Підкотився й Малко. Вид його з незручного спання був спухлий і брезклий.
— А троє косаків — тю-тю! — хрипко мовив він.
Та Соболь не відповів і Малкові. Вночі все здавалося простішим і легшим, він був твердо вирішив їхати в материне село, де народився й зріс і де, мабуть, єдино його чекали. Та ніч промайнула, коротка літня ніч, а з нею й хміль, і те рішення видавалося тепер так само неможливим, як і всі допірішні.
— Не відаю, — відповів Соболь на запитання Сура.
В голові блиснула думка, вривок думки, що найліпше було б нікуди не їхати й лишатись у Стані, поклавши свою долю в руки кумирам. Але згадка про кумирів аж обпекла його, й він нестямно зашмарав долонями щоки. Яким кумирам? Грецьким чи таки сколотським? І котрі з них зараз важать у його житті більше?
Тут виходу теж не було, й Соболь облишив і сю думку. Валдислав розпоряджався косаками, які лінькувато потягались і неохоче виконували його накази. Нарешті четверо чи п'ятеро спроквола поплентали напувати коней, і Валдислав підступив до Великого князя. Він одразу помітив нащерблену амфору, підняв її з долу, напився й витер вуса, й тільки по тому сів біля Соболя навпочіпки:
— Поїдемо в Ольбію?
Соболь байдуже стенув плечем. Йому було й справді однаково, куди їхати й чи їхати взагалі. Він цілком покладався на Валдислава, бо з-поміж усіх його супутників лише турицький жупан не втратив ще здатности думати й щось робити. Та Сур заперечив:
— Паки до тієї Ольбії? Я туди не поїду!
Малко й собі запереступав з ноги на ногу, й Валдислав одповів, прискаливши око:
— Се діло на охочого. Коли не волієш — лишайся тут, болярине.
Сур схарапудився:
— Де се тут? Де тутки? Маєте хіть віддати мене до рук тому-го?
Він махнув рукою назад, у бік Данапра й Стану, де вже, певно, сиділи й Любиця, й Осмогруд. А Валдислав хижо вищерився:
— Коли той помилує, то рудовусий — ні!
Сур принишк і схилив очі, а Малко важко засопів:
— Теперки в усіх нас одна путь…
— Отож. Сідлайте коні.
Й Валдислав знову приклався до амфори.
— Вино принесли оті? — спитав він Соболя, кивнувши головою до грецького капища.
Соболь теж кивнув.
— То є добрий знак. Ольбія нам одчинить ворота.
В Ольбію вони прибули наступного дня — проти ночі не зважилися перепливати через широкий лиман. Греки дуже чемно розмовляли з ними, сидячи на високих мурах, але пілонів так і не відчинили, довідавшись, хто завітав у гості. Валдислав і лаявся, й пробував умовляти, та все намарне.
Попередньої ночі ще двоє косаків утекло, забравши по собі й двох вільних коней, і навіть Валдислав розгубився. П'ятнадцять воїв і три нікчеми над ними!
Він одвів усіх за далекі паґорби, звідки не видно було високих мурів Ольбії, та Сур сказав:
— Мислиш, греки не пошлють за нами вивідців?
Думка була слушна, й Валдислав нічого не міг заперечити Сурові. Лише просичав:
— Пощо гукаєш на ввесь степ?
І блимнув у бік воїв, які гуртувалися кроків за двадцять, жуючи в'ялену шинку з дорожнього припасу.
Ночували знову просто неба, та майже ніхто не спав. Боляри пантрували за косаками, косаки — за болярами. Соболь лежав оддалік і безтямно дивився на ясні зорі. Й десь по других або третіх півнях до нього підійшов турицький жупан і мовчки ліг поряд. По довгому часі він озвався:
— Не спиш, Великий княже?
Соболь не ворухнувся, та Валдислав був певен, що він не спить, і спитав:
— То куди ж ми тепер подамося?
Відповіді не було.
— Їдьмо в краї полунічні. Скрізь люди жиють, і ми жити-ймемо.
Та Соболь несподівано твердим голосом одказав:
— Ні.
Се було вперше, досі він тільки байдуже знизував плечима, й Валдислав здивувався:
— Мислиш усп'ять до брата свого? Він розтягне тебе на диких конях! А коли не він, то Любиця. — Валдислав підвівся й сів: — Пощо ж мовчиш? Намислив єси до брата?
Соболь відповів:
— До брата. Лише не до мого, а до твого, жупане.
Валдислав сторопіло заблимав у темряву.
Розділ 21
Їх наздогнали вранці. Дві сотні комонних воїв під проводом Любичиного сина Стоїла оточили паґорок із двох боків і намагалися взяти його в обруч. Косаки Великого князя не чинили опору й лише про людське око вдавали, ніби розпутують коней. Та Соболеві, Сурові, Малкові й Валдиславові пощастило вирватися з уготованого мішка. Вони гнали без сідел, охляп, зате у руках у кожного був повід ще одного, завідного коня, й виморені за ніч переслідувачі швидко втратили їх з погляду. Стоїл наказав гнатися й далі, ратники чесно вишукали ввесь степ аж до Березанського лиману, та втікачі мов у землю запалися, четверо, заради яких отець мав спустити зі Стоїла три скіри.
