивство творив Ольг, палячи села й твердині під Царемгородом, великий беручи на греках полон, і тих велів кидати в море, тих сікти мечем, а тих мучити й розстрілювати.
Сказав Леон боярам своїм і князям: зачинив Ольг море кораблями, переймаючи наші товари з борошном і вином, а сулицями підпирає стіни з берега, обставши суходіл. Буде голод і моровиця, неволя нам. Удамся в дань дикому варварові!
Сказали бояри грецькі та всі князі: "Віддавайся!" Й послав цар, і сказали сли до варяга: "Хочемо віддатися тобі в дань, не можемо битись, убо далеко наші ладді й кораблі, борошна ж не маємо. Сказав слам царським Ольг, так до них промовляючи: "Добре, йдіть!" І послав до царя воєвод своїх Карла, Фарлафа, Вермуда, Рувала й Стеміда, так мовлячи до царя: "Дай на ключ і коня по п'ять гривних". Прийшов-бо до Царягорода в двоюсот кораблів, а в комуждо кораблі ключів чотиридесять, а комонних чотири тисячі мужів.
І дав Леон по п'ять гривних на мужа, й вернувся Ольг усп'ять, і стали потому ходити купці до Царягорода, водячи товари шкір, меду, воску й мечів, як було за великого київського князя Оскола Юровнча, мав-бо Оскол з царями вічну любов.
У літо 908-е. Заратився Нискин, велій жупан іскоростенський, і зачинився в городах своїх, і була битва мала межи деревлянами й варягами, сказв-бо Нискин: "Ходили ми з вами на греків, дав Леон многу дань — по п'ять гривних на мужа, деревлянам же ти дав по одній".
І дав Ольг ще по чотири, як укладено з грецьким царем.
У літо 909-е. Пішов Ольг на деревлян, так кажучи до Нискина: "Віддайся мені в дань, як було спрежда!" Й не віддався Нискин, і зачинилися деревляни, варяги ж попалили села над Ужем та за передільним Ірпнем.
У літо 910-е. Пішов на варягів Нискин, і взяв Нискин сіверський город Любеч, і ратився по Десні.
Послав Нискин до князя чернегівського Боронислава, кажучи до нього так: "Настав час прогнати варягів, зачинись у своєму городі Чернеговому й не пускай!"
І каже Боронислав Нискинові: "Неволя нам. У городі сидить многа засада варязька, а я вже вельми старий, не годен ратитися з Ольгом".
І знову була рать, і вийшли варяги чернегівські, Нискин же пішов назад за Дніпро.
В літо 911-е. З'явилася на заході зоря велика в образі суличнім, ратище було на всхід, а рожен на захід, і убоявся Щек, і сказав до своїх варягів: "Осе вже нам погибель од Нискинових деревлян!" І вдруге сказав Ольг варягам: "Готуймо багато дорогих дарів!" Узяв дари та послав до Іскоростеня, так промовляючи до деревлян: "Многу кров пролляли ми в січах ратних, а ні ти мене зміг, ні я тебе примучив до дані. Хай будуть межи нами вічна любов і мир. Оце по Дніпро й Ірпінь буде моя волость, а по той бік буде твоя!"
Й зраділи деревляни, й клялися Дажбогом на мечі, ходячи на роту варягам, а варяги клялися Тором на своїх мечах.
Зоря ж повернулася ратищем до Києва, й заплакав Ольг Щек, так мовлячи до варягів: "Неволя моні! Злякався я був того знаку небесного, показував-бо рожном на нас, а це обернув на Іскоростень. Пощо ходили на роту до деревлян, клянучись мечами та богом Тором? Неволя мені".
В літо 912-е. Заратився Ольг, не було-бо такого літа, щоби не воював він, і надумався на деревлян і їхнього жупана, щоби примучити їх у дань.
І почули деревляни, що йде Щек на Іскоростень многим полком, і послав Нискин до Ольга, так йому мовлячи: "Ходив єси до нас у роту й присягався Тором своїм і на мечі. Пощо ж хочеш тепер зламати роту?"
Сказав деревлянам Ольг, так до жупана їхнього мовлячи: "Убоявся був того літа небесного копія, показувало-бо рожном на Київ. Але обернулося на вас. Хочуть наші боги варязькі, щоб я примучив вас у дань!"
І заплакали деревляни, й пішли до Іскоростеня назад, так мовлячи велійому жупанові: "Йде на тебе Щек". Заплакав велій жупан іскоростенський, кажучи старцям думним і веліїм та малим панам: "Оце вже наша погибель! Стоїть Щек на Ірпні, ми ж повірили його клятьбі й розпустили воїв. Зможе Щек деревлян!"
І сказали думні старці Нискинові: "Переступив Щек свого бога й свій меч — негоже битися з переступником і татем. Учинімо над варязьким татем божий суд: якщо скажуть боги помилувати — помилуємо, скажуть же погубити — хай умре яко тать!"
І створили суд божий Ольгові, скликавши на віче всіх іскоростенських мужів: вічове-бо слово — то слово Дажбоже. Й сказали мужі вічові, творячи суд божий над находником: "Щекові — щекова ж смерть!" І гукнули юного кричника, іменем йому було Здан, і говорили до Здана: "Викуй смертну стрілу, нею ж будемо требити татя, так-бо уклав божий суд".
І викував Здан-кричник, удавшися до спомоги всіх небесних сил, і було жало стріли тонше від голки, й затруїли жало квашеним молоком, узятим з гулої корови, од нього же спасу нема.
Сказали старці Нискинові: "Оце тобі смертна стріла, жалить лютіше за зміїне жало, на гадюку-бо ніхто не йде з мечем — гадюці роздавлюють голову. Шли требника в Щеків стан".
І послав Нискин требника, давши йому смертну стрілу, й знайшов требник Щека в його стані, переступнв-бо був Щек Ірпінь, палячи деревлянські села, й пустив требник смертну стрілу. Закричав Щек до своїх варягів, стоячи над Ірпнем: "Оце вже моя погибель! Не розпізнав-бо я знаку тої торішньої зорі, показувала-бо на Київ, знакуючи мою смерть, а тоді показала на Іскоростеяь, звідкіль мусила прийти моя смерть. А я не розпізнав того знаку. Горе мені!"
Й зачав Щек сутужитись, і перевезли його ладдею через Ірпінь, і віддав Щек чортові душу. Схоронили ж його лід Києвом на горі, й прозвав народ гору ту Щековою горою, переставши класти там своїх мерців. Було там давнє київське кладовище, кияни ж прокляли те місце й зачали ховати на Лисій горі.
(Продовження на наступній сторінці)