Й на згадку само собою спадає, що сучасні монголи не відмовляються ні від Чінгісхана, ні від Батия, ні від того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слів із пісні не викинеш. Ніхто ніяких політичних конструкцій не будує на вироках давноминулих часів. Монголи не претендують на землі, які на певний час були потрапили в залежність до їхніх пращурів, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторіч тому став турецьким містом Стамбулом. І кожен народ зокрема, й усі народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднішнього дня й сьогоднішньої моралі. Бо історія, як сказав один відомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми посідаємо найвищий поверх. Кожне покоління будує своє житло все вище й вище, й споруда то міцніша, що міцніші її підвалини. Ми повинні знати кожен камінь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхів, які лишилися під нами, щоб при зведенні верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрібничок: і міцну гранітну кладку, й зотлілі підпори, не соромлячись казати собі правду й правильно оцінювати.
А соромитися гунів і скіфів нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців та мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то — ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю — й пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.
Слова "гуни" й "вандалізм" ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це — істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й усім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась підточена тотальною корупцією й давно перестала створювати матеріальні й духовні вартості.
Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолітню фортецю. Й такою силою стали слов'яни на сході, слов'яни й германці на західних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока — на життя чи смерть. Але згадаймо варварські розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над "варварами": ріки крові й багатомильні "алеї" розіп'ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем і мечем усього того, що насмілювалося піднятись проти Священної Імперії та її новим богом помазаних володарів. Згадаймо все це — й жорстока лють "варварів" у жодне порівняння не стане з витонченим вандалізмом римських просвіщенних карателів.
Тим часом "вандалами" й "гунами" лишились в історії ті, хто ще не вмів у пишних трактатах і хроніках описати справжній хід подій і справжню вартість вождів та народів. Тому ми повинні з потрійною пильністю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, і тому потрійної ціни набуває кожне об'єктивне речення, написане істориками в пориві великодушності чи з якихось інших, не відомих нам міркувань, бо ті, хто тримав у руках перо чи різець, не щоразу, далеко не завжди були великодушні й прямі в своїх судженнях, заполонені шовінізмом або обплутані павутиною багатоярусної залежності від володарів, класів та епох; адже в усі часи ідеологія була й лишається партійною, а історіографія, як жодна з наук, — найменш об'єктивним важелем у системі ідеологій.
Так, Аттіла був "варвар", якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під писала римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.
Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілиних ворогів про "царя гунів". Римський сановник Ромул мовить у Пріскових щоденниках: "Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла". В германському епосі "Бітерольф і Дітліб" мудрість Аттіли порівнюють із Соломоновою. Але Соломон, як свідчить епос, при всій його величності не мав поряд себе стількох витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.
Та й сам Йордан каже: "Аттіла, володар усіх гунів і можновладець — небачений у світі — племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його неймовірній славі серед усіх варварів... Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив".
Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, бо простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адаміс, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові — й правдивий історик не втаїв його висловлювання: "Я люблю скіфські звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не зважуються навіть боронитися від них. Там нема ні правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильніший душить слабшого".
Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: "Великий цар-великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... тримаючи в жаху Рим Східний і Рим Західний..., незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорічною даниною".
За портретом цього "варвара", "бича божого" вимальовується постава справді мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: "Ми звикли зображувати гунів чудиськами; певно, Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою". Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон: голе тім'я, маленькі оченята, плескатий ніс?...4
В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим та академіком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу "Народна творчість та етнографія" за 1962 рік, говориться: "Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали в неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX — XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження".
Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира — Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни — напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку — й усі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 року одного із слов'янських володарів — Буса, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов'ян (венедів-вандалів), прикинувшись, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов'янських князів-васалів разом з їхнім найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов'ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.
То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про "вандалізм" слов'ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон "зуб за зуб і око за око". То більше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість до зайд-асиміляторів.
Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього — то відрижка ще далеко не вмерлої теорії норманізму. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що протягом півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі — та й у цілому світі, — не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не на стадії родово-общинного ладу, з примітивною економікою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці — так звані "варвари", які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усі "варвари", в тому числі германці та слов'яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягала хіба в тому, що готи прийняли християнство значно раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Риму Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною "модою" й мірилом престижу. Й прийняла не під загрозою меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому свого морального суверенітету, не кажучи вже про територіальний.
Культура Античної Русі була висока, про що свідчать й історичні, й фольклорні, й археологічні відомості. Безперервність традицій хліборобських народів, які населяли наші землі принаймні ще за три тисячі років до нової ери, давно стала аксіомою й не вимагає доведення. Знахідки ж останніх археологічних розкопок на Україні не тільки підтверджують це, а й доводять високий рівень тодішньої культури й суспільного розвитку.