Так рудовусий сіверський княжич і повернувся назад, не наважуючись глянути вітцеві в очі. Та Любиця сприйняв звістку спокійніше, ніж того сподівався син. Усе військо знову було в Стані, й він лише поспитав:
— А куди вони гайнули? На полудень? Чи всп'ять, до грецького торжища?
Того ніхто не відав, і Стоїл тільки знизав плечима. Коли б він знав, куди втік убивця його брата, він знайшов би сучого сина й під каменем, тепер же доводилося сливінь червленіти.
Стан гув і гомонів, як бджолине дупло серед ясного дня, на бору біля великокняжої полотки знову пантрувало двоє сторожів, хоча й пантрувати вже було нікого. Та воїн усе життя лишається воїном, люди дали йому до рук оружжя, натомість вимагали пильности й денно-нічної служби, бо коли орач на Бозі, Данапрі та Десні країть землю й годує його, то плуг воїна — то його сулиця і його меч.
Сіверський князь Любиця Пугачич увійшов до полотки Осмогруда. Молодший син Велеславів не схотів уходити в намет свого брата й розіп'явся на протилежному кінці кручі, не дозволивши перенести сюди й священного великокняжого стягу, хоч Любиця й інші князі та боляри воліли б видіти конячий хвіст над його полоткою. Любиця доповів Осмогрудові про те, що Соболь утік, і князь повелів негайно вислати догоню в усі кінці Помор'я.
— П'ять тисяч, — сказав він. — Хай зрищуть усе від Бога до Дунаю. — Тоді докинув: — Десять тисяч. І ти сам поїдеш із ними!
Любиця схилив голову, мов перед найвищим володарем, хоча Осмогруд не велів звати себе Великим князем, та й священного меча Юра Побідника він ще не перебрав. Меч і досі висів у братовій, з білим конячим хвостом на версі, полотці, й полотку пильно стерегло дві сотні пішців і комонників.
Того таки вечора Любиця повів тьму через Ліве гирло, наступного ранку ще до східсонця переправив її й через Головне й, зайнявши поперед себе добру череду телиць та бичків, розділив рать на десятеро. Вої йшли так густо, що могли не тільки бачитись, а й перегукуватися. Так вони проскородили ввесь степ між Данадром і Дунаєм і за місяць повернулися до стану з одним лише бранцем. Його вони здобули чисто випадково. Був холодний і дощовитий день, і Любиця дав ратникам перепочити, ставши під мурами грецького торжища. Пізнього вечора до намету ввійшло п'ятеро греків.
— Що повідаєш? — непривітно спитав рудовусий князь у знайомого наварха в чорній хламиді моряка.
Аріон од такої зустрічі знітивсь, але кивнув своїм, і до намету внесли кілька почорнілих од часу амфор з вином.
— Наші архонти слють тобі, Лібідзо, се вино. Таким чином ми частуємо лише найдорожчих друзів. Йому п'ятдесят літ..
Любиця неласкаво всміхнувся:
— За що мені така шана?
Аріон принижено вклонився й промовив геть ніяковим голосом:
— Одступись од города, Лібідзо! Ми не вчинили тобі ніякого зла.
Любицю дратував і сей прохальний голос, і самий вигляд чільника над усіма ольбійськими кораблями. Місяць гонитви й поневіряння не принесли нічого, й сіверський князь думав про наступну розмову з Осмогрудом. Він майже крикнув у вічі грекові:
— Зрину торжище ваше до останнього каменю, щоб і духу грецького не чулося в нашій землі! Від вас уся коромола й усі чвари!
До тьмяного світла блимавки було видно, як Аріон зблід, а решта перелякано поховалася за його кремезною спиною.
— Не завинили ми нічим перед тобою, Лібідзо, ані перед народом скіфським… Я відаю, кого ви шукали в степу. Не є він у нашому полісі…
Любиця аж устав:
— І тоді сте рекли, що не є!
— Не є, Лібідзо. Є лиш один ваш. Привели ми його сюди.
Й він знову кивнув позад себе, й незабаром до полотки ввели на тонкому цепку з мідним нашийником Валдислава. Любиця раптом заспокоївсь і сів. Ганялися по чотирьох, а впіймали їдного. Валдислав не був найголовнішим, але бодай міг сказати, де поділись інші ускоки.
З ним і повернувся Любиця до Стану. Валдислав повідав своєму небожеві Осмогрудові все: й як утікав із Соболем, і як їх наздогнав уранці Стоїл, і як Соболеві, Сурові та Малкові пощастило вислизнути з обруча.
— А тобі? — спитав Осмогруд.
— Я-м не волів утікати… — сумирно схилив очі долу Валдислав.
— То пощо ж утікав єси досі?
— Він…
Валдислав хотів сказати, що то все діло Соболевих рук, та тільки закотив холошу, й Осмогруд побачив широку й уже затягнуту різану рану на його лівій литці.
— Хто то тебе?
Турицький жупан знову схилив очі:
— Він…
Хоч ту рану Валдислав одержав і не від Соболя, а коли втікав од Стоїла.
(Продовження на наступній сторінці)