Той помітив мою підозру й каже:
— Не мені, а Претичеві. Приходь увечері до Претичевого дідинця.
Й подався вниз, а я поплентав на Щекавицю. Вся моя думка була тепер по той бік Ірпня, я вже себе бачив то в Іскоростені та Вручому, то по інших городах та селах своєї землі. Відчував у собі силу підняти деревлян супроти Ольги та Свенельда. Якщо, думаю, в ратінні я не хитрець, то найперше визволю батька свого з Любеча — хай веде на Київ деревлянські полки.
Отак я думав до самого вечора, а смерком вийшов з Ольжиного двору й подався через гору на дідинець. Питаю в Претича:
— Це тобі єпископ казав?
А Претич хмуриться:
— Не такий він дурний, щоб самому казати. Прислав свого робітника: такого маленького непоказного чоловічка, а по-нашому чеше як русин.
Претич був роздратований од мого запалу.
— Ти. — каже. — не йди на це. Ще хтозна, що з того вийде. Я думаю так: поки ми хапатимемося за горло з варягами, ті просто накладуть руку на Червенські городи. Їм і того зиску вистачить: вони вже давно дивляться в той бік. Почекаймо ще одне літо: вашому холопству буде саме десятий рік. Побачимо, що вчинить з вами Ольга. Щось вона крутить перед вами хвостом: тебе он наставила огнищанином — це не просто собі так. І твого батька звеліла розкувати, а сестрі твоїй оддала ключі... Пождімо те одне літо. Бо якщо зірвемося тепер...
Зо три дні я ходив і лише брижив лоба, але зрештою все виходило на одне: правду каже Претич. Треба пересидіти ще рік...
Так ми й сказали тому франкові, що його підстав до нас Адальбєрт.
Це було вже десь перед жнивами, а зразу після обжинків привезли до Києва оту роденську княжну — Данимиру Вишеславівну. Була білявенька й тоненька, як житній колосок, а звали її просто Дацка.
Претич каже мені:
— Княжна ж русинка! Ну й дивина...
Я ж ізгадав щось і кажу Претичеві:
— Яка ж це дивина? Запеклішого варяга, аніж Свенельд, світ не бачив, а й той узяв собі за другу жінку чернегівську княжну. Тепер Чернегів буде Местишнним городом. Стара відколи втовкмачує своїм родакам, щоби брали собі за жон русинок, деревлянок та сіверянок. А в князя роденського Вишеслава немає інших дітей, крім цієї Дацки. Та хоч би й мав.
Претич якось дивно на мене глянув і згодився. Весілля справляли в Ольжиному дворі: у Вишігороді на Щекавиці. Ольга розіслала була сольства по всіх ближніх і дальших князях — припрошувала на весілля, але віншувальників прислав лише один варяг: норманський конунг, Олафів батько. Олафа тоді ще й на світі не було, бо Астріда спершу родила доньок.
Стара розсердилася на таку "шану" й аж сичить:
— Гидують "поганськими князями"! Ну, нехай, нехай... Вони ще в мене погарцюють...
Одержавши від грецького царя Костянтина доброго щигля, стара знову вдалася до папи та до конунга Оттона: охрестити Русь, а в Києві наставити митрополита чи бодай архієпископа. Але ті вимагали за це Червенські городи. Прислали того нікчемного єпископа Адальберта, й годі. Курям на сміх.
Стара ото сичить і нахваляється, а я думаю: гай-гай, куди вже тобі тягатися з царями та королями, якщо в тебе за плечима вже сімдесят і один рік! Краще дивися, думаю собі, щоб тебе не обскакав рідний братик найменшенький.
А стара мовби почула мої думки: наставила Святослава великим князем. Просто на весіллі й відбулось.
Може, скажеш: а як же до цього допустив Свенельд?
Свенельда на той час вона вирядила з Києва: послала зібрати полюддя у Вятицькій землі. Мовляв, хай буде тобі це полюддя, а весілля відкладемо до весни. Та тільки Свенельд з полком за ворота — вона в Родню сватів.
Свенельд прибіг до Києва з першим снігом: щось не давало йому спокою й тягло назад — не пішов навіть у полюддя, хоч відколи вже гриз тими полюддями голову старій.
Повернувся — та в свинячий голос. Може, він би щось і вчинив, але стара теж не валом підперізувалась: у Києві стояв Персяславльський полк Вовчого Хвоста. Такого Свенельд не сподівався. Він аж зубами заскреготав: як же це, — каже, — вийшло, ти ж відкладала весілля до весни!
А вона зітхає:
— Я й сама хотіла навесні, аж тут печенізький хан обступив був Родню: хотів спалити город і полонити княжну. Прислав дро мене гінця роденський князь Вишата, ну, я й вирядила до нього Вовчого Хвоста. То вже мусила справити й весілля...
А Претич казав, що вона сама підмовила печенігів обстати Родню, щоб була причина завести до Києва Переяславльський полк. Цей полк так і простояв у нас цілу зиму, аж поки Свенельд змирився і все вляглось. І коча була сита, й сіно ціле.
Отак Щеківна переплюнула Щековичів та їхніх Щеченят...
В літо 1414-е
від нашестя Дарія,
а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 420-е,
а від убивства великого князя київського Оскола 20-е,
а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 15-е,
а від народження грецького бога Хріїста 902-е.
Заратились угри супроти булгар. Була січа межи ними, й побігли булгари, й почали угри толочити землю по той бік Дунаю-ріки. Зачинився великий князь булгарський Симеон у Преславі й послав до Ольга, кажучи йому так: "Оддав єси свою дщерь за брата мого Владимира, а посагу за нею не даєш". Спитав Ольг у князя Симеона, кажучії до його сла: "Який просиш посаг?" Сказав сол: "Найняв грецький цар проти нас угрів, а ти казав, що відговориш Арпада-феєделема воювати з нами. Пощо ж угри толочать наші ниви й палять села та городи?" Сказав Ольг слам булгарським: "Не послухав мене угорський князь".
І повернув сол булгарський назад до Преслава стольного, й була межи уграми та булгарами друга рать, і побігли булгари, зачинившись у городах. Сказав Арпад Симеонові. "Дай дань мені — й вернуся в свою землю". Симеон же сказав: "Не дам". І вийшов із города стольного Преслава, й була межи ними третя рать. Почав Симеон долати угрів, але вийшов з Плескова-города засадний полк. Вивів своїх воїв старший син Бориса Владимир і вдарив на рідного брата Симеона. Й побіг з малою дружиною Симеон, і прислав до нього князь угорський: "Дай дань тепер!"
Сказав Симеон своїм князям та боярам: "Горе нам! Зрадив мене рідний брат Владимир. Неволя мені!" Й сказали йому князі та бояри булгарські: "Даймо Арпадові дань!"
І дали булгари уграм, і повернув Арпад за Дунай, Симеон же вийшов з Преслава та обстав полком Плесковгород, кажучи до свого брата Владимира так: "Не хоче наша земля вертатися до богів наших древніх, будемо вірні істинному богові Христу. Маю більше полку, виходь з Плескова й поклади меча!"
Сказав старший брат Владимир до молодшого брата: "Я старший од тебе й первіше сидів на отчому столі. Відступись од Плескова — дам тобі новий город Преслав, будеш світлим князем преславським".
Симеон же сказав: "Не відступлюсь од Плескова. Угри повернули за Дунай — нема од кого тобі ждати спомоги. Кидай меча!" Не схотів кидати Владимир меча й знову бився, та почав долати його брат Симеон (вказав Владимир до своєї жони Олени, Ольгової дочки: "Підбили ви мене з твоїм отцем Ольгом супроти брата, шли тепер по спомогу до отця, здамся-бо Симеонові, а він уб'є і тебе, й мене"). Сказала Олена мужеві своєму: "Пошлю".
Й знову билися з города Владимир та його боїли й багаїни, і знову почав брати гору молодший брат, і заволав Владимир до Олени: "Пощо й досі не йде твій отець? Оце вже здамся братові Симеону!"
Сказала до Владимира його молода жона: "Хотіла я бачити тебе князем великим у Преславі, тож і вблагала свого батька Ольга підбити угрів на спомогу тобі, а ти вельми старий і нікчемний!"
І каже Владимир до своєї жони: "Здамся братові своєму Симеонові доброю волею, він-бо мені рідний брат, не звелить потяти, а пожаліє".
І знову не давала йому Олена кидати меча, й знову йшов світлий князь плесковський і ратився, й ніяк не міг вийняти города Симеон. І подався Симеон до старого батька Бориса, й пішов до нього в монастир, так мовлячи батькові: "Не годен збороти Владимира мечем — піди на брата мого Владимира!"
Й покинув Борис монастир удруге й сів на коня. Владимир же впізнав батька з городської стіни й вельми вбоявся. І сказав Владимир до молодої жони: "Оце вже прийшов мій батько. Покаюся йому в своєму гріху, може, обох нас помилує". Сказала йому жона: "Не ходи каятись, Борис-бо звелить потяти обох нас! Пождімо ще трохи — борзо надійде мій отець, уб'є твого брата й отця і посадить нас на столі пресласвському великокняжому!" Владимир же сказав: "Піду".
І забоялась Олена свекра свого Бориса, що, почувши все од Владимира, звелить потяти її першу мечем, і гукнула до свого вірного сторожа Веремуда: "Убий його!" Послухався Веремуд і підняв мужа її мечем під пазуху.
Борис же та Симеон, увійшовши до города і побачивши мертвого, спитали в його молодої жони: "Хто вбив нашого сина й брата?" Олена ж одказала до них: "Сам зняв на себе руки".
Сказав Борис-Михаїл: "Чоловік не може сам себе підняти мечем під пазуху. Це діло твоїх рук!" Одказала Олена: "Слаба рука моя для меча".
Не повірили Борис і Симеон Олені, й сказав Борис: "Візьміть цю недостойну жону й потніть мечами!"
(Продовження на наступній сторінці)