Нам досі було відомо, що на території України вже п'ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форми якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу. Не знали ми тільки, де й хто його виробляв. Закрадалися навіть сумніви — може, все це вироблялося не в нашій землі, бо норманісти населяли її примітивними напівдикими племенами.
Та ось 1970 року археологічна експедиція Державного історичного музею України на чолі з Т. Г. Мовшета знайшла в басейні Середнього Дністра унікальні гончарні печі, де виготовлявся саме цей посуд. Цілий квартал гончарних майстерень! Ці печі належать до того типу, якими користуються й сучасні гончарі. "Наші дослідження, — стверджує Т. Г. Мовша, — змінюють уявлення про економіку давньохліборобських наших племен і про роль гончарства в ній". Гончарні печі, знайдені біля села Жванець на Хмельниччині, належать до тієї категорії, яку можуть обслуговувати лише чоловіки, а гончарство вже тоді, п'ять тисяч років тому, стало не домашнім заняттям для власного вжитку, а ремеслом і промислом. Та й розміщення кількох таких двоярусних печей поряд свідчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку. Коли зважити на високу якість кераміки та її чудове оформления, то стане зрозуміло, чому належить вважати культуру Античної Русі дуже високою.
Учитаймось лиш пильніше в рядки Геродотової "Історії", й ми там побачимо, що так, усе збігається, все відповідає чітким законам співмірності продуктивних сил і виробничих взаємин: і та чудова гончарна промисловість, і високо розвинене хліборобство околотів, бо ж сам Геродот каже — й ніхто не силував його казати саме таке:
"Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-хлібороби, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж". А це може означати лише одне: хліборобське суспільство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом і ремеслами, а отже ж, і класове.
І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а "дикими данайцями", які тільки й уміли, що служити пращниками війську фараонів найдавніших династій.
Рівень культури та соціального розвитку Античної Русі підтверджують і археологічні розкопки в самому Києві. Сотні й сотні грошових знахідок і десятки грошових скарбів II — III сторіч нової ери можуть свідчити тільки одне: поряд з високорозвиненою промисловістю ремісників існувала широко розгалужена система торгівлі. Якщо в землі знайдено десятки великих грошових скарбів, то в сто й тисячу разів більше було їх в обігові, бо скарби закопували в землю не для археологів, а для того, щоб переховати на певний час, а потім викопати й пустити їх знову в обіг. Десятки багатих скарбів так і лишилися з невідомих причин у землі, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвідчують наявність високорозвиненого товарного виробництва тодішнього суспільства.
Звідси, очевидно, слід зробити й логічний висновок: наявність численного класу купців передбачає існування не якихось селищ або горрдищ общинно-родової формації, а міст, які цілком відповідали вимогам пізньорабовласницького чи ранньофеодального суспільства.
Таким містом був принаймні в І — III сторіччях Київ, тобто Гунугард і Гуніборг часів Аттіли, тобто Метрополіє Птолемея, а може, й той Київ, що був центром Геродотової Басілеї, або Геррів. Тепер уже ніхто не зважується "народжувати" Київ у VIII — IX, навіть X сторіччях, як ще було донедавна. Тепер Києву ласкаво дозволено виникнути в V сторіччі. Але це — також несправедливість. Чому для визначення статусу міста ми мусимо неодмінно втискатись у схоластичні рамки? Невже місто стає містом тільки тоді, коли в центрі його виникає фортеця, а навколо — незахищений ремісничий посад? А якщо все було разом, і фортеця, й посад, як, скажімо, в найдавніших містах планети — в Шумері, та й пізніше — аж до ранньої Візантії? В деяких таких містах населення було переважно хліборобським, але ж ми називаємо їх містами! А який же статус дати тоді поселенням часів Трипільської культури, поселенням, у яких зводилися кількаповерхові будинки й жило до 25000 мешканців? Ці осередки не були захищені фортечними мурами — і все-таки то були міста. Кожен час у кожному регіоні диктував свої правила. Якщо країні не загрожувало вторгнення, то для чого зводити мури?
Та чи й могло бути таке місто на території нинішнього Києва або ж бодай неподалік від нього?
В тім-то й справа, що було. Коли, звичайно, не підходити до нього зі схоластичним аршином і не вимагати від античного міста того, чого належить вимагати хіба що від поселень середнього, ба навіть пізнього Середньовіччя. Чи була Скіфія в часи свого найбільшого розквіту класовим суспільством? Безперечно. Існував панівний клас військово-племінної знаті, існував клас виробників — вільних хліборобів, пастухів та ремісництва, був також клас рабів, про що чітко сказано в "Історії" Геродота.
Ми раз у раз відкриваємо багатющі поховання скіфських вельмож з промовистими доказами класового розшарування й високорозвиненої ремісницької творчості, й не менш розвиненого товарного виробництва не тільки хліба, а й промислових товарів. Надзвичайно високого розвитку набуло й мистецтво. Греки досягли колосальних висот у мистецтві наслідування й копіювання форм природи, але їм було далеко до скіфських митців, які першими в світі, випередивши тисячоліття, сягнули і нині не перевершених еверестів символізму, стилізації та абстрактного бачення світу.
Але повернімося думкою до міста, яке все-таки було. Воно виникло в межах нинішньої столиці України не пізніше VI сторіччя до н. е. й існувало за часів Геродота, тож він не міг не чувати про нього. Так, місто виросло не точно там, де згодом постали палаци Володимира та Ярослава, Софія Київська чи баня Золотих воріт. Воно було трохи далі на південь, між київськими мікрорайонами Феофанією та Хотовим, займало високе, зусібіч оточене глибоким ровом плато, взяте нагорі в міцне кільце стрімкого валу, мало три брами та дерев'яні оборонні вежі. А площа міста перевершувала загальну площу всіх трьох "класичних" київських гір: Старо-київської, Щекавиці та Хоревиці: 31 гектар! І це на добрих півтори тисячі років раніше від Володимира та Ярослава.
В радянській історіографії налічується аж три різні "дати народження" Києва. Дехто називає навіть... Х сторіччя! Не так давно, як ми знаємо, Києву "дозволили" відзначити 1500-річний ювілей. Але давно існує й третя думка: історію Києва слід починати від тих поселень, що з'явилися на його нинішній території задовго до полянського князя Кия й навіть до нової ери. Такої думки дотримували видатні українські вчені І. М. Самойловський, В. П. Петров та багато інших істориків.
Навряд чи можна відшукати кращий варіант для того, щоб сказати: ось античний Київ — величезне й могутнє першомісто Київ-Хотівський, од якого слід починати літочислення Матері міст руських. Археологи називають його "городищем", і це в їхніх вустах звучить зневажливо. Але ж ми кажемо, що полянський князь Кий збудував "мал городок" — то чим же це вище? Якщо французи не так давно відсвяткували 2000-ліття своєї столиці тільки на тій підставі, що Юлій Цезар згадав серед переможених галлів якесь плем'я паризієнів, а сам Париж засновано через три сотні років по смерті Цезаревій, то ми мусимо взяти за дату народження нашого Києва VI сторіччя до н. е., коли на південних околицях нашої столиці народився Київ-Хотівський.
Доба Києва-Хотівського була добою розквіту таких городищ (насправді — античних міст) на території всієї України. Згадаймо хоча б Немирівське, Гаврилівське, Кам'янське та Більське городища, засновані тоді-таки хліборобськими "скіфськими" племенами. А ще згадаймо Змійові вали — могутні фортифікаційні споруди, перші з яких виникли теж у "скіфський" час.
Тільки високорозвинене суспільство спроможне на подібні трудомісткі й дорогі будови, й тогочасне суспільство було таким. Хоч у якихось галузях поступу племена та племінні об'єднання Північного Причорномор'я відставали од греків, але в суспільному розвитку, як казав відомий ленінградський вчений В. Ф. Гайдукевич, ішли майже в ногу з давніми греками.
Хіба ж не про це свідчить історія Скіфії? Чому тоді ми намагаємося принизити самих себе й запекло твердимо, ніби в нашій минувшині не було ні блискучої культури, ні гідних подиву звершень, ані чудових міст? Усе це було, був і Київ (може, хіба що називався Хотовим чи ще там як) за півтори тисячі років до Олега й Ігоря, хай і не на тих самих пагорбах, але стояв. Живі міста мають властивість рухатися в просторі. Кожна епоха висувала свої закони, свої вимоги й до людей, і до міст. Стародавній Галич, наприклад, був од Галича сучасного за шість кілометрів, але ж ми не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському мікрорайоні Оболонь. Вони відкрили поселення II ст. до н. е. — II ст. н. е., що неабияк прислужилось історикам, продовжуючи біографію Києва.
Історія наша повна білих плям, історіографія рясніє плямами темними й ще більше — затемненими. Й цей справедливий докір, як казав Олександр Хомич Вельтман, талановитий російський письменник та історик, може, не досить озброєний археологічними матеріалами, зате щедро обдарований талантом ретроспективного аналітика, — лягає на сумління не так найдавніших істориків, як на істориків доби істинно варварської, коли старанність, доброчесність та прагнення об'єктивності, що існувала раніше, почали в масовому порядку, при переписуванні античних свідчень та хронік, замінюватись невігласькими перекручуваннями, описками та свідомим підтасовуванням для наперед планованого вкорінення в історіографії неіснуючих фактів і дій, прийшлих династій та прийшлих народів-завойовників. Та й нині далеко не кожен історик може похвастатися, що він очистив себе від скверни тих варварських традицій.
І наш святий першообов'язок — вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручень зерна правди, хоч би як важко й на перший погляд безнадійно це здавалось.
1972 — 1990 pp